Моїм співрозмовником сьогодні є доктор Бартош Дзялошинський з Інституту філософії Варшавського університету, і ми повертаємося до теми, якої торкнулися весною минулого року. Тоді несподівано, без особливої підготовки всі викладачі – й то не лише у вишах, але й у школах – були змушені перейти на дистанційну форму викладання, а студенти й учні, відповідно, – навчання. Зараз у Польщі є надія на повернення до стаціонарного навчання. І саме час підбити підсумки цього непересічного, майже півторарічного досвіду.
Бартоше, ти також як викладач Варшавського університету мусив відкрити для себе великою мірою новий спосіб того, як ділитися знанням, займатися зі студентами філософією. Як після трьох майже семестрів дистанційного викладання ти сприймаєш цей досвід? Що неочікуваного він приніс, чи збулися якісь твої страхи? Що, на твою думку, він дав, а чого теж позбавив?
- Якщо я добре пам’ятаю, то рік тому, під час нашої першої розмови на цю тему, я був налаштований оптимістично. Зараз, натомість, після трьох семестрів ведення занять онлайн, я, мабуть, вже не був би таким оптимістом. Гадаю, що торік мій оптимізм був зумовлений тим, що дуже швидко – не лише мені, здається, але й більшості моїх колег – вдалося опанувати технічну стихію, пов’язану з веденням занять. Тобто йдеться про обслуговування всіх інтернет-засобів. Ми раптом опинилися в цілковито новій ситуації, і коли треба було користуватися такими програмами, як Google Meet, Zoom, Teams тощо, то виявилося, що, ліпше чи гірше, ми собі із цим даємо раду. І звідси був мій минулорічний оптимізм, оскільки це вдавалося: добре пішли заняття, а потім вдало пройшли іспити. Отже, мені подобалося, що ми так швидко й добре зорганізували цей перехід. Але зараз ми на це дивимося з перспективи трьох семестрів, проведених таким чином. І, однак, багато що виглядає інакше.
- Проте, перш ніж ми перейдемо до негативів, які, все ж таки, позитиви можна тут відмітити?
- До плюсів напевно належить те, що ми навчилися користування отими новими засобами, опанували нові форми розмов. І це безсумнівний плюс. Ми готуємо більше презентацій, робимо більше записів своїх лекцій чи навіть розмов, і таким чином зростає обсяг документації того, що ми робимо. Якщо комусь не подобається записана лекція, то він може стерти. Але якщо подобається, то може її зберегти і на її основі написати якусь статтю. Плюсом також є те, що, однак, вдалося якось сформувати віртуальні аудиторії, віртуальні племена, спільноти. На живо я ані разу не бачив студентів, з якими зустрічався впродовж останнього року. Але попри це мені здається, що з багатьма з них я цілком непогано познайомився, так само, як би я з ними познайомився, коли б ми зустрічалися в аудиторії на Краківському передмісті (– вулиці, де знаходиться Інститут філософії Варшавського університету – ред.).
- А отже, чи в тебе не складається враження, що під час таких занять зі студентами бракує якоїсь сакраментальної навіть зустрічі віч-на-віч, із обличчям іншого, як це називали у ХХ столітті декотрі філософи, особистого спілкування?
- Обличчя – так. Цього бракує. Тобто, бракує неформальних розмов – це вони творять своєрідну ауру занять, і цього онлайн не можна відтворити. Адже відомо, що заняття – це не лише те, що впродовж 90 хвилин відбувається в аудиторії, але що також ми можемо порозмовляти зі студентами перед і після лекцій, як теж цілковито випадково зустрітися в коридорі і також про щось поговорити. Це творить притаманні академічній спільноті відносини, чого зараз ми, звісно, не мали. Проте, з іншого боку, ми мали зв’язок за посередництвом електронної пошти, хоча це, безумовно, не те саме. Тому облич справді бракувало, адже багатьох з них я не бачив весь рік і траплялося таке, що хтось перший раз вмикав камеру лише на іспит, і тоді я вперше бачив обличчя студента, який регулярно підключався до моїх занять упродовж усього року.
- А отже, ти дещо розчарувався у такій віртуальній формі, і якщо б навіть вдалося зберегти у майбутньому декотрі з її переваг, як, скажімо, запис лекцій чи семінарів або ж їхню гібридну форму, коли до зустрічі можуть підключатися ті, хто не спроможний брати в ній участі на місці, то, однак, варто було б повернутися до занять у стінах університету? Інакше кажучи, зустрічі зі студентами в аудиторії дають щось таке, чого не знайти у віртуальній формі викладання?
- Так. Важливо, що я бачу їх, а вони бачать мене. Для мене це виглядає так, що коли я маю групу, що складається, скажімо, чи з 20, чи навіть з 50 студентів, то у формі онлайн я перебуваю у взаємодії лише з тими кількома, а в найліпшому випадку кільканадцятьма студентами, котрі вмикають камери, розмовляють зі мною і я знаю, що вони є та маю з ними контакт. Власне, з цією частиною групи розмова протікає неначе ми реально перебуваємо в аудиторії: є обличчя, є розмова, є взаємодія. Цим студентам онлайн-навчання не зашкодило. Проте, окрім них є чорні квадратики, що не відгукуються, і я не знаю, чи за ними справді хтось є, чи просто ці студенти підключилися і займаються своїми справами. Це «мертві душі», що, як правило, становлять 75 відсотків групи, часом 60 – буває по-різному. Це не значить, що таких «мертвих душ» немає на стаціонарних заняттях, бо відомо, що розсідаються по кутках, лише ставлять підписи у списку присутніх, а під час занять займаються під столом чимось цілковито іншим. Проте, коли ми зустрічаємося в аудиторії, то я бачу, що вони принаймні там є і знаю, хто є такою «мертвою душею». Тут, натомість, коли я бачу чорні камери неактивних профілів, то не знаю про них нічого, просто нічого.
- Але, так само, як це є в Гоголя, навіть «мертві душі» підлягають обліку… Маю до тебе також інше запитання. Після таких віртуальних зустрічей викладач дуже часто, й то щораз інтенсивніше відчуває професійне вигорання, і це відбувається значно частіше, ніж за традиційних, стаціонарних умов. Більше того, мені особисто траплялося приходити на лекції у стані виснаження, але після двох-трьох лекцій поспіль, після зустрічі і розмови зі студентами, - почуватися чудово, повним сил. Зрештою, тут свою роль могла навіть відігравати своєрідна фізична активність, коли за одне заняття доводилося проходити аудиторією добру пару кілометрів. Принаймні, так я звик читати лекції і цього всі ці три семестри також дуже мені бракувало. Зараз, отже, такого шансу не було – сидиш перед тим самим монітором, читаючи лекції, готуючи звіти до деканату, пишучи статті та, навіть, у ці епідемічні часи, зустрічаючись із рідними та друзями. Що ти про це думаєш?
- Напевно, проблемою є розмивання меж, котрі відділяють робочий час від домашнього. Відомо, що у випадку академічного працівника ці межі й так вже розмиті, але пандемія розчинила їх ще більше. Адже раніше, принаймні з нагоди занять було так, що я їхав на Краківське передмістя, входив до аудиторії і вже це формувало певну ауру зустрічі. А тепер я сиджу вдома, поруч бігають діти тощо, і всі ці сфери, всі ці ситуації змішуються між собою. Від цього ні для кого не було користі. І це напевно належить до числа негативних наслідків.
- Як, на твою думку, досвід цих трьох семестрів вплине у майбутньому на дидактичні практики у вищих навчальних закладах, а зокрема у нашій сфері – у філософії?
- Гадаю, якщо це призведе до більшої популяризації гібридної форми навчання, то буде дуже добре. Адже така гібридна форма не настільки погана, як заняття онлайн на сто відсотків. Це може навіть приносити користь і викладачам, і студентам, якщо ми збагатимо стаціонарну форму певними елементами електронного навчання. Це буде добре.
- Тобто, на твою думку, принаймні почасти дистанційне навчання, однак, не зашкодило би академії, чи радше Лікейону, Лікею, коли вчитель із учнями гуляли садами, розмовляючи про філософію власне?
- Ні, необов’язково. Не забуваймо, що заняття онлайн не є чимось, що виникло лише із пандемією. Пандемія призвела лише до того, що всі викладачі і всі студенти були змушені навчитися дистанційної форми. Проте саме це явище значно старше, такі заняття проводилися раніше і ця тенденція лише прискорилася пандемією, а не була через неї вигадана.
Зрештою, цю розмову можна підсумувати так, що й Платон проводив своєрідне дистанційне навчання, коли писав листи тиранові Сиракуз, аби наставити його на шлях мислення. Хоча, треба пам’ятати, що цей філософ письму, однак, не довіряв, та й саме таке листування не скінчилося для обох кореспондентів найліпше.
А я нагадаю, що із доктором Бартошем Дзялошинським з Інституту філософії Варшавського університету ми підбивали підсумки трьох семестрів дистанційного навчання у польських вишах.
Антон Марчинський