Мислення – «це розмова, що її сама із собою веде душа»[1], - каже Сократ у Теететі. А вдаючись до такого визначення, розмову він називає за допомогою слова logos. Не можна, однак, забувати, що різниця між logos, «лоґосом», «розмовою», «мовою», «словом», та mythos, що його прийнято перекладати як «міф», ще за часів Сократа не була виразною. А отже нічого дивного, що мислення також визначають як процес, якому міф аж ніяк не був чужий. Саме цим твердженням я закінчив попередній фейлетон з циклу, присвяченого мисленню, і з цього почну сьогоднішній.
«Грецьке слово mythos є початково синонімом двох інших – epos (множина epe або епічна форма epea) і logos, – пише у книжці "Діоніс. Три нариси" польський класичний філолог та знавець давньогрецької культури Влодзімєж Лєнґауер. – Кожне з них значило колись те саме – "слово", "мова", "розповідь, оповідання", "те, що говориться". Такий сенс цього терміну найліпше видно в Гомера: все, що говориться (як правда, так і неправда) – це mythos, а дієслово mytheo/mytheomai – це майже синонім legein і просто значить "говорити". Геродот, історик V сторіччя до н.е., різноманітні історії про богів і героїв, незалежно від того, чи в них вірить, чи ні, чи також має сумніви, завжди називає терміном logos, тобто розповідь, а в декількох місцях вживає поняття hiros (hieros) logos – "свята розповідь" […]. Але мабуть за часів Геродота вперше з’явилося розрізнення понять mythos і logos. Згідно зі свідоцтвом Платона, у діалозі Протаґор це здійснив цей, власне, софіст. Mythos – це, відповідно до нього, "поетична притча", а logos – "точне судження". Це розрізнення не визначає, однак, істинності цих розповідей, тож як mythos, так і logos можуть бути істинними (або ж навіть є)»[2]. Різницю, отже, наголошує Лєнґауер, ми бачимо вже у Платона, або ж у Протаґора.
І коли б такий logos, «точне судження», становив квінтесенцію мислення і в його найбільш дисциплінованій, себто – як не крути, не уникнути тут тавтології – логічній чи силогічній формі, і у формі «розмови душі із самою собою», тоді він був би, без перебільшення, подібний до філософії або й тотожний із нею. Що ж до неї, то це, - пише вже італійський есеїст П’єтро Чітаті, - «лише "невиразна мрія", в котрій людина, тут на землі, залишаючись бранкою тіла і пристрасті, спроможна наблизитися до божественності». Міф, натомість, - додає він далі, - набагато складніший: «ми не в змозі перекласти міфу на людську історичну дійсність або на звичайне біологічне, чи теж астральне явище». «Мислити міфічно, - продовжує Чітаті, - значить опинитися в такому місці, де "принцип суперечності" не діє». Та, врешті, спрямований до божественності, він не в стані її схопити безпосередньо, проте відкриває шлях до «карколомного якісного стрибка, яким є екстаз»[3]: «Міф анґажує нас цілковито. Народжений з позачасового світла Першої Причини, він спрямовує нас у бік пітьми, ночі, мандрівки, болю, відокремлення, розірваності, смерті – нашої розірваності і нашої смерті – відкуплених назавжди їхньою божественною противагою» [4].
Так, міф не є мовою розуму. Він є таким мисленням, що не має мети, вільним від світу, від сущого, хіба що розповідає про його появу. Сам по собі він безплідний – безрезультатний, але й безкорисливий. Незбагнений, нащо ж бо таке мислення? Звідки воно й куди кличе? Що ним зветься?
І так, від греків, пояснюваних польською, італійською, німецькою, українською мовами, ми повертаємося до питання, наведеного в одному з минулих фейлетонів; питання, що, безсумнівно, є єдиним питанням цього циклу; питання, що лише випадково, здається, було сформульоване німецькою, та може бути поставлене українською, польською…; питання: «Was heißt Denken?», «Що зветься мисленням?», «Co zwie się myśleniem?»… Питання, що може бути поставлене не стільки будь-якою етнічною мовою, скільки в тому просторі, що їх єднає. Чи, отже, у мові? А коли так, то чи в лоґосі? Чи у міфі?
Тут варто слова Чітаті повторити ще раз: «Мислити міфічно – значить опинитися в такому місці, де "принцип суперечності" не діє» [5]. Отже, чи це значить, що таке мислення, зароджуючись в міфі, діється так само і в лоґосі? Одна мова випливає з другої? І що ж вона мовить?
«Міф – це слово, що мовить. Для греків "мовити" значить: пред’являти, дозволяти на явлення того, що явиться, і того, що осутнюється (wesen) у явленні, в його епіфанії. Μῦθος є тим, що осутнюється в його мові (Sage): тим, що явиться в неприхованості його намови. Початково і суттєво μῦθος є намовою, що стосується кожної людини і дозволяє мислити те, що явиться, те, що осутнюється»[6], - так поглиблює питання про те, що зветься мисленням, Мартін Гайдеґґер.
Інакше кажучи, мислення, що його можна було б назвати міфічним, є найбільш фундаментальною формою мислення як такого. Воно не є, по суті, таким логічним судженням, що оперує вже існуючими даними, встановлює зв’язки між сущим та робить про це висновки. Таке мислення – це theoria, достеменна теорія, тобто чисте споглядання того, як суще перед нами явиться, випливає з небуття, стає собою, стається, осутнюється.
Притому, Мартін Гайдеґґер також не вбачає істотного протиріччя між лоґосом та міфом, або ж інакше: поруч із міфом протиріччя тут неможливе (і тут вже втретє варто згадати слова П’єтро Чітаті про те, що у міфі «принцип суперечності» не діє). Отже, у лекції про мислення Гайдеґґер стверджує: «μῦθος і λόγος не суперечать одне одному на ґрунті філософії, як твердить звичайна історія філософії, оскільки саме ранні грецькі мислителі (Парменід, 8 фрагмент) вживають слів μῦθος і λόγος в однаковому значенні; μῦθος і λόγος з’являються окремо та відокремлено лише там, де ані одне, ані друге не може утримати своєї початкової сутності. Так вже сталося в Платона. Переконання про знищення μῦθος з боку λόγος є забобоном історії і філології, прийнятим з сучасного раціоналізму, що спирається на платонізм. Це не логіка знищує релігійне, а невловимість Бога»[7].
І це, як бачимо, дуже непересічна, небанальна інтерпретація мислення. По суті бо міф є розмовою із тим, що невловиме – із самим буттям, або ж із тим, що божественне. Все інше – вторинне. Така ж розмова не починається за нашою власною ініціативою, вона діється лише у відповідь і аж ніяк не стосується повсякденних питань. Вона є слуханням і слухняністю: «Мислення мислить, коли відповідає тому, що найважливіше. Найважливіше ж у наш непевний час, - додає німецький філософ, - це те, що ми ще не мислимо»[8]. Чому? Тому бо, що мислення про найважливіше, якщо про нього не дбати, миттєво втрачає свою силу, стає банальністю і балаканиною, пустими фразами, що «описують те, чого в своїй суті не можна описати, а що могло би помислити лише мислення, що є чимось подібним до поклику і тому часом мусить переходити у волання»[9].
Міф – це слово, що переходить у волання, надія на розмову, споглядання джерела всіх речей, пам’ять про нього, думка, що бентежить і вдень, і вночі.
Але цю тему ми продовжимо у наступному фейлетоні.
Антон Марчинський
[1] Plato, Theaetetus [в:] Plato, Platonis Opera, ed. John Burnet. Oxford University Press. 1903. (https:\/\/www.perseus.tufts.edu/hopper/text?doc=Perseus%3atext%3a1999.01.0171%3atext%3dTheaet., доступ: 20.11.2021), 189e.
[2] Włodzimierz Lengauer, Dionizos. Trzy szkice, Kraków: Homini 2020, с. 93-94.
[3] Pietro Citati, Światło nocy, Warszawa: Czytelnik 2003, с.63.
[4] Там само, с.64.
[5] Там само, с.63.
[6] Martin Heidegger, Co zwie się myśleniem?, przeł. Janusz Mizera, PWN, Warszawa, 2000, с. 16.
[7] Там само.
[8] Там само, с. 20.
[9] Там само, с. 29.