Українська Служба

Інтерпретувати світ чи його змінювати?

30.05.2024 15:00
«Дотепер філософи лише інтерпретували світ. Йдеться, однак, про те, аби його змінити», — читаємо у «Тезах про Фойербаха» Маркса. Чи так, однак, має бути насправді? Про це філософський фейлетон Антона Марчинського
Аудіо
  • Інтерпретація чи зміна світу? Філософський фейлетон Антона Марчинського
11
11 теза з «Тез про Фойербаха» Карла Маркса у фоє Гумбольдтівського університету в БерлініSarah Ewart, CC BY-SA 3.0 , via Wikimedia Commons

1845 року з-під пера одного досить контроверсійного, але про це світ дізнається, можливо, лише у ХХ столітті, німецького філософа Карла Маркса виходять «Тези про Фойербаха». Тези, які пов'язані із іншим його твором, «Німецькою ідеологією», виходять у середині ХIХ століття, хоч опубліковані аж чотирма десятками років пізніше, 1888 року. Вони відображають ті настрої, ті тенденції, що панували, зокрема, у німецькій,  у так званій континентальній теж, якщо візьмемо ширшу перспективу,  філософії у ХIХ столітті, хоч і виходять вони стараннями Фридриха Енґельса, який це публікує з певної дистанції до того континенту.

Отже, ці тези насамперед можна згадувати з огляду на певну дуже характерну фразу, я би сказав навіть гасло, чи маніфест: «Дотепер філософи лише інтерпретували світ. Йдеться, однак, про те, аби його змінити». І завданням філософа є змінювати світ, що стає і відбивається гикавкою у ХХ столітті, і аж дотепер, на початку ХХI. Можливо, всі найбільші потрясіння ХХ століття,  чи вони пов'язані із комунізмом, чи вони пов'язані із націонал-соціалізмом, чи вони пов'язані із лібералізмом,  всі ці зміни і потрясіння випливають з амбіцій філософів змінювати світ. І, можливо, також з отієї єдиної фрази з короткого твору, виданого за декілька років після смерті Карла Маркса.

Та нема чого тут переоцінювати теж ролі Маркса, хоч це визначний і важливий мислитель, як для ХIХ, так і для ХХ сторіччя; я би сказав, мислитель симптоматичний. Адже це та сама фраза, що могла би бути приписана, чи та думка, що могла би бути приписана Сократові з Платонівського діалогу «Держава», який каже про те, що це філософам належить керувати полісом: керувати державою, містом, суспільством, цим світом, який ґрунтується на певних істинах, що їх філософи відкривають і повідомляють іншим. Ба більше, що саме філософи їх розуміють, не творять. Бо творять істини, щораз нові істини, боги, які промовляють вустами поетів. Поетів, яких саме тому належить вигнати з міста, з держави, з цивілізованого суспільства, адже вони вносять той безлад, хаос, що був у початків створення світу. Філософи ж, натомість, мають якимось чином не лише віддаватися абстракціям (а ми знаємо, що філософи мають таку схильність, аби ховатися у вежі зі слонової кістки, закриватися у затишку своїх кабінетів і віддаватися дуже високим матеріям). Філософи мають не інтерпретувати, як стверджував Маркс, філософи мають змінювати, впорядковуючи цей світ.

Отже, як це відбувалося у ХХ столітті, ми, безумовно, знаємо. Одним таким ідеологом, що мав аспірації філософа (та чи був  це вже відкрите запитання, і воно належить якраз до сфери інтерпретації, а не обов'язково теж до сфери реальності), був Ленін, який цей світ змінював, і змінював теж долі людей, вривався у них. Це аспект суспільний, державний, найбільш очевидний.

Я згадую, натомість, про інші більш індивідуальні історії. Згадую про те, як світ вривався у життя філософів і подекуди змушував їх реагувати, та, можливо, кидати все те, чим вони займалися, аби якось допомагати окремим людям  тим, які поруч із ними. Або, можливо, відкладати свої прагнення, свої потреби говорити про те, що вічне і прекрасне, аби віддаватися якійсь повсякденній публіцистиці чи просто знову допомоги іншим людям. Два роки тому, коли розпочалося повномасштабне вторгнення росії до України, мене дивувало, як можна займатися філософією, коли довкола вибухають бомби. Адже, як казали древні, коли лунають гармати, то музи мовчать. А одна з муз, пам'ятаємо, також є покровителькою мислення, покровителькою філософії.

Я згадував історію, яка мене вражала ще за університетських часів, коли я вперше про неї дізнався. Це історія французького філософа Моріса Мерло-Понті, який свій найважливіший твір «Феноменологію перцепції» пише під час окупації Парижа. Розпочинає і закінчує, неначе нічого довкола не відбувається. Я тоді, два роки тому, протиставляв її історії іншого французького філософа Анрі Берґсона, який не лише свою філософію, але й своє життя, будучи вже нобелівським лауреатом, поєднує з долею свого народу, єврейського народу, і неначе добровільно вибирає власну смерть. Але це не єдині приклади, з якими можна було б ці долі порівняти. На думку спадають також такі мислителі, як Альбер Камю чи Жан-Поль Сартр. Обидва пов'язані з Рухом опору у Франції, та обидва пов'язані також із ідеологіями. Один  безпосередньо, напряму із комуністичною ідеологією, Сартр, який переймає, здається, тезу Маркса з «Тез про Фоєрбаха», і хоче змінювати світ, постійно беручи участь у найважливіших подіях і Франції, і також висловлюючись, я би сказав, із сумнівним правом про те, що діється не перед його очима  наприклад, у Радянському Союзі, коли він легковажить тим, що відбувалося в Україні чи у ҐУЛазі. Інший, Альбер Камю, який з огляду на ці старання Сартра зрештою зриває із ним (так само, як перед цим зриває із ним Моріс Мерло-Понті). Камю  філософ, філософськість творів якого часто ставлять під сумнів через їхню неакадемічність  пропонує нам у романі «Чума» таку параболу, яка певною мірою відображає місію, через яку, можливо, він від отого академізму відмовляється. Ця парабола представлена фігурою доктора Ріє. Доктора, який відмовляється від свого власного життя і бореться із чумою, рятує інших людей, бо він мусить, бо відчуває власну відповідальність, хоч, безумовно, може залишити Оран, може виїхати з Алжиру.

І, думаючи про це все, я згадую іншого філософа, польського філософа, який, безумовно, теж міг би віддатися найвищим матеріям у своєму мисленні, віддатися метафізиці  і я це розумію лише зараз  та, жертвуючи своєю метафізикою, він дає слово чи свій голос тим історіям і тим людям, які б, напевно, не прозвучали так, як вони прозвучали завдяки йому. Це історії Анни Гальман, наприклад, ліцеалістки з-під Ґданська, яка змушена однокласниками до того, щоби накласти на себе руки. Це історія певного ката з Австрії, Йозефа Фріцля, який катує власну доньку, і так показує те найжахливіше, що є у світі, дає йому голос. Натомість противагою і протиголосом є думка, слово, час і зусилля цього польського філософа.

І хтозна, чи от така от зміна світу, яка не виходить на рівень ідеології, а яка відбувається на рівні особистих історій, життя людини і уважності до страждань іншого не є найвищим завданням філософа.

Антон Марчинський

2024 05 11

Побач більше на цю тему: філософія

Плинність і сталість

13.01.2024 16:49
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Стихія і стихії

20.01.2024 17:11
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Створення світів та абстракція рисунку

02.02.2024 10:28
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Юзеф Тішнер: добро, що завжди вибирається ціною певного зла

16.03.2024 21:16
«Певної миті я вирішив, що не змінюватиму світу, а описуватиму його. Ті, хто змінює світ, мають постійні проблеми, позаяк або занадто його змінили, або замало його змінили. А в результаті світ змінює їх, і, звісно, нічого з цього не виходить. Описування світу приносить величезне задоволення. Тоді видобувається якась істина про світ»

Владислав Татаркєвич: працював так, неначе його життя мало би бути коротким

06.04.2024 18:27
3 квітня авторові монументальних «Історії філософії» та «Історії естетики» виповнилось би 138 років. Розповідаємо про видатного польського філософа та історика філософі

Збіґнєв Міколейко. Смерть як початок

21.04.2024 11:49
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Кант: мій світ і мій вічний мир

10.05.2024 18:00
Філософський фейлетон Антона Марчинського