Початок і кінець філософії Нового часу

Нетрадиційний погляд на джерела та хронологію цього періоду в історії філософії пропонує польський дослідник цивілізацій доктор Бартош Дзялошинський з Інституту філософії Варшавського університету

Бартош Дзялошинський (праворуч). 25 жовтня 2019, Варшавва

Фото: Антон Марчинський

Напевно у кожній галузі існують теми, щодо розуміння і опису яких сформувався консенсус, якого дослідникам зазвичай навіть не спадає на думку ставити під сумнів. Натомість будь-які такі спроби широким загалом сприймалися б, щонайменше, зі здивуванням і підозрілістю. Не таємниця також, що дуже часто переоцінка усталених підходів у тих чи інших сферах давала в них початок революціям, що вели за собою зміну оптики, методології, або й самих предметів досліджень.

Такі спроби, безперечно, менш безпечні, аніж дотримання і реферування традиційної перспективи. Вони пов’язані з різноманітними ризиками та, отже, вимагають від їхніх авторів відваги. Та не лише цим вони цікаві.

Однією з таких спроб, що я з нею зіткнувся останнім часом, є дещо нетрадиційний погляд на джерела та хронологію філософії Нового часу, який пропонує польський дослідник цивілізацій, філософ доктор Бартош Дзялошинський з Інституту філософії Варшавського університету. Про те, чим була філософія Нового часу, сказано вже стільки, що, як зазначає дослідник, справді важко додати щось нове. Варто, натомість, придивитися самому способові розповіді про неї:

- Зазвичай, коли ми говоримо про філософію Нового часу як про певного роду понятійну або інтелектуальну експресію Нового часу вже у більш широкому його розумінні, як історичної епохи, на думку нам спадають певні характеристики того, чим цей процес був. Його можна назвати процесом цивілізації за (Норбертом – ред.) Еліасом або процесом розчакловування світу за (Максом – ред.) Вебером, процесом секуляризації за (Карлом – ред.) Льовітом і (Гансом – ред.) Блюменберґом тощо.

На противагу до згаданих підходів як способів мислення про процес, Бартош Дзялошинський пропонує подумати про це, зосереджуючись на певних ключових моментах в історії філософії:

- Я зроблю це у два кроки, тобто спочатку спробую показати, які зовнішні відносно філософії фактори почали на неї впливати так, що сформувалася нова форма філософування, нова епоха в історії філософії – філософія Нового часу. І відтак вона й скінчилася, бо я переконаний, що ми вже у ній не живемо. Можна сказати: або на жаль, або добре – це має як плюси, так і мінуси. А після того, як я назву зовнішні фактори, спробую показати, як формування нових макроісторичних обставин запустило зміни в самій суті філософії, якою передусім є концепції знання, що криються за таким або іншим типом філософування.

 Якщо йдеться про початок Нового часу – самої епохи, а не філософії Нового часу – то досить одноголосно підручники називають три такі моменти, фактори, як падіння Візантійської імперії, винахід Ґутенберґом друку та Великі географічні відкриття, що розширили горизонт знання європейців про інші культури. З цих трьох факторів, на мою думку, якщо шукати початків філософії Нового часу відносно близько цих, власне, подій, то два фактори мають тут майже безпосереднє відношення. А принаймні виявляються дуже близькими. Отже, якщо йдеться про падіння Візантії, то тут ми маємо потужний імпульс, що дається взнаки, коли на Флорентійський собор прибуває візантійська делегація, а отже, коли вкотре оживають зв’язки між латинськими і грецькими інтелектуалами, коли грецькі філософи привозять власну інтерпретацію насамперед Платона і неоплатонізму, але також і аристотелізму. Тобто саме тоді, коли на борту корабля, що пливе з Константинополя до Італії, Миколай Кузанський привозить ідею нескінченності, обдумуючи свій твір Про вчене незнання. Все це становить ті фактори. Але насамперед – це ті дискусії, що відбуваються під час Флорентійського собору, коли зустрічаються вчені з обох боків Альп та з обох боків Адріатики – там народжуються початки філософії Нового часу.

Однак, таких імпульсів, наголошує дослідник, було більше. Адже обмін знанням не лише між візантійським та латинським світами, але й загалом усередині Середземномор’я, діяв завжди. Такі імпульси з’являлися і зникали, тож чому саме цей мав настільки вагоме значення, давши початок чомусь настільки новому і масштабному, що це можна назвати цілою новою епохою, й то не лише в історії філософії?

- Я би сказав, що так сталося не лише тому, що це був останній імпульс, котрий надходить з грецького світу, з кола візантійської, православної культури, яка читає Аристотеля і Платона – а насамперед Платона і неоплатоніків – інакше, ніж латинники. Але й тому, що майже одночасно з цим імпульсом з’являється технологічна можливість формування нового способу обміну знанням, що був би альтернативним до того, що в європейських університетах функціонував раніше. Йдеться, безперечно, про ті можливості, що з’являються разом із друкарством: так негайно виникає мережа друкарень, що дає початок захопливому феноменові співпраці між видавцем, імпресором, друкарем та філологом, філософом, вченим. І цей неймовірний союз протягом перших ста років свого існування створює підвалини editiones principes – зразкових філологічних видань, власне кажучи, всього канону не лише філософії, але й грецької та латинської літератури, а також біблійних текстів. Саме тоді виконується та фундаментальна праця, до якої вже змушені звертатися всі пізніші філософи та історики філософії.

Однак, це зовнішнє або гетерогенне пояснення того, як з’явився альтернативний до попереднього – назвемо його схоластичним – обіг знання. Тепер, каже доктор Дзялошинський, треба перейти до самої суті філософії і пояснити, яка фундаментальна зміна за цим стоїть.

- Отже, отой новий обіг знання мав спертися на інакшу концепцію знання, аніж та, що дозволяла функціонувати, загально кажучи, схоластичній філософії. Ту, що панувала раніше, я би умовно назвав моделлю доктринального знання, оптимізованого або пристосованого до того, аби бути предметом навчання. Найважливішим фактором тут був переказ знання з університетської кафедри, як і з амвона, до лав студентів. Йшлося також про переконання, що знання – це щось, чого можна навчати й чого можна навчитися. Саме на цьому аспекті робився наголос. Новий обіг знання, що дав початок філософії Нового часу, первинно розвивається поза університетами, хоч незабаром починає формувати власну систему освіти із чудовими гуманітарними центрами, як, хоч би, Ґійєнський колеж у Бордо, до якого ходить Монтень тощо. З’являються також нові університети, як, приміром, Базельський університет, народжений у дусі того ж собору, про який я згадав.

Але перш, ніж філософія Нового часу, тобто новий обіг знання, дала початок власній освітній мережі, вже на більш ранньому етапі вона вибрала інакшу концепцію знання. Якщо дотеперішню, твердить дослідник, можна назвати doctrina, то новою є scientia:

- Якби ми хотіли це парафразувати, то можна було б сказати, що це сцієнтистське знання, але, безперечно, із великими застереженнями. Я відразу очікую, що на прикметник «сцієнтистський» ви можете відреагувати негативно. І слушно, бо це поняття було надзвичайно звужене, набравши настільки обмеженого сенсу, що недарма згодом його було піддано критиці. Проте моя теза була б теж така, що обмеження значення знання як scientia зумовлене пізнішим періодом, який, власне, можна назвати кінцем або занепадом Нового часу і встановленням нової моделі епістеми. Натомість у джерел цієї епохи сцієнтистська концепція знання була ширшою. Це не лише інструмент або епістемічне знаряддя природничих наук. Це щось більше: знання, спрямоване не лише на його переказ від викладача до студента, але зосереджене на його поодинокому акті – поодинокому акті знання, на ego scio. І в цій формулі обидва елементи – як ego, так і scio – однаково важливі. З одного боку, таке знання орієнтоване на предмет, що не є доктриною. А як не доктриною, то чим? – Natura. Отже, це знання натуралістичного, природничого спрямування. Це можна було б назвати аспектом з філософії Френсіса Бейкона, але він також присутній і у Рене Декарта. А з іншого боку, тут є такий аспект, що це я знаю, адже не існує не пов’язаного з суб’єктом знання. Тоді я маю почати з розмислів над тим, чим є мій акт знання, й лише після цього можу далі зводити споруду мого знання.

Саме у цьому Бартош Дзялошинський пропонує шукати момент народження філософії Нового часу. А конкретніше, приблизно у часи Флорентійського собору та написання Кузанцем трактату Про вчене незнання. Де ж шукати її кінець?

- Я роздумував над спробою вказати момент, у який філософія Нового часу досягла своєї межі. Почати варто з того, що існує принципова асиметрія між моментом кінця певної епохи та моментом початку. Початок вказати легше, оскільки ми зауважуємо певні нові явища. Кінець, натомість, є настільки невловимим, що в інтелектуальній сфері якщо вже якісь явища виникають, то, по суті, їхній вплив продовжує існувати й надалі. Вони можуть перейти в якийсь латентний стан, самі можуть зазнати впливу якихось інших домінуючих форм мислення, проте вони не зникають. У цьому сенсі, можливо, називання моменту кінця філософії Нового часу, принаймні настільки точно, як я намагався вказати її початок, приречене на поразку. Тому замість цього я спробую назвати момент початку її кінця, тобто той період, коли вже виникає наступна концепція епістеми, знання, проте, хоч і не безвідносно до неї, ще залишається можливість займатися філософією в дусі філософів Нового часу.

Таким чином, останні герої Нового часу є граничними та амбівалентними фігурами, що так само мають у собі риси філософів як попередньої епохи, так і наступної. «Початок кінця», про який веде мову польський дослідник цивілізації, також мав би бути пов’язаним зі зміною підходу до знання:

- Здається, що на порозі Нового часу концепції знання як doctrina i scientia найвиразніше вважалися конкурентними, через що протягом приблизно трьох сторіч у філософії співіснували два обіги знання. Аж раптом відбувається зміна розуміння з того, що це два типи знання, яких не можна погодити, на те, що це два параметри знання, котрі по окремості розвивалися у двох його обігах. А отже можна й треба їх поєднати, а scientia може і повинна стати doctrina, та навпаки. Й ідею з’єднання цих обох типів знання я би досить чітко асоціював із ідеєю Просвітництва. Це програма, що визначає для філософії Нового часу мету для досягнення. Й великою мірою ця мета була досягнута. Тобто, з одного боку, систему освіти вдається розвинути настільки, аби пов’язані з Новим часом ідеї знайшли свій вираз у навчанні, в дидактиці (що особливо помітно у випадку Прусії). Але йдеться не лише про здобування філософією Нового часу університетів, а також про її вплив на формування суспільної думки, що стає беззаперечним на прикладі філософії Французького та Англійського Просвітництва. Отже, цю мету було виконано. А це показало, наскільки великі проблеми виникають унаслідок спроби з’єднання згаданих двох аспектів знання.

 Якби я мав вказати такий умовний момент, коли проект Просвітництва або пізнього Нового часу втілюється у життя, то назвав би момент створення Гумбольдтівського університету – це початок кінця філософії Нового часу. Вона існує й надалі, але має в період свого занепаду впоратися з проблемами, що виникають у так сконструйованій, зокрема й інституційно, моделі знання. Як, хоч би, із проблемою, зумовленою звуженням значення прикметника «сцієнтистський». Із тим, що це визначення було, по суті, перехоплене точними і природничими науками. Тоді як наступною проблемою є денатуралізація, так би мовити, предмету філософії. За моїм переконанням, філософія Нового часу, принаймні на ранніх етапах, є майже повністю натуралістичною філософією. Але згодом вона змушена собі радити із денатуралізацією предмету своїх розмислів

А я нагадаю, що це був доктор Бартош Дзялошинський з Інституту філософії Варшавського університету, який говорив про початок і кінець філософії Нового часу.

Антон Марчинський