«Дискурс війни, а навіть воєнності, немовби навіть чудово пасує до світу. Проте, як мені здається, в цьому присутня якась мілина. Більше того, в мене складається враження, що найглибший філософський спосіб підходу до світу спирається, власне, на запереченні такого бачення», - каже доктор Матеуш Фальковський.
Ми продовжуємо розмови про зв’язки між філософією і війною. Нашим гостем знову є філософ з Інституту культури Яґєллонського університету в Кракові та голова Правління Фонду задля мислення ім. Барбари Скарґи. Ви слухаєте передачу з циклу зустрічей із польськими та українським філософами, яких я питаю про філософію і війну.
Говорить Матеуш Фальковський:
- Насправді, на найглибшому рівні, йдеться про те, що означає ratio. Мені здається, що такий тип дискурсу, що спирається на суперництво, конфлікт та звертається до війни як до ключа до розуміння дійсності, не дозволяє вхопити самої раціональності ratio.
- Тут варто згадати, що коли Ясперс, на відміну від ідеолога раціоналізму Декарта, намагається нам представити дійсність у граничних ситуаціях, він не називає як одного з її ключових елементів розуму. По-перше, він називає чотири екзистенційні стани, а саме біль (або ж страждання), вину, називає боротьбу, власне, і врешті смерть. Ці чотири стани ведуть, як на нього, до цілковитої певності, що не випливає з розумування, не є його безпосереднім результатом, але випливає з якогось брутального зіткнення із дійсністю. І не розум, а щось, що він називає філософською вірою, виявляється тут першим кроком до рефлексії над нею. І так, коли пам’ятаю про це і знову думаю про теперішню війну в Україні, коли, отже стикаюся із дійсністю, то можу знайти місце для тих чи інших переживань, котрі передують ratio, коли ratio, так би мовити, ще не натренована. Так, зокрема, є, коли ми думаємо про дітей, яких вбивають, які зазнають поранень, яких ґвалтують, позбавляють дому, близьких, дитинства, котрих змушують страждати, то не можемо заперечити, що вони стикаються із дійсністю цілковито для них незбагненною. І чи філософія не цю дійсність має хапати і її пояснювати? Але як це пояснювати? Не забуваймо, що грецька theoria, або й навіть ж латинська speculatio – це особливий і насправді нераціональний зв’язок із тим, що ми бачимо; це, буквально, споглядання того, що ми бачимо перед собою, і крізь нього – безпосереднє спілкування із дійсністю. Воно якось пояснює свій предмет, проте зовсім необов’язково за допомогою слів. Саме тому воно становило важливий елемент будь-якої містики як спілкування із чимось невисловленим, а отже незбагненним і позамовним, і тому теж потаємним. Тут, безумовно, йдеться про таку, зокрема, містику, що її Віттґенштайн згадував у своєму Логічно-філософському трактаті. Хоча добре усвідомлюю, що в його випадку вона не тільки не належить до сфери філософії, але й до сфери дійсності: межі моєї мови (а отже й подеколи межі ratio – А.М.) становлять межі мого світу, - казав він. Проте, здається, у таких випадках, завдяки такому досвіду, моя мова у зіткненні з межами світу також може зазнавати якихось модифікацій, тут може проявлятися її, хай навіть обмежена, залежність від всього того брутального, незносного, що приносить нам війна. Тобто навіть тут мова, а отже й ratio, виявляється подекуди вторинною відносно болю і зіткнення в драматичній боротьбі з іншим. Філософія, таким чином, передує ratio, висуває свої претензії на mystikos, а війна дає шанс саме в такому світлі її побачити. Чи ти із цим згоджуєшся?
- Маєш рацію, розумію, так. Ми стикаємося із такими граничними ситуаціями, маємо такий тип бачення або наочності. Щоправда, тут ще можна запитати, наскільки у всьому цьому задіяна наша чуттєвість, наскільки задіяна емоційна сфера. Це трохи, як після ІІ Світової війни у Адорно, скажімо, чи, безумовно, у письменників. І тут виникає цікаве питання в контексті отого споглядання, про яке ти говориш, чи своєрідного буття-поруч чи буття-перед. Поруч із чим та перед чим? Тут навіть важко сказати. Може, це такі речі, котрих не можна навіть споглядати, але можна лише бути поруч із ними у повноті свідомої дистанції відносно них. І мені здається, що це, власне, мистецький, художній спосіб сприйняття. Тут не йдеться про те, що я хочу одне відділити від іншого: митець бачить так, а філософ – так. Але, скажімо, часом ми творимо ідеальні моделі або намагаємося відокремити певні перспективи чи поняття від інших.
- Я не вбачаю тут проблеми або конфлікту між цими поняттями, адже ще сам Сократ визначав філософію як мистецтво, techne, відносячи його до здивування або ж вмирання.
- Так. Але, скажімо, я маю на увазі мистецтво як художню діяльність, пов’язану, власне, із чуттєвістю, або ж діяльність у сфері чуттів, тіла, а може й емоцій, котрі становлять субстанцію і матерію, в котрих митець діє і в невоєнні часи. І зараз перед обличчям війни, безумовно, переживання, досвід чи, коротко кажучи, споглядання є якимось радикально інакшим. Це легко побачити – достатньо лише звернутися до віршів, написаних у відповідь на війну або після війни; достатньо звернутися до живопису; достатньо побачити те, які фільми після війни або у зв’язку з нею знімали. І видно, що там присутня якась боротьба, власне, десь на межі тієї субстанції або матерії, з якою автори працюють. Це і спроби поламати форму, переказуючи глядачеві, адресатові, якесь повідомлення. Безумовно, філософ може займатися й цим. Це зрозуміло.
Але ризикну поставити таку робочу тезу, яку, безперечно, можна поставити під сумнів: приймімо, що стихією філософії є поняття. А якщо так, тоді я задумуюся над тим, що діється або що може діятися із поняттям і як воно може співвідноситися із явищем війни і з усім тим, про що ти говорив, наприклад із стражданням?.. Адже тут з’явилося слово ‘страждання’. Війна війною, але тут з’явилося слово ‘страждання’. І це вже не суто воєнний феномен. Війна, звісно, є тією стихією, що і кількісно, і якісно генерує велике страждання, проте саме страждання не є виключним елементом групи понять ‘війна’. Мені йдеться про те, що, здається, поняття, яке до війни справді пасувало би (я не маю уявлення, що це за поняття), воно би показувало, що навіть про війну ми не можемо мислити лише в категоріях конфлікту, суперництва, зіткнення чи навіть тваринного рівня.
Є таке поняття, як справедливість. Кажуть, що щось відбувається несправедливо. Дитину б’ють, ґвалтують, і вона страждає. Приходить філософ і знаходиться поруч із цим, не знає, як відреагувати на це, споглядає. Чи існує якийсь спосіб адекватної реакції на щось, що виявляється нам не під силу, чому не можна зарадити, чи існує якась правильна поведінка? А я задумуюся, чи філософською реакцією на щось таке є мова, а навіть волання про справедливість та спротив? Не забуваймо, що поняття справедливості є найважливішим поняттям для когось такого, як Сократ і Платон. Поняття души тощо важливе, безумовно, але поняття справедливості – це в них взагалі центр філософії. Про це нечасто говорять. І, звернімо увагу на те, що це не лише етичне поняття. Воно, здається, - трохи випереджаючи Левінаса, - є поняттям метафізичним.
І, отже, якщо задіюємо тут поняття справедливості, то, наприклад, з’являється такий мотив, що війна є не просто природньою катастрофою, але це дуже складна конструкція, продукт високого ступеня переробки (я тут повертаюся до початку нашої розмови). Тобто страждання дітей, зґвалтування тощо є складним цивілізаційним продуктом. І нічого первинного тут немає, попри те, що з огляду на страждання складається враження, що ми на якомусь елементарному рівні. Я, натомість, повертаюся до цього і, мушу визнати, це моя нав’язлива думка, що все це – зовсім не елементарний рівень. […] Потрібно дуже багато чого, аби витворити щось таке.
Антон Марчинський
Попередні частини цього циклу Ви знайдете за посиланнями нижче