Коли б сьогодні все було так, як дещо понад тридцять днів тому, до війни, світило б те саме сонце, а ввечері можна було б вглядатися у те саме зоряне небо, про яке свого часу згадував Кант, і коли б за всіх цих зовнішніх наче обставин і за весь цей час мені, так само як зараз, не вдалося написати ані рядка, присвяченого моїй справжній пристрасті у житті, філософії, то на щире питання, поставлене самому собі, я би не вагаючись відповів: «за весь останній місяць я дійсно не написав ані рядка». Славетна, наведена Плінієм Старшим максима Апеллеса «nulla dies sine linea», «ані дня без лінії», була би зламана, а весь цей час був би втрачений, беззаперечно змарнований. Плани ж на цей час я мав воістину грандіозні.
І, безумовно, жодним контраргументом не був би теж факт, що всі ці дні я писав, однак, інакші тексти – такі, що описували різноманітні конкретні події, з дня у день, хроніки, щоденники, журнали, що намагалися торкнутися і вплестися в ту живу і, може, невишукану матерію, котра зовсім необов’язково твориться в глибокому переживанні свого тут і тепер, а в якійсь інерційній повсякденності, котрій, однак, притаманні більш чи менш інтенсивні відчуття задоволення, розчарування, цікавість, принагідні зустрічі й так звані смол-токи, а часом теж шок, біль і гнів, що наче в калейдоскопі змінюються щораз новими подіями і відчуттями, немовби нитки в цій матерії занурюються одна під другу. Це були тексти, що, можливо, на виріст можна було б назвати журналістикою. Та, визнаю, мене ніколи не обходило досягнення того пункту, де потенційність оцього «на виріст» досягає свого сповнення, ентелехії у журналістиці, тому й чіткість окреслення цього заняття також залишалася для мене неважливою. Так само й називання моїх обов’язків журналістськими в колі друзів завжди викликало в мене спротив. Це, безумовно, не гірше, але просто інакше заняття, що в моєму випадку ніколи не було на першому плані. Безумовно, були сотні інтерв’ю, незліченні випуски новин тощо, та за свої 15 років, із нетривалими перервами, на радіо я передусім жив тут своїми щотижневими передачами, присвяченими філософії, котрі, своєю чергою, були відлунням мого головного, як видавалося, заняття.
Проте за весь останній місяць я дійсно не написав ані рядка. Отакого, власне, рядка.
І впродовж останнього місяця я вперше за ці 15 років відчував свій обов’язок бути тільки й виключно журналістом. Це наразі найбільше, що я міг і досі можу в цей особливий час робити. Кожен з нас, зокрема й тих, до кого російський напад увійшов найглибше у душу, має виконувати свій обов’язок. І це наразі, здається, мій.
Звідси питання: чи в ситуації фундаментальної кризи філософія виявилася надлишковим декором, забаганкою, відірваною від життя й придатною лише в безтурботні дні миру (саму ж безтурботність тут можна було б поставити поруч із надією, що за простацьким визначенням була би матір’ю дурнів)? А отже чи з усім її академізмом й абстракцією філософії не знайшлося місця в брудній від крові, поту, сліз, багнюки і злоби, місця в найбільш реальній реальності й найдійснішій дійсності? (Це при тому, що я, питаючи про це, надалі багато в чому продовжую теоретизувати.)
Питання з’явилося нагло, на третій день війни, коли у безпечній Варшаві я, спостерігаючи за подіями в Україні, мав першу в новому семестрі лекцію. «Введення до філософії». Як про це говорити? Навіщо? Коли все це починалося вісім років тому, коли росія захопила Крим, де я виріс, коли вона посувалася в бік Луганська, Донецька чи під Савур-Могилу, в мене частіше, ніж рідше відбирало в аудиторії мову.
Та цього разу сама філософія раптом прийшла на допомогу. Дозволила говорити про неї, як про живу, вільну від академії (хоч академія ніколи не буде вільна від неї), не дисципліну, не-дисципліну, тільки неначе мистецтво, що сповнюється у вільному акті – знову вільне, визволене мистецтво. У часи війни воно явилося на тлі остаточності і справді мене здивувало. Тим, хоч би, що в моєму відчутті це була найліпша за всі роки мого досвіду лекція (а з нею наступні, що народжуються у ці дні). Та вже менше хотілось би про мене, хоч без особистого досвіду – подібного досвіду кожного з нас – цим шляхом живої філософії не ступити ні кроку.
Чому так сталося? Чому, занурившись в таку нещоденну повсякденність, жорстоку й примітивну до болю, можна винирнути над найглибшою морською прірвою? Чому саме завдяки всецілому виконанню журналістської повинності відмінний від неї досвід філософії раптом явився у своїй найяскравішій повноті?
Кожен, хто трохи орієнтується в історії філософії, міг би тут послатися хоч би на Ясперса та описані ним граничні ситуації – ситуацію смерті, болю, вини та боротьби чи війни; або ж на інших екзистенціалістів, що писали задовго до нього і після; як теж на Гайдеґґера, що, однак, всупереч Сартрові та попри термінологічну співзвучність, екзистенціалістом не був – він писав про фундаментальний екзистенціал буття-до-смерті. І ми б знову поринули в численні томи, навіть якщо не народжені в Академії, то нею освоєні, в терміни та ситуації, що можуть нагадувати досвід війни, досвід цієї війни, досвіди кожного з нас, таких різних, що живуть у ці дні, та проте бути такими від них далекими. А подекуди, з усією своєю нездоланною переконливістю, так само сумнівними.
І тут виникає питання. Виникає багато великих питань.
Чому, хоч би, лише мій особистий досвід може відкрити для себе цю живу філософію? А відкрити її передусім як ці, власне, питання, котрі неначе в circulus vitiosus, хибному колі, завжди нас приводять до себе, дивують і нагадують про остаточне, себто про смерть, необов’язково власну, часом про владу – так само, зрештою, хибну – над нею, про ситуацію диспозиції нею, готовність її прийняти, дати і в ній відмовити. Це страшна філософія і це перша філософія, що вкотре дається взнаки цими днями на вулицях українських міст, у селах, полях і лісах. Ця достеменно неакадемічна, питома метафізика до аудиторій приходить так само, як до звичайних, вже місяць обстрілюваних росіянами домівок, як до розбомблених ними із виведеними поруч величезними написами «Діти» театрів, дитячих лікарень, але теж до аеропортів і військових частин тих, хто на своїй землі.
Це питання про те, як на все це реагувати? Дати волю гніву чи простити? (Я особисто не можу збагнути, що б могло статися, аби можна було таке простити.) Відкинути техніку й віддатись стихії? Чи стриматися й шукати обличчя того, хто переступив через поріг? Це питання й про те, чому всі ці нестерпні питання не дають спокою мені, але ж безперечно – які можуть бути тут сумніви? – й іншим?
І знову та знову: це питання межі етики й права, межі прощення. Днями я мусив відповідати на це питання своєму старшому синові, і я не знав відповіді. Зіткнувся з філософією, настільки живою, що виривала серце. Врешті решт, сягнувши до історії філософії та історії філософів, я міг би собі ще якось порадити із багатьма суто теоретичними мотивами, як от зі стихією й технікою – поняттями, що принагідно з’являються в російського нациста Дуґіна, та зазвичай через марні його власні й інші російські переклади випливають з Гайдеґґера, котрий, до слова, теж аж ніяк не був без вини. На рівні теорії навіть Геґелеві розважання про війну як необхідне для кожного покоління очищення з його «Філософії історії» можуть надихати. Стикаюся, однак, із непроламною стіною, коли теорія спливає у практику. Коли, маючи за взірець, скажімо, двох євреїв, так чи інакше пов’язаних із культурою нашої частини Європи (один як передтеча, а другий – як майже сучасний нам її учасник), себто Ісуса та Емманюеля Левінаса, маю відповісти на збентежене питання дитини чи питання студентів про те, як вітати Іншого навіть коли він приходить з мечем. І не знаю, що на це сказати. Дедалі частіше мені здається, що подеколи не кожному іншому можна підставити другу щоку, що часом це просто неетично. І тоді, парафразуючи Левінаса, того, чия родина загинула в горнилі Голокосту, кого аж ніяк язик не повертається назвати відірваним від життя ідеалістом, сказати: «Il y a l'Autre sans visage», «є Інший без обличчя».
Тільки от як його впізнати?
Антон Марчинський