Україна і світ вшановує жертв Голодоморів 20-х, 30-х і 40-х років в Україні. Голодомор торкнувся мільйонів осіб, особливо дітей та літніх людей. У 1932-1933 роках у Україні щоденно вмирало 25 тисяч осіб. Багато років ця історія залишалася незнаною, неіснуючою. Лише зі здобуттям Україною Незалежності в Україні почали говорили про цю велику трагедію… Однак за межами України, зокрема, серед української діаспори у США та Канаді вже з 50-х років проводилися дослідження на цю тему. Українські середовища за океаном старалися зберегти цю пам’ять.
Цим аспектом збереження пам’яті про Голодомор займається культурологиня, етнологиня, докторантка Нової школи суспільних досліджень у Нью-Йорку Кароліна Козюра. Зокрема, тематикою її дослідження є соціологічно-історичний аналіз Голодомору в Україні у 1932-1933 роках. Дослідниця займається питанням замовчування Голодомору, яким чином історія Голодомору замовчувалася радянською владою до 1991 року, а також тим, як різні середовища поза Україною старалися говорити про Голодомор і збирати інформацію про цю трагедію, зокрема, українська діаспора у США та Канаді.
- Центральною концепцією мого дослідження є замовчування злочину, а конкретно замовчування цієї величезної гуманітарної катастрофи. З цієї точки зору, історія Голодомору – це виняткова історія. До кінця існування Радянського Союзу ця історія залишалася мало відомою. Офіційно Голодомору не було. Такою була радянська пропаганда. І в принципі ми це можемо досліджувати віднедавна. Голодомор в Україні є однією з найбільших гуманітарних катастроф ХХ століття – не лише в Україні, не лише в історії Радянського Союзу, але також і в історії сучасної Європи. Тому моє дослідження є роботою над великим парадоксом. З одного боку, це найбільша гуманітарна катастрофа, але, разом з тим, до 1991 року цієї історії просто не було, вона була невідома.
У яких осередках у США і Канаді проводилися дослідження про цю трагедію, хто збирав інформацію про Голодомор? Як це відбувалося?
- У США та Канаді було декілька таких місць. І ці місця головним чином були пов'язані з історією української діаспори, але також це були дуже важливі осередки громадського життя української діаспори. Наприклад, у США дуже важливим місцем був Клівленд в Огайо. Це – місто, куди приїхало дуже багато українців наприкінці 40-х років – на початку 50-х років, які спонтанно почали організовувати свою громаду у бібліотеках, при церквах. Головним чином, це були українські інтелектуали, які збиралися разом, говорили про цю історію, говорили про українську культуру, разом вони також видавали книжки. У своїй роботі я також працювала в архівах, які створили ці групи українців. Вони не лише зустрічалися, але з 50-х років також створювали свої власні бібліотеки. Я була у їхніх архівах у Клівленді, Нью-Джерсі, Нью-Йорку, Торонто, в Едмонтон. Цих осередків справді є багато. І те, чим ці люди займалися, можна сказати, є безпрецедентною історією, тому що Голодомор був неіснуючою історією. Я хочу це особливо підкреслити. Це не є лише так, що офіційно голоду не було, про це не можна було говорити, архіви були закриті. Зрештою, радянська влада нищила документи з тих архівів. Кажуть про те, що цей голод пізньою осінню 1932, взимку і на початку весни 1933 року був найбільшим, але так насправді ніхто не вів статистики смертей, бригади ходили від хати до хати, збирали тіла, часто напівживих людей, кидали їх до масових могил, тобто людей ховали без похоронного ритуалу, без прізвищ, в неозначених місцях. То ж це була неіснуюча історія… Але вона також була неіснуючою з іншої точки зору. Радянська влада, кагебісти блокували функціонування будь-якої мови розповіді про цю трагедію. Люди, які пережили голод, не мали слів, аби розповісти свою історію, щоб опрацювати цю травму, опрацювати емоції, пов’язані з цим. Те, чим згодом почала займатися українська діаспора – це спроба знайти назву тому, через що пройшли ці люди, спроба зрозуміти цю історію, історію, яка була безпрецедентною, якої, в принципі, офіційно не було.
На основі чого проводилися дослідження? Яким чином діаспора старалася цю пам’ять зберегти?
- З початку 50-х років була дуже велика потреба у тому, аби записувати спогади про Голодомор серед української діаспори, оскільки в Україні про це взагалі не можна було говорити. Розповіді про цю трагедію могли закінчитися штрафами, покаранням, засланням до Сибіру. Серед української діаспори розмови про Голодомор були можливі. Але це не завжди було легко. Для багатьох людей це була велика травма, багато людей і далі боялися, що згадка про це може їм зашкодити, їхнім близьким, які і далі є в Україні, але також багато людей в принципі не хотіли навантажувати своїх близьких цією складною історією. Але однак з 50-х років поступово серед діаспори з'являлися різні проекти, аби збирати спогади людей, які пережили Голодомор. Діаспора ставила собі за мету, аби ці історії робити доступними, поширювати їх. Головно, це було в 50-х роках, трохи у 60-х... Це також була історія, що ще була жива. На кожну річницю Голодомору, так, як зараз, члени діаспори зустрічалися, були громадські зібрання, демонстрації... Також були панахиди у церквах, зустрічі у вужчому гроні, де згадувалося про Голодомор. Тому з одного боку, це була популяризаторська діяльність – збирання інформації, але також вона була доволі громадська.
З ким записувалися інтерв’ю? Звідки були ці люди і коли вони виїхали до США чи Канади?
- Люди, що в 50-х роках почали розповідати про Голодомор, це були люди, які пережили дуже складну історію. Якщо їм вдалося пережити Голодомор, багато з них під час Другої світової війни на примусову роботу потрапили до Німеччини і, коли вони були там, завершилася війна. Багато з них не хотіли повертатися до Радянського Союзу. Впродовж декількох років вони чекали у таборах Ді-Пі у Німеччині на можливе переселення до Північної Америки - до Канади і до США. Це були дуже різні групи. Серед них були люди з Західної України, але також і з Центральної, Східної. Більшість з тих людей пережили Голодомор, коли вони були малими дітьми, коли їм було 5, 6 чи 7 років. Тому, коли вони потрапили до Америки, їм було вже більше 20 років. І Голодомор є першою трагічною згадкою у їхньому житті. Але на цій трагічній згадці також вибудувались інші трагічні спогади, тобто Друга світова війна, примусові роботи, а також непевний статус на новому місці в еміграції, у США чи Канаді. Це були ті групи, що на той час почали розповідати історію, яку їм довелося пережити. І для них ця історія Голодомору є завжди дуже особистою історією. Це – дуже родинна історія, це історія їхніх мам. У розповідях вони згадують про мам, які з будь-чого намагаються зробити якусь їжу. Це – історії про те, як це «бути голодним». Це – історії про те, як це бути свідком того, як руйнується увесь світ, який вони знають, як зникають їхні сусіди, як вмирають їхні родичі…
Зовсім недавно, близько 10 років тому у Канаді, в Торонто було створено дуже цікавий проект «Діти свідків Голодомору». В рамках цього проекту проводилися інтерв’ю з дітьми, батьки яких пережили Голодомор і яких з нами вже нема. І діти цих людей згадують, як Голодомор завжди був травмою для родини. І в багатьох випадках, наприклад, вони згадують про те, що їхні батьки ніколи не хотіли про це говорити, про те, що вони замовчували це у своїй біографії. Але, разом з тим, ці батьки дуже часто бачили, наприклад, травматичні сни, пробуджувалися серед ночі або несподівано починали плакати… Вже життя вони жили з цією травмою. Але також були випадки, коли діти розповідали, що їхні батьки говорили про Голодомор, але вони, як особи, яким це розповідалося, не завжди хотіли слухати. Тому друге покоління також є цікавим для дослідження. Вони зіткнулися з історією Голодомору, який пережили їхні батьки. І це також доволі складна мозаїка, як їхні батьки пам’ятають цю трагедію.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі
Мар’яна Кріль