Вже котру передачу поспіль в рубриці «Hortus (In)Conclusus» ми звертаємося, та звертатимемося надалі, до теми війни і філософії, до питання про те, чи одне не виключає інше, а саме чи протистояння, що навіть у своїй найблагороднішій формі, як оборона, спрямоване на припинення того чи іншого існування, не стає на заваді фундаментальному мисленню про буття.
Більше того, згідно не лише із вельми поширеними стереотипами з-поза філософії, але й уявленнями та навичками академічних філософів, питоме для цієї сфери мислення найчастіше асоціюється із тишею та – одне із другим, безумовно, пов’язане – затишком кабінету або ж саду, скажімо, Академа та Лікея. Я особисто, пишучи філософські, суто академічні тексти, завжди волів ні з ким не бачитися та, сидячи за письмовим столом, повільно їх базграти. Винятком, безумовно, були фейлетони до цієї рубрики, що з’являлися майже щотижня. У цьому випадку усамітненість та повільне писання ніколи не були можливими, проте це й не зовсім була філософія – радше публіцистика, популярний, а отже приступний жанр (хоч і не кожен тут зі мною згодиться). І це аж ніяк не лише мій неповторний досвід.
Аж раптом, коли почалася війна, ця стара формула втратила свою актуальність, звичні уявлення про філософське мислення розсипалися в порох. Незмінною з огляду на форму залишилася хіба що тільки дидактика, але це, здається, тут не дуже рахується. Писання, натомість, стало проблематичним не лише через відсутність часу, зміну пріоритетів у щоденних завданнях чи нестачу отієї тиші в кабінеті дослідника, але й тому, що після того, що сталося, після того, коли війна (не забуваймо, що вона триває вже вісім років) торкнулася сьогодні всього українського суспільства, а з ним і багатьох суспільств Європи, - не лише не можна писати, як дотепер, але й доводиться піддавати ревізії вже написане. Написане домагатиметься, аби його переписати наново (за умови, звісно, якщо така можливість з’явиться).
Це достеменний момент кризи. Криза, натомість, що у питомому грецькому значенні як ‘krísis’ означає ‘відділення, відрізнення’, стає моментом переоцінки і суду над дотеперішнім порядком речей, над світом і над собою. А заразом без неї та без вписаної в неї ‘kátharsis’ неможливе ніщо нове, неможливий початок.
Дозволю собі прочитувати фрагмент присвяченого цій темі фейлетону дворічної давності: «Криза, таким чином, стає у джерел всього сущого. Вона відділяє одну річ від другої, творить їх, дарує їм обличчя й наділяє іменами. Вона дозволяє світу існувати в його визначеності, матеріальності і конкретності. А заразом, зіставляючи одна поруч із другою ті чи інші риси, речі, сторони та барви світу, таке проникнуте творчістю розділення, поділ, відсікання, творить їхні вервиці, послідовності подій. Завдяки різниці можливою стає зміна. Можливим є рух від одної до другої. І своєї нещадності набуває час. Тут він народжується. З себе ж вона чинить мить поміж ними, всередині цього часу, тут і тепер, вклинившись у рух, експонуючи рухомість часу, але й зробивши з нього винятки: собі криза завжди надає особливі привілеї в універсальних законах сущого».
Отже, війна як криза стає такою упривілейованою миттю поза відомою нам щоденністю, поза звичним часом, що вимірюється хронометрами, миттю, що формує для такої щоденності основи. Мить на противагу до історичного часу. Нестерпна та, подеколи, здається, безмежна. І всеосяжна. Отже й філософія не може бути тут винятком. За такої цезури багато що вимагало би в ній перегляду. Навіть коли би йшлося про мислення, що народжувалося за нагоди ревізій після минулих воєн. Не маю, скажімо, спокою через кристалізоване у нацистському сталазі Левінасове поняття діалогу, коли сьогодні приміряю його на себе не в абстракції, а в нагальній потребі реагувати на те, що діється в Україні. Нагадаю, що йдеться про особливу форму розмови не як про обмін словами, думками чи навіть поглядами, як це було, скажімо, в іншого діалогіста Мартіна Бубера (чий твір «Я і Ти» також, зрештою, з’являється незабаром після Великої війни). Діалог Емманюеля Левінаса – це безумовне слухання іншого, перетворення своєї мови до нього в молитву. Безперечно, такий діалог має релігійний вимір. Проте автор називає його етикою, котру, своєю чергою, оголошує справжньою першою філософією, а разом із тим робить із неї необхідне підґрунтя для кожного ставлення до іншого незалежно від того, чи це Бог, чи людина, і чи цей Інший прийшов із миром, чи із завзятим прагненням остаточного вирішення єврейського питання, або ж, як зараз, - українського.
Безперечно, тут не йдеться про ревізію Левінасового мислення. Він має на нього повне право як той, хто зазнав нещасть війни та з усією відповідальністю піддав її рефлексії. Та, як виявляється, права на те, аби думати як Левінас, не має ніхто інший, а напевно не маю я, доки з миті кризи, із досвіду війни не народиться моє власне мислення. Доки я сам не пройду цього шляху.
І що раптом тут виявляється? Те, власне, що у затишші кабінету я можу собі писати про Левінаса та інших скажімо, займатися історією філософії. Та, безумовно, історія як – додам – сфера відповідальності Хроносу має небагато спільного із чистою миттю, із Кайросом філософування, що народжується у власному болісному досвіді, навіть коли схожість досвіду єднає людей. Кожен тут може, однак, сказати: «це моє до болю». А відповідальності за це ані не можна уникнути, ані ніхто не в змозі нею поділитися. Можна лише надихнути інших до проходження схожого, проте, однак, власного шляху. В цьому полягає філософія. І вона, виявляється, як, напевно, мало що інше пов’язана із кризою та, зокрема, війною.
Лише подивіться на те, як традиція фундаментального мислення, як філософія із досвідом війни пов’язана. На думку відразу спадає те, що каже, хоч би, Геґель у Лекціях з філософії історії, коли, попри всю неоднозначність своїх слів (це його радше не бентежило), він бажав війни кожному поколінню, позаяк вона очищує наше мислення, веде до ревізії уявлень про світ, дає імпульс новому та, зрештою, становить саму його логічну структуру.
Але, якщо перенесемося ще далі у минуле – до самих витоків філософії, то побачимо, що перший класичний філософ, з яким за посередництвом традиції маємо справу аж до сьогодні, та який, хоч і не залишив після себе жодного письмового тексту, але цю традицію, власне, й започаткував, був Сократ. Натомість притаманне йому оте особливе філософське мислення – не без усіх інших більш ранніх джерел натхнення, безумовно – народжується у громадянина Афін Сократа як у учасника Пелопоннеської війни. Знаменно, до слова, що перед цим його формування як мислителя супроводжується також Афінською моровицею – іншим моментом кризи. Кризи, після якої філософія розквітає. Не як традиція, а як індивідуальне мислення кожного, хто в цій традиції якось знаходить місце й для себе.
Напевно відомо, що цей зв’язок хронологічний. Та, може, він також стосується й сутності того, чим є мислення про найбільш фундаментальні питання?
Залишаючи це питання відкритим, як того й вимагає філософія, лише дозволю собі його злегка оздобити несміливою надією: чи після моровиці і війни, кризи, ‘krísis’, якої багато хто з нас досвідчує тепер, можна у філософії сподіватися чогось подібного за суттю до того, що вже далося взнаки у її джерел?
Цим кінцевим питанням я анонсую цикл розмов із польськими філософами про філософію і війну.
Антон Марчинський