Чим є свобода? Питання занадто загальне і, зрештою, небезпечне. Як і всі найважливіші філософські питання: чим є істина? ким є людина? що таке добро і зло? А, зрештою, чим також є й сама філософія?.. Небезпечні не лише тому, що відповідь на них може виявитися недосяжною або ж неочевидною. Чи, власне, остаточна відповідь на відвічні питання, загнання їх у вузькі й непорушні категоричні рамки, можливе? Що, однак, не заперечує можливості та необхідності раз у раз до них повертатися, вглядатися і вслухатися в них щораз інакше. Але ризик тут криється й у зведенні їх до банальності, коли підвести може не лише якась метафізична прозорливість, але й, можливо, небезпека, що раптом взнаки дасться звичайна відсутність смаку?
Можливо, прагнучи уникнути цього ризику, я би хотів поділитися певними спогадами, котрі, хтозна, були б у змозі щось про свободу сказати. Адже щоразу, коли стикаюся з цим питанням, то на думку мені спадають, зокрема, два епізоди, пов’язані з фігурою видатного польського філософа пані професор Барбари Скарґи. Обидва стосувалися, безперечно, її особистої позиції щодо свободи, приклади котрої – зрештою, чи не до цього передусім зводилися її семінари? – давала вона сама.
У випадку першого з цих епізодів, його адресатів, здавалось би, назвати легко: молоді докторанти, здебільшого філософи, що ходили на заняття Барбари Скарґи у Польській академії наук у Варшаві. Цей урок (правду кажучи, це мій перший спогад про пані професор) стосувався, на перший погляд, тільки їхньої професійної свободи: посилаючись на Лєшека Колаковського, Скарґа радила їм братися за саму – будь-яку – філософську проблему, наскільки б фундаментальною і відвічною вона не здавалась, наскільки б наївними не виглядали спроби до неї підступитися. Братися за неї, а не ховатися за авторитетами, описуючи лише їхнє мислення, а не даючи початок власному. Звісно, такі авторитети як певні взірці (так само успіхів, як і в чомусь невдач) необхідні, а насамперед, від пресократиків до сучасників, ми можемо звертатися до них як до співрозмовників, адже саме мислення, а за ним філософія є розмовою, і необов’язково такою, що її душа веде з собою самою. Розмовою, діалогом (що грецькою дослівно може значити - «за посередництвом слова»), суперечкою, нерідко гострою.
Свобода, отже, крилася тут у відвазі – не лише у відвазі дослідження, але у відвазі мислення як такій. У відвазі таку розмову розпочати, у волі в ній вистояти, не входячи в залежність від свого візаві, у спроможності продовжувати розвивати власну думку й відстоювати її, а також у відповідальності за неї. І в цьому, насправді, полягав універсальний характер слів Барбари Скарґи. Адже мислення неможливе без вільного руху думки, необмеженого комплексами, страхами та нормативами. Незалежність від них, незалежність як така, тут, безперечно, виявлялася невід’ємним, хоча і не єдиним аспектом свободи.
Натомість свобода, з іншого боку, неможлива без самостійного мислення, без незносного нерідко зусилля, що з ним пов’язане, без протистояння спокусі здатися на ласку іншим, аби лише вони вирішували, чого і як я потребую, аби тільки збутися відповідальності за власні рішення. І тут, як видно, йдеться вже не тільки про свободу дослідника. Це може стосуватися кожного з нас. Більше того, це кожного з нас, незалежно від нашого бажання, стосується.
Універсальність цієї думки можна представити ще ширше: вільна спільнота – це спільнота самостійних індивідуумів, спроможних вести розмову один з одним. А спільнота спільноті не рівна. З цим, пов’язаний, безперечно, й певний негативний аспект свободи, себто такий, що стосується її меж: вона, як наголошував Алексіс де Токвіль, закінчується там, де починається свобода іншої людини. Інакше кажучи, справжня свобода не тотожна свавіллю. Вона знає межі. Думки про те, як далеко розпростиралися її границі, різнилися від філософа до філософа. Слід визнати, що декотрі з них взагалі існування свободи ставили під сумнів, інші ж – дещо екстравагантно та антиномічно, як, скажімо, Кант – визначали її як сповнення морального права, тобто підпорядкування йому.
Тут варто додати, що коли сама Скарґа писала про небезпеку нічим необмеженої свободи, яка веде до радикального релятивізму, до заперечення аргументів інших, а також традиції ідей, необхідних для існування суспільства, то посилалася на сучасного їй французького філософа, з котрим, зрештою, вона підтримувала дружні відносини. Цитата: «Свобода важка, пізніше писав Левінас, і нагадував, що її не достатньо, аби людина могла піднестися до автентичної гідності. Адже гідність вимагає чогось більшого – взяття на себе відповідальності за іншу людину. Відповідальність є мірою і порядком свободи».
Всі ці слова набувають вартості, наповнюються живими барвами саме у зіткненні з реальністю. Власною, коли перед нами постає вибір – адже це завжди вибір і він незмінно, попри ризики й біль, з ним пов’язані, залишається у нашій компетенції – чи бути вільним? Вони набувають сенсу й тоді, коли ми бачимо живі взірці, котрі дають свідоцтво існування свободи і можливості вибору всупереч, здавалось би, обставинам.
Таке «всупереч» підкреслює ще один незмірно важливий вимір цього явища – суттю свободи дуже часто буває буття-всупереч та необхідність відстоювати право на нього. Вона вимагає волі йти власним шляхом, але й чинити опір тим, хто ставить право на це під сумнів. Волі до опору, що часто вживається як синонім свободи.
І з цим пов’язаний другий епізод у моїх спогадах про Барбару Скарґу. У розпал Помаранчевої революції вона, вдягнувши на знак підтримки цієї події та українських учасників семінару блузку помаранчевого кольору, запропонувала одному з докторантів – Мирославові Побережному, що згодом брав участь у подіях на Київському Майдані 2004 року – розповісти про те, чим є свобода. Це була філософська дискусія, що безпосередньо стосувалася особистого досвіду багатьох з присутніх там людей. Мова була не лише про Київ, але й про Варшаву 81-82 років, а також – я саме тоді вперше мав змогу почути про це з вуст самої Скарґи – про її власний досвід, починаючи з арешту НКВС у 1944 році у Вільнюсі, а згодом під час перебування в Ґулазі. І підсумок був один (зрештою, про це вже була щойно мова): свободи не можна позбавити, її можна лишень віддати, відмовитися від неї, а першим кроком до свободи є виборювання її перед самими собою – там, куди жоден гнобитель не має доступу, якщо не відкрити йому двері зсередини.
Про те, однак, чи свободи можна позбавити, казати легко, якщо спиратися на теорію або посилатися на історії інших, якщо судити, чи могли вони встояти, чи ні. Інша справа – тягар особистого досвіду, незносність власного болю віч на віч із тим, хто цій свободі може загрожувати (а нерідко його можна побачити і в дзеркалі, дивлячись у вічі тому, хто з тих чи інших причин згоджується на неприпустимі компроміси, автоцензуру, а подекуди й просто брехню). Саме десь тут, на межі між невипробуваним досвідом теоретизування про свободу і зумовленою нею фактичною відповідальністю криються банальність і несмак, про які була мова на початку цього фейлетону.
З цього можна було б спробувати зробити декілька висновків. Перший: аби про свободу судити, необхідно здобути на це право, а дає його власний індивідуальний акт, в якому вона проявляється – як у самозахисті, так і в розвитку. По-друге, оскільки вона настільки особиста, то і в своїх судженнях радше не варто виходити поза власні учинки. Однак – цей висновок не може не надихати – хоча не слід судити про свободу інших, з ними можна ділитися власною. Саме так, завдяки індивідуальному прикладу або ж в акті самопожертви вона може розходитись між людьми та існувати у кожному з нас. Та джерелом її виявляється, однак, особиста відвага – наша і тих, хто дає нам її приклади. Однак, дивна річ, якщо б вести мову про колектив як її джерело, колектив як безлику масу, а не згадану перед цим спільноту індивідуумів, то з цим вже складніше. Можливо, цим, власне, зумовлена пересторога, яку Орвел вклав у вуста головного антагоніста роману «1984»: якщо вона - кожна людська істота - в змозі стати досконалою, цілковито покірною, якщо вона в змозі врятуватися втечею від своєї ідентичності, якщо вона в змозі поєднати себе з Партією так щоб можна було сказати вона Є Партією, тоді вона стає всемогутньою та невмирущою.
Проте, саме за цих умов така істота має переломити себе і визнати: свобода – це рабство, а рабство – це свобода.
Антон Марчинський
2018 р.