Переходячи з мови на мову, порівнюючи нюансовані значення та етимології слів, що мали б бути в цих мовах відповідниками, часом ми виявляємо, що насправді необов’язково про відповідники йдеться. Натомість їхнє співставлення в лексичних компендіумах виглядає як непереборний компроміс, адже нерідко є так, що ліпшого слова, переходячи з однієї мови до іншої, годі й знайти. Тож ми починаємо перекладати, приречені на використання слів, але теж і граматичних форм, що аж ніяк не відповідають зворотам, використаним у мові – чи в мовах – оригіналу. Відомим є приклад, який свого часу ставився в контексті Гайдеґґерівської та наступних за нею філософій, приклад який, зрештою, інакше ніж описово не перекласти українською, коли за спроби передати німецьку безособову дієслівну форму es gibt, пов’язану із даністю предмету або ситуації, у французькій ми вже змушені вживати il y a, себто своєрідну презентацію стану володіння, тоді як англійською вже йдеться про існування, буття як таке – there is/there are. Здається, що німецька донаційна форма є тут посередньою між, з одного боку, формою французькою, де володіння, avoir, виглядає недвижним, стабільним, здійсненим, та, з іншого боку, англійською, буттєвість, дієслівність котрої є найбеззаперечнішим виразом динаміки.
Та посуваючись між етнічними мовами – у напрочуд дивному просторі, дивному, зокрема, й тому, що він зовсім не вільний від мови як такої, а лиш тільки від слів і флексій – і таким чином порівнюючи оті ніби відповідники з кожної з них і не знаходячи для них жодного задовільного спільного знаменника, ми можемо, однак, подолати цей шлях із неабиякими здобутками. Неможливість компромісу, отже, стає тоді запорукою виняткового багатства. В чому полягає його цінність? В тому, що вервиці отих різноманітних значень сполучають між собою не менш одмінні поняття, котрі, однак, вельми часто дозволяють нам з різних боків споглянути на ті самі явища. Або ж, врешті решт, якщо б прийняти слова Парменіда з однойменного Платонового діалогу про те, що єдине є всім із усією радикальною серйозністю, то такий – безперечно здивований – погляд ми би звертали на те саме єдине явище. А підмогою в торуванні шляху до нього не стільки служили би здібності поліглота, скільки сама спроможність хоч на коротку мить вихилитися в описаний простір між етнічними мовами.
Одним з таких прикладів є поняття історії. Якщо польська мова не є для Вас рідною, то це, власне, одне з тих понять, котре завдяки дисонансу поміж нею та своєю – українською напевно, але також і, скажімо, німецькою – можна дуже добре дослідити. Що бо поняття історія значить? Грецька ἱστορία, від якого воно походить, значить дослідження, розпитування, здобування знань, чи то про якісь події, чи про стан будь-яких речей як таких, а також сам опис того, що вдалося дослідити. Як видно, це поняття надзвичайно широке. По суті, воно вказує на будь-яке в міру впорядковане і теоретичне знання. Недарма отже історією свою філософію все ще називав Піфагор, по суті синонімічно з нею вживаючи математику. Хоча, що цікаво, себе самого, як про це свідчать перекази, він волів, однак, визначати як філософа і, до речі, був у цьому перший в історії, nomen omen. Як також відомо, в багатьох сучасних мовах, зокрема в українській, значення цього слова звузилося до опису різноманітних подій – реальних або вигаданих, що часом позначаються тим самим словом, а подеколи його деривативами, як, скажімо, history та story у англійській мові.
Та куди б ці зміни не вели, одне лишається постійним – історія є розповіддю, втіленим у слова поглядом ззовні на щось, що діється, відбувається, стається, трапляється, тобто, на відміну від свого сталого і значно пізнішого опису того, що реальне, віддається – тут я навмисно не омину тавтології – динамічній стихії можливого. Тавтології, адже грецька δύναμις, окрім неприборканої жодними ризами й формою сили, значить, власне, можливість. Проте цього значення в українській годі й шукати. Хіба що воно представлене іншим словом. Так є, що у польській поруч із historia таке слово існує. Це dzieje – її динамічний напівсинонім. Dzieje, як це можна почути з самого слова і як такі інтуїції підтверджують численні лексикографи, вказує на дію, на щось, що діється, відбувається, розвиваючись в часі, й лише потім знаходячи своє відображення на заповнених істориками сторінках. Можна було б ризикнути перекласти це слово, як події. Та, здається, це не надто вдалий відповідник, що відсилає до часткових, локальних явищ, котрі далеко не завжди заслуговують на місце в анналах історії. Тож не в змозі такого відповідника запропонувати, вживатиму наразі це польське поняття. Що не значить, що щось таке існує лише в польській мові, та про це піде мова дещо далі.
Та звідки ми взагалі можемо про нього знати, якщо воно не збігається з описом, а в останньому – через свою фундаментальну, онтологічну різницю з ним, тобто з історією – зникає без сліду? Адже розповідаючи про dzieje, ми насправді підміняємо поняття, представляючи не їх, а історію. Однак, ми знаємо про це явище не зі свідоцтва, а з власного досвіду, з того, що ми переживаємо і усвідомлюємо, що щось діється. Досвід, переживання того, що щось діється.
У цьому, власне, полягає вихідний пункт нової книжки молодого польського філософа Даніеля Соботи під назвою Esej z filozofii dziejów[1]. У цитаті, що за мить наведу, відмовляючись, на потреби цього фейлетону, від будь-яких описаних щойно компромісів, я навмисно залишу польське слово «dzieje»: «Досвід dziejów як досвід того, що щось діється, є передусім досвідом руху. Але не кожного руху. Одностайний рух, так само як і безрух, є, власне, прикладом того, що ніщо не діється. Хоча тут і відбувається якась дія, але, однак, з огляду на відсутність змін в самому русі, важко визначити, що щось тут діється. Проте й рух цілковито хаотичний, перевалювання елементів з одного кута до іншого, без ладу і складу, не дозволяє зазнати, що щось тут діється. Діється поміж отим чимось і нічим, причому замість про ніщо, ми говоримо, однак, про щось – а саме, що щось тут діється, що, однак, не є визначеним до кінця». Даніель Собота продовжує далі: «Досвідом dziejów не є, однак, досвід отого чогось, що саме діється – таке щось і є, власне, чимось невідомим – але того, що щось діється. Досвід dziejów – це досвід такого-собі поміж "що" і "чимось", а отже коли відбувається щось чітко не визначене». Саме тут слід шукати досвіду часу, - каже Собота.
Й цілком природно, що саме різні часи й властиві їм підходи до того, що діється, історія описує. До пари цих двох форм історії, беззаперечно представленої в польській лексиці, пари, що її не перевести на українську, включається час, зазначаючи поміж обома її полюсами непереборне протиріччя. Та українська мова, однак, тут не єдина. З іншого боку до межі між обома поняттями, не долаючи її, підступає німецька, адже усталеним неначе відповідником історії є Geschichte. Ця ж остання, натомість, хоч з огляду на певний компроміс у слововжитку змогла з часом означати розповідь, історію, власне, та походячи від дієслова geschehen – траплятися, відбуватися, діятися – ближча, однак, польським dziejom. Нічого, отже, дивного, що назва Геґелевих Лекцій з філософії історії – Vorlesungen über die Philosophie der Geschichte – що їх, як ми вже знаємо, українською інакше не перекласти, польською звучить як Wykłady z filozofii dziejów. Адже, найвиразніше, про те, що і як щось діється в історії, Геґелеві йшлося передусім.
Мова ж, погрожуючи зведенням на манівці, укриваючи, уважним завжди готова відкрити найпотаємніші сенси. Зокрема й ті, що в окремих її втіленнях не завжди виявляються доступними.
Антон Марчинський
(Запрошуємо Вас послухати звуковий файл)
[1] Daniel Sobota, Esej z filozofii dziejów, Wydawnictwo IFiS PAN, Warszawa 2018.