«Книжки для писання» присвячені різним містам, країнам, різним явищам, письменникам і описують все за допомогою літератури та фотографій. Ці книжки мають особливий жанр. Вони, можна сказати, недописані. Читач може самостійно їх дописати, доповнити так, як він хоче. Про унікальну серію та ідею книжок для писання розповідає редактор видавництва «Аустерія» Войцєх Орнат.
- Видавництво «Аустерія» від початку своєї діяльності було європейським чи центрально-європейським видавництвом. Від початку ми хотіли видавати книжки різними мовами. Також і центрально-європейськими мовами, серед яких і українська мова, литовська, угорська, чеська та інші. Також і західноєвропейськими мовами, наприклад англійською, італійською, німецькою. А коли йдеться про серію «Книжок для писання», то це справді надзвичайний проєкт. І це справді унікальна ідея у світовому контексті, ніхто не видає книжок такого плану. Це – книжки, у яких можна писати, а навіть треба це робити. На перший погляд, це видається дивним і проти правил, адже нас вчили, що у книжках не можна писати, книжки треба читати. Але, якщо ми звернемось до історії книжки, сягаючи до початків друкованої книжки, до часів Ґутенберґа, то ті перші книжки, великі інкунабули, що були дуже коштовні і не кожен міг собі їх придбати, дуже часто були пописані. На полях є глоси. Ті книжки мали широкі поля. І тамтешні читачі тих книжок часто ці книжки коментували під час читання. І ці глоси часто були цікавіші від основного тексту, оскільки великою мірою ті книжки були релігійного змісту, а коментарі – не обов’язково. І ця потреба коментування справді існувала на початку виникнення цих книжок.
Але є ще одна традиція, коли йдеться про коментарі у тексті. Це талмудична традиція. Талмуди так сконструйовані, що є основний текст і навколо цього – багато коментарів. Це – джерела ідеї «Книги для писання». Але не лише це. Нас виховували шанувати книжку. Дітей та всіх інших вчать, аби не писати по книжках, щоб їх шанувати. І це добре. Так слід робити. Але кожний читач, я думаю, має таке бажання іноді щось підкреслити, щось записати, дописати. І тут є дві речі: по-перше, цей опір, що випливає з нашого виховання, що його ми отримуємо у школі, вдома, що книжки слід шанувати, а з іншого боку ці книжки створені так, що на коментарі є надто мало місця, поля переважно малі. Якщо і з’являються коментарі, то вони переважно дуже короткі, а іноді нам хочеться більше записати. І «Книжка для писання» – це крок назустріч таким потребам читача.
У чому полягає особливість цих «Книжок для писання»?
- Всі говорять про те, що люди все менше читають. І з’явилася навіть така думка, що є більше тих, хто пише, ніж тих, хто читає. І я іноді жартую, що це крок назустріч цьому діагнозу. Якщо є більше тих, хто пише, то, будь ласка, пишіть і читайте. Лаконічність форми цієї книжки дає можливість у різний спосіб підійти до цієї теми. І якщо ми подивимось на сучасну читацьку культуру, люди мало читають класичні книжки. Вони часто читають щось в інтернеті, якісь фрагменти. Якщо ми візьмемо якусь газету, то великі статті так написані, що вони мають підзаголовки до певних частин. Якщо ми тільки їх прочитаємо, то будемо знати, про що йдеться у статті, можна далі не читати. Навіть найбільш складну ідею чи найбільш складну річ можна описати кількома реченнями, адже більша частина змісту це своєрідне наповнення, якого може і не бути. І справді кожну ідею можна переказати на 20-ти чи більше сторінках. Можу тут навести приклад коментаря відомого рабина, імені якого я зараз не згадаю. Його колись запитали: «Що таке тора?», на що він відповів, що «зміст тори можна переказати одним реченням: не чини ближньому, що тобі не миле, а все інше – це коментар». Тож саме так можна підійти до кожної теми. І якщо ми подивимось на це таким чином, то ці книжки не є банальні, адже це книжки, з яких ми можемо дуже багато дізнатися, навіть більше – можна про все з них дізнатися. А якщо і чогось у них бракує, то можна самому собі дописати, можна самостійно пошукати, розвинути чи прокоментувати якусь думку.
Краківські "Книжки для писання" – особливий літературний жанр, фото: Мар'яна Кріль
А навколо чого будуються ці книжки? Чому вони присвячені?
- «Книжки для писання» мають дві лінії – місця та люди. Місця – це міста, райони, країни, ріки, але також є книжки, що присвячені якимось абстрактним поняттям. Наприклад, є книжка «У тиші», буде видання про меланхолію, тож цією книжкою можна описувати кожне явище нашого життя. І, як я вже згадав, ми хотіли видавати книжки різними мовами. І ця серія є саме такою. Вона має багато видань різними мовами, навіть угорською чи японською, іншими екзотичними мовами. І у цьому немає обмежень. Цими книжками ми можемо описати увесь світ, але ми також намагаємось бути реалістами і видаємо книжки тими мовами, які для нас є найближчими, тобто польською, українською, англійською, німецькою, івритом. Ми плануємо все більше розвивати цю діяльність.
А чому була присвячена перша «Книжка для писання»?
- Перша «Книжка для писання», яка на той час називалася «Нотатник», була присвячена Тоскані – «Тосканський нотатник». Ця серія народилася під час наших розмов з Мареком Заґаньчиком, що був редактором видання «Zeszyty literackie». І спочатку ми думали створити літературний часопис, у якому би описувалися певні райони, місця через літературу. Адже, якщо ми купимо якийсь путівник про певне місце, то у ньому є різна інформація, історична, досить типова. А ми хотіли створити таке видання, яке би описувало міста, райони через літературу. Але створення часопису – це складна справа і досить дорога. Тому під час цих розмов ми вирішили зробити такі нотатники, що давали би простір для записування і коментування певних явищ. Тому перша ідея стосувалася подорожей. Автором цієї першої книжки про Тоскану був Марек Заґаньчик. І для нього це місце є особливим на землі, до якого він часто повертається. А другий нотатник був присвячений Провансу, його підготував Адам Водніцький, який був одним зі співзасновників видавництва. З цього все і почалося.
А як сталася ця зміна з «Нотатника» на «Книжку для писання»?
- Ми почали видавати чергові книжки, запрошували чергових авторів до співпраці. Я вже точно не пригадую, але, здається, це було 12 чи 13 видання, коли ми змінили «Нотатник» на «Книжку для писання», оскільки така назва краще розкривала нашу ідею. Це можна розглядати по-різному – і як книжку, і як нотатник. Дотепер майже всі кажуть, що це книжка. Я навіть чув такі думки, що наші читачі, що купили ці книжки, мають проблему, аби в них писати. Вони переконані, що це книжка і що у ній не слід писати. Тобто це випливає з виховання і цінності такої речі, як книжка. А з іншого боку, якщо людина зустрічається з текстом Віслави Шимборської, Станіслава Виспянського чи то якимось місцем, яке ми описуємо, то іноді рука затрясеться, чи той наш коментар не буде надто банальний. Але все ж усе більше людей пише у цих книжках. Я бачив багато списаних «Книжок для писання», які є дуже цікаві, які стоять на полицях бібліотек. Я думаю, що майбутнє цих книжок – необмежене.
Нагадаю, гостем нашої програми був редактор краківського видавництва «Аустерія» Войцєх Орнат, який розповідав про унікальну серію «Книжок для писання». А ми для вас, дорогі слухачі, маємо дві «Книжки для писання» у подарунок, а саме «Краків» та «Ґданськ».
Конкурсне запитання: Якому регіону було присвячене перше видання серії і як ця серія спочатку називалася?
Свої відповіді надсилайте на нашу адресу: ua@polskieradio.pl або ж у повідомлення на нашій сторінці у Фейсбуці – Українська служба Польського радіо.
Рекмендуємо вам відвідати сторінку видавництва austeria.eu. Там ви знайдете чимало цікавих видань, в тому числі і українською мовою.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі
Мар’яна Кріль