Філософія кольору

«Кольори спроможні являтися незалежно від фактичної наявності пігментів, насичення ділянок спектру чи навіть очей. Вони криються десь глибоко в самій здібності їх сприймати та мислити». Філософський фейлетон Антона Марчинського

Дисперсія білого лазерного променю

Peeter Piksarv - Creative Commons Attribution-Share Alike 3.0 Unported (https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Valge_valguse_spekter.jpg)

Кольори, барви становлять невід’ємний елемент світу кожного з нас настільки, наскільки він пов’язаний зі світлом. Через колір ми сприймаємо форми предметів, їхню глибину та й саму наявність. Речі являться нам як сповнені барв, й то найчастіше ці барви ніколи не є локальними: кожну ми бачимо як незбагненну комбінацію різноманітних відтінків, що один на одного, становлячи оточення, впливають, обдаровуючи цілковито несподіваними забарвленнями. Людське око – а може свідомість, як і оте щось несвідоме, яке за ними стоїть – спроможне розпізнати ніби ту саму барву у повному сонці й тіні. Більше того, ми очікуватимемо, що колір тієї чи іншої речі не зникатиме, якщо світло, що падає на забарвлену ним поверхню, зникне цілковито. Себто, по суті, будемо переконані в його існуванні навіть тоді, коли його там фізично у даний момент немає. Це, безперечно, не значить, що передумови для виникнення цієї конкретної барви цілковито зникнуть, хоча інтенсивність освітлення та кут його падіння, оточення й наш зір – всі ті обставини, за яких ми побачили ту чи іншу кольорову річ (а вони кольорові майже завжди) можуть вже ніколи не повторитися. Отже, колір, розсвітлюючи простір, неодмінно залежний теж від миті свого явлення, та явиться в її змінності: колір занурений у часі.

Світло насправді відіграє тут фундаментальну роль. Адже чим є колір, різнобарвність як така, як не розщепленням променю світла, в котрому спектральної різноманітності годі й шукати? Хіба що зустрінеться відповідний посередник, спроможний його заломити. Для одкровення про барви потрібна призма, ніяк із світлом не споріднена. Кажуть, що вона дозволяє щось у ньому побачити, проте сам промінь, що плине від сонця, лампи або свічки, напевно після зіткнення з нею виглядає інакше, ніж перед цим. Точніше, ми бачимо його інакше. Раптом зауважуємо, як фільтруються різні тони його перед цим зіграної в унісон музики.

Очікуємо, зауважуємо та бачимо. Колір з’являється поступово. Світло йому передує. Наш зір вибагливий й не завжди спроможний до виконання ролі згаданої призми. Сітківка людського ока має два основних типи рецепторів: палички та колбочки. Перші завжди напоготові, дозволяючи нам бачити світ навіть у сутінках. Однак таке бачення безхитрісне – воно сприймає світло від його максимального до найменшого можливого рівня, поступово, від білого до чорного, а передусім коливаючись поміж різних ступенів сірого. Не виловлюючи, або ж не приписуючи йому жодних барвних нюансів. І лише за певної насиченості світла на допомогу чорно-білому – а, по суті, на зміну – з’являється кольоровий зір. Адже тоді підключаються колбочки, три види яких відповідають за різні ділянки видимого спектру. Видимого та, безперечно, знайомого нам. Нічого, отже, дивного в тому, що ми спроможні розпізнати зображення на чорно-білих фотографіях, бо так само сприймаємо світ у сутінках. Згадайте, натомість, як виглядають кольорові, але негативні кадри. Аби зорієнтуватися в них та знайти вже наперед знайомі нам кольори механізмів нашого сприйняття, що далеко не завжди вимагають участі свідомості, вже не достатньо. Тут необхідно вдатися до операцій, що їх цілком можна було б назвати логічними.

Саме тому, безперечно, природою кольору, по-своєму, займаються представники різних сфер.

Це науковці – фізики, хіміки, фізіологи та всі інші, хто шукає цього явища в заломленні світла, довжині хвилі, проводимості середовища, яке вона долає, у самих його випромінювачах, що їх можна за власним спектром розпізнати, а також у чутливості різноманітних рецепторів і так далі, і тому подібне.

Це митці, що до кольорознавчих теорій і натхнених ними маніфестів ідуть насамперед від практики. Змішують фарби на своїх палітрах (як це робили, приміром, стародавні греки, спроможні з чотирьох основних пігментів видобувати нескінченне багатство кольорів і відтінків). Або ж комбінують їх на полотнах, папері, мозаїчних та всіляких інших доступних для художників поверхнях. Й то так, що в самому зіставленні наявних барв раптом починають просвічувати такі, котрих тут насправді – достатньо лишень уважно придивитися – немає.

Кольори бо спроможні являтися незалежно від фактичної наявності пігментів, насичення ділянок спектру чи навіть очей. Вони криються десь глибоко в самій здібності їх сприймати та мислити. Вони, якось пов’язані з усім цим, так насправді йдуть першими.

Існує давня дилема, у ХХ столітті описана Максом Шелером, проте, безперечно, задовго до нього висловлена хоч би Платоном: чи той червоний колір, який бачимо поруч із собою (жовтий, зелений, блакитний або ж будь-який інший), є чимось, чого ми колись навчилися споглядаючи світ, чи це щось, що ми впізнали, оскільки ідею червоності носили в собі від – а може ще й до – народження? Більше того: чи червоний колір, що його, власне, бачимо, не є плодом саме нашого бачення в той момент, коли воно відбувається? Тобто, інакше кажучи, чи сам наш зір самостійно і цілковито несвідомо не розфарбовує світ довкола себе? Або ж: чи такий зір не є проявом мови, логічно структурованим потоком називання, а отже – впорядковування дійсності?

Так чи інакше, колір опиняється в епіцентрі нашого сприйняття світу й самої рефлексії над цим сприйняттям. Виявляється частиною питання, що його мені постійно ставить дитина: «Як це бути собою?». Входить в нас найглибше, як це тільки можливо. А радше там його ми знаходимо разом із собою самими.

Саме тому природа кольору займає філософів, даючи початок найрізноманітнішим способам занурення в це питання.

Цікаво, що одним з найбільш характерних для європейського мислення підходів є апофатична, тобто негативна теологія і, безперечно, також укорінена в греках метафізика Псевдо-Діонісія Ареопагіта. І не йдеться про те, що творячи свою теорію кольору, він навіть не пише на цю тему жодної книжки, а лише принагідно артикулює її, зокрема, в описі небесної ієрархії. Цей невідомий монах, що видавав себе за учня святого Павла, і про барви розповідає, зосереджуючись на їхній символіці – на тому, чим вони можуть здаватися, з чим асоціюватися, але не на тому, чим вони є насправді. Так, описуючи серафимів, каже, що їх «представляють з променистими серцями, полум’яними крилами, а вбрання їхнє червоного або пурпурового кольору». Херувимів, натомість, – пише він, – «представляють в одежах блакитних, що символізують ясність розуму». Псевдо-Діонісій творить символічні основи східнохристиянського іконопису, який за визначенням становить цілковиту опозицію реалістичного живопису. Апофатик жодним чином не описує й, поготів, не торкається істоти ані згаданих янголів, ані наведених ним кольорів. Більше того, говорить про них, аби остаточно приховати їхню суть.

Іншою фундаментальною віхою в європейській філософії на цьому шляху можна назвати «До теорії кольору» Йоганна Вольфґанґа Ґете. Німецький письменник, філософ та вчений збирає в цьому творі всі найважливіші наявні на той час відомості та власні розмисли про оптику барв. Насамперед його цікавлять натурфілософські й фізичні аспекти зв’язку між кольором і світлом, але з цього випливають цілком метафізичні висновки: «колір є фундаментальним природним явищем, що являється зору через розділення і протиставлення, змішання і єднання, переказування і розповсюдження», – пише він. «У кольорі проявляється мова природи». А «око, так само, як і колір, завдячує своє існування світлу», – наголошує Ґете.

Проте це явище може виходити й поза фізику та метафізику. У характерному собі афористичному стилі за цю проблему, полемізуючи з Ґете, береться наприкінці свого життя Людвіґ Віттґенштайн, формуючи третю визначальну віху в європейській філософії кольору. Колір стає для нього предметом логічного аналізу з перспективи мовних ігор. Сприйняття кольору є суто індивідуальним, ним неможливо поділитися з іншими, – наголошує мислитель, якому завжди був притаманний соліпсизм. Білизна і чорнота, недарма й перед цим названі ахроматичними, не є кольорами. Проте їхню особливість кембриджський самітник зауважує саме в логічній площині: наприклад в тому, як вони змішуються – а точніше, як і чому не змішуються – з іншими барвами, утворюючи непрозоре тло. Проте й логіка, як здається, знаходить тут свою межу, провокаційно анонсуючи ніколи не сповнений зворот у мисленні цього філософа. У посмертно виданих «Нотатках про колір» Віттґенштайн пише:

«Що це, однак, за речення: що домішка білизни позбавляє колір кольоровості?

   Здається, це речення не може бути фізичне.

   Тут є дуже сильна спокуса, аби повірити у феноменологію, річ посередню між наукою та логікою».

Антон Марчинський