В яких би термінах ми не намагалися вхопити істоту мислення, якою б мовою його не називали, чи ототожнювали б із особистою думкою, опінією, припущенням та уявою, чи із розумом та спроможністю логічного судження, мислення зазвичай явиться нам як певний процес вирішення того чи іншого завдання, оперування дійсністю із більш чи менш конкретною метою, а саме заради зміни цієї дійсності: мислення прагне зі світу проблем, загадок і таємниць, світу тіней у Платоновій печері, вийти на поверхню й здобути відповідь, узріти світло. Притому, якимось чином все це відбувається тут у мові: мислення не лише дає висловлену відповідь, адже воно, - як пам’ятаємо Сократові слова з Теетета, - діється у розмові, виявляється тим самим із нею.
Окрім цього, мислення ототожнюється із зусиллям, часом карколомним. І тут аж ніяк не йдеться про оті неймовірні обсяги енергії, що її споживає мозок кожного з нас. Мислення в своєму первинному імпульсі без зусилля неможливе навіть з перспективи такої очевидної, прив’язаної до повсякденної чуттєвої реальності, а в цьому позитивної і позитивістичної, яку пропонує в своєму описі, скажімо, Маркс. Саме зусилля бо, як відомо, або ж праця роблять із мавпи людину. Притому, на переконання автора – чи авторів «Капіталу» та, зокрема, «Німецької ідеології», Маркса та Енґельса – своєї природи така праця не змінює навіть, якщо зосереджується аж ніяк не на матеріальних предметах, а на абстрактних ідеях, котрі також можуть підлягати логіці продукції: «Продукція ідей, уявлень, свідомости насамперед безпосередньо вплітається в матеріяльну діяльність та матеріяльні стосунки людей [Aussprechen], в мову дійсного життя. Уявлення, думання, духовні зносини людей ще виступають тут, як безпосередній наслідок їхньої матеріяльної практики. Це стосується й духовної продукції, як вона виявляється в мові політики, законів, моралі, релігії, метафізики тощо в якогось народу. Люди — це виробники своїх уявлень, ідей і т. д.і т. д.»[1]. Інакше кажучи, мислення як теоретична діяльність є, на їхнє переконання, лише продовженням фізичної праці, яка насамперед творить саму структуру суб’єктно-об’єктних відносин. Праця, зусилля, мислення завжди є чиїмось актом маніпуляції із тими чи іншими предметами незалежно від того, чи доступні вони органам чуття цього когось, себто суб’єкта, чи його уяві. Це один з наріжних каменів марксизму, що аж ніяк не має дивувати.
Дивує інше. По-перше, і у меншому ступені, те, що, однак, унаслідок ускладнення та розвитку, «внутрішні познавчі процеси поступово набувають відносної самостійності та спроможності відокремлюватися від зовнішньої, практичної діяльності»[2]. Більше того, вони можуть проходити «лише у мовному, словесному плані»[3], як про це додає марксистська, безперечно, ще радянська «Філософська енциклопедія». Щоправда, в рамках такого, все ще позитивістичного підходу можуть існувати певні, досить радикальні варіації, що, однак, вбачають існування фундаментального переходу між предметною активністю та мисленням. Тут я наведу довшу цитату з «Короткого курсу логіки» авторства Володимира Ніколка, до якого я вже звертався у першому з фейлетонів у цьому циклі:
«Таке пояснення мислення виявляється широким і неприйнятним для логіки. Справа в тому, що воно, по суті, ототожнює мислення із поведінкою тварин, у тому числі й людини, у проблемній ситуації, коли вихід може бути знайдений та знаходиться, зокрема, шляхом дії із предметами навколишнього світу, що перебувають поза психічною дійсністю (у тому числі й з предметом мислення). У випадку такого пояснення практична предметна активність людей, щоправда, у вирішенні нестандартних ситуацій, виявляється різновидом мислення. З цим важко погодитися логікам і філософам, котрі звикли протиставляти працю і мислення. Безумовно, коли людина знаходиться у ситуації потреби та знаходить вихід, якого раніше не було в її поведінці, вона мислить. Але в цьому випадку процес мислення і предметні дії сплетені настільки, що неможливо виокремити феномен мислення у чистому вигляді, що є необхідним для спеціального вивчення мислення. Назвемо випадки мислення людини "чистими", - продовжує логік, - коли ситуації потреби вирішуються нею виключно психічними засобами: за допомогою пам’яті, уваги, почуттів, емоцій, розуму та розсудку. Іншими словами – шляхом оперування чуттєвими знаками предметів, а не самими предметами» [4]. І далі автор пояснює сутність мислення, ототожнюючи його із внутрішньою мовою.
Звернімо, однак, увагу, що мислення тут залишається мисленням про щось, це діяльність, що хоч і відбувається у іншому вимірі, - психічному, а не матеріальному, - незмінно виявляється приписаною до тієї ж моделі, коли є хтось, хто мислить, і щось, про що цей хтось мислить. Автор безумовно відкидає ототожнення психічних процесів із працею, проте чи структура оперування із дійсністю не залишається тут тією ж, що і в предметній діяльності?
Чи можна, однак, вирватися поза неї? Чи, інакше кажучи, можна уявити та пояснити мислення в його найглибшій сутності як непредметний акт, поза суб’єктно-об’єктними відносинами? Але притому чи могло б таке мислення залишатися, однак, працею, зусиллям, проте відбуватися у мові? Чи, інакше кажучи, можна собі уявити таке пояснення цього виняткового акту, яким є мислення, котре, вживаючи неначе тих самих понять, присутніх в обох наведених версіях (і в марксистській, і в сформульованій Ніколко логічній), пропонувало би цілковито новий шлях?
Така стежка існує. І саме цього стосується та друга дивина – те, що дивує у більшому ступені. Отже, парадоксально, виростаючи почасти з критикованого Марксом та Енґельсом Геґеля, з дотеперішньої ідеалістичної філософії, та ані трохи не з марксизму чи позитивізму, ця стежка, однак, не відокремлює практики від теорії. Праця, ба навіть ручна, реміснича праця, Handwerk, виявляється невід’ємною від істоти мислення, Denken. Притому, що важливо, така праця діється в мові, одного від другого не відірвати. Хоча й мова тут є не лише логічним викладенням та розвитком чи вирішенням ситуації. Logos (λόγος) бо тут, але й навіть у самих греків, як втілення мовного простору та притаманної йому стихії, ніколи не можна було цілковито відокремити від того, що зветься mythos (μύθος). Цей останній у побуті перекладають та розуміють як міф.
А таке логічно-міфічне мислення не є мисленням про щось. Тільки радше мисленням чогось та мисленням до чогось. Більше того, кликанням чогось, що аж ніяк не є предметом, об’єктом, річчю.
Саме про таке мислення, описуване Мартіном Гайдеґґером, піде мова у наступному фейлетоні.
Антон Марчинський
[1] К. Маркс, Ф. Енґельс, Німецька ідеологія, https://vpered.wordpress.com/2013/03/14/marx-engels-deutsche-ideologie/ (доступ: 04.12.2021).
[2] А. Леонтьев, Мышление, [в:] Философская энциклопедия, т.3, Москва 1964, с.516,.
[3] Там же.
[4] За: В.Н. Николко, Краткий курс логики, второе издание, Симферополь 2000, с.19.