«Самосели — це люди, котрі ніколи не погодилися на примусову евакуацію після Чорнобильської катастрофи. Попри заборону, вони повернулися до своїх домівок на терені зони відчуження», – так починається документальний фільм Амадеуша Коцана «Останні люди Чорнобиля 3» (пол. «Ostatni ludzie Czarnobylа 3»).
26 квітня минає 35 років від катастрофи на Чорнобильській АЕС. Сьогоднішня «Культурна рубрика» буде присвячена їм, останнім людям Чорнобиля.
На зв’язку з нашою студією — Амадеуш Коцан, режисер документального фільму «Ostatni ludzie Czarnobylа» та Кристіан Махнік з групи «Napromieniowani.pl», організатор поїздок до Чорнобильської зони, продюсер фільму. Додам, що фільм переміг на ІІІ Міжнародному кінофестивалі «Буковина» в категорії «Найкращий закордонний документальний фільм». Фільм є у відкритому доступі.
Але перш ніж поговоримо про цю стрічку, хочу вас запитати — як почався ваш шлях до Чорнобиля? Кристіане, Ви вперше приїхали до Чорнобильської зони 2013 року.
Фотографія: Maciej Bogaczyk
Кристіан Махнік: Так, я був перший, тому що я почав організовувати поїздки до Чорнобиля. Зрештою, перший раз я туди поїхав, бо мені було цікаво, як виглядає Чорнобиль, як взагалі виглядає інша країна на схід від Польщі. Тому моя пригода із Чорнобилем почалася стандартно — з цікавості. А потім я поїхав туди вдруге, втретє, учетверте. Я зрозумів, що таке місце шукав, і почав організовувати поїздки до Чорнобиля. І щойно тоді я почав знайомитися із самоселами.
Знайомитися і теж допомагати. Документальна стрічка «Останні люди Чорнобиля 3» розповідає про акцію допомоги самоселам у зоні відчуження. Вже п’ять років ви привозите їм продукти харчування, предмети першої необхідності, приїжджаєте, щоби поколоти дрова, принести води та й просто з ними порозмовляти.
Фотографія: Maciej Bogaczyk
Кристіан Махнік: Цю організовану акцію допомоги, якою вона є сьогодні, ми почали робити разом з Амадеушем. Натомість перед цим були спонтанні, я би сказав, акції допомоги. Наприклад, котрогось разу ми зустріли там бабусю Ольгу, котра мало не втратила свідомість через нестерпну спеку, а також дідуся Федора, в котрого згоріла хата. Ми не були готові на такі ситуації, але зустріч із цими людьми підштовхнула до думки, що треба організувати якусь системну допомогу мешканцям цих сіл. Тоді, пам’ятаю, я залучив до цього Амадеуша, котрий дуже допоміг в таких акціях.
Гуманітарні акції ви проводите раз на рік, а як часто буваєте у Чорнобилі?
Кристіан Махнік: Оскільки я займаюся організацією поїздок до Чорнобиля для інших людей, то буваю там дуже часто. Самоселів я відвідую кожні два тижні — в умовах, звісно, непандемічних. Тепер, на жаль, із в’їздами — проблема, але поїздка завжди є нагодою, щоби відвідати бабусь. Натомість раз на рік, разом з Амадеушем та Мацєєм Боґачиком ми проводимо акцію допомоги, приїжджаємо найчастіше на початку зими, у найважчий для тамтешніх людей час. Звісно, ці люди мають іншу підтримку, хто — від дітей, хто — від інших людей. Це не так, що якби ми перестали приїжджати, то вони померли би з голоду. Крім цього, це люди старої дати, вони вміють дати раду в скрутних умовах. Вони досконало собі радять, але «досконало» — це триває доти, доки не почне підводити здоров’я. Більшість з них вже має проблеми з ногами, пройде така бабуся 20 метрів і вже не має сили далі. А тут треба і дрова наколоти, і воду з криниці принести. А вона вже й сил не має. Якщо бабуся має дітей чи внуків десь у місті, то вони їй допоможуть, але гірше — коли вона самотня. Таких людей там чимало і вони самісінькі.
Фотографія: Maciej Bogaczyk
Скільки самоселів живе у зоні відчуження? На початку фільму є офіційні дані про близько 150 осіб, але знаємо, що це старенькі люди. Під час продукції над фільмом померло п’ятеро осіб.
Кристіан Махнік: Так. А після прем’єри померли чергові дві особи. Три дні перед нашою розмовою померла бабуся Юлія із села Купувате. На жаль, самоселів стає дедалі менше. Офіційні дані адміністрації говорять про 97 мешканців зони відчуження. Натомість хочу звернути увагу, що ці дані охоплюють зареєстрованих мешканців, натомість як виглядають реальні дані — це вже інша справа. Часто ті самосели, котрі можуть розраховувати на підтримку сім’ї, зимують у своїх дітей, а на літо перебираються до села в Чорнобильській зоні. Таких самоселів, котрі тут живуть увесь рік — від 30 до 40 осіб.
Амадеуш Коцан: Наймолодший мешканець має 70 років, це Василь. А найстарший — Леонід, 94 роки.
Кристіан Махнік: … і ще бабуся Марія, це бабуся, котра живе у зоні зі своєю донькою. Марії 94 роки. Причому Марія нам сказала, що вона не тільки 35 років не виїжджала зі свого села після повернення, а навіть не була в центрі цього села. Тобто ці 35 років бабуся Марія кружляє навколо своєї хати.
Фотографія: Maciej Bogaczyk
Коли відбувалися повернення?
Кристіан Махнік: Цю тему ми будемо висвітлювати з Амадеушем у нашому наступному фільмі. Справа досить складна, тому що немає документації. Тож усе, що ми знаємо, то почули від людей, котрі повернулися або котрі там працювали. Справді, переважна більшість повернень відбулася наступного року після катастрофи, у 1987. Деякі повернення відбувалися одразу після виселення, влітку 1986, тоді мешканці деяких сіл вже повернулися до своїх домів. Знаю, що в одному селі — Бички люди у 86-му зібрали з поля врожай, але восени їх знову примусово виселили. Так що тема самоселів формувалася упродовж кількох років після катастрофи.
Що самосели думають про радіацію та загрозу для життя? Із розмов з ними випливає, що не переймаються офіційними даними.
Кристіан Махнік: Так, але не варто цьому дивуватися. У 1986 році їм сказали, що на цій землі жити небезпечно, що тут помиратимуть люди. Вони ж тут живуть вже 35 років і що? Мають гарну природу, диких тварин, буйну рослинність, як у якомусь заповіднику. Тому вони ігнорують цю радіацію. Але з другого боку, я зовсім не дивуюся — дані щодо радіації тут дуже нерівні. Найменше її якраз у селах, де живуть самосели — це, можна сказати, найчистіші терени. Взагалі у зоні є п’ять скупчень самоселів. Одне з таких скупчень — це село Теремці у південно-східній частині закритої зони. Там рівень радіації є нижчий, ніж натуральний рівень радіаційного фону в Польщі. Мешканці цього села мають величезні претензії до тодішньої влади, тобто влади Радянського Союзу. Їхнє село лежало поза 30-кілометровою зоною евакуації, і там навіть не було якогось забруднення, вони часто повторюють, що евакуація їхнього села була зовсім непотрібна, але її провели, через розташування села. Воно лежить на краю зони, між річками Прип’ять та Дніпро, і щоби до нього доїхати — треба проїжджати через так звані брудні терени. Отже, вирішено включити це село до зони, щоби був так званий святий спокій.
Фотографія: Maciej Bogaczyk
У фільмі Ваші герої порушують дві теми — це катастрофа на ЧАЕС та Друга світова війна. Ці дві події найважливішими у житті ваших героїв? Це вони хотіли про це говорити?
Амадеуш Коцан: Так, вони хотіли про це говорити. Безперечно, запитання про катастрофу на Чорнобильській АЕС було вихідною точкою для розмови. Це теж показує мету нашого там перебування. Але ми не вибираємо тем для історій, які розповідають наші герої. Якщо вони розповідають якусь історію, то роблять це тому, що хочуть її розповісти, і вона була для них важливо. А також — що вони не мають кому її розповісти.
Як Вам вдалося розговорити своїх героїв?
Амадеуш Коцан: Це була справа років. Спочатку Кристіан познайомився з мешканцями цих сіл, відвідував їх роками. А у 2017 році ми приїхали до Чорнобиля разом на першу велику акцію, з гуманітарною допомогою. І тоді ми мали багато часу, щоби поговорити, думаю, що це довге знайомство дозволило нам збудувати близький зв’язок з героями.
Фотографія: Maciej Bogaczyk
Що ці зустрічі та розмови із «останніми людьми Чорнобиля» змінили в вас самих?
Амадеуш Коцан: Цей фільм «Останні люди Чорнобиля 3» насправді ми створювали кілька років. Ми хотіли краще познайомитися з героями, дізнатися про них більше, а потім — записати розмови. Розповіді деяких людей роблять сильне враження. Часом навіть важко повірити, що одна людина стільки пережила, а одночасно — залишила в собі стільки добра і теплоти для інших людей. У новому фільмі я би хотів теж показати — що ми відчуваємо, коли тули їдемо. Адже ці поїздки теж впливають на нас. Це все не так просто. Адже, наприклад, ми їдемо до зони і маємо відвідати бабусю Ганю, котрій недавно померла сестра, то хвилюємося — як з бабусею розмовляти, щоби не бути надто нахальним. Але одночасно ми знаємо, що бабусі Гані ця зустріч теж потрібна. А коли говорити про те, що мене вразило, то дуже сильне враження зробила поведінка Василя. Це старенький дідусь, котрий вже не дуже добре контактував з дійсністю. На жаль він вже помер. Так ось, коли ми приїжджали до Василя і привозили йому продукти чи якісь речі, то він кожного разу хотів нам їх повертати, казав, що дуже гарна сокира, файно на неї подивитися і віддавав нам. Дідусь Василь не міг повірити, що хтось йому привіз сокиру чи якусь іншу річ.
Кристіан Махнік: … а коли ми вже його переконали, що то для нього ми привезли цю сокирку, то дідусь Василь хотів нам віддати пакет, в якому вона була. І це була неймовірно, що він не міг повірити у те, що хтось може приїхати, щось йому дати й сказати — беріть, це для вас. А якщо говорити, що в мені змінили ці зустрічі, то хочу сказати, що вони змінили дуже багато. Звісно, нині я вже звик до контакту з цими людьми, але якби я мав повернутися кілька років назад, уявити собі, що не займаюся тим, чим займаюся, а ходжу на роботу на 8 годин на день і ніколи в житті не познайомлюся з цими людьми, то мушу сказати, що моє життя було би набагато убогіше у такому ментальному сенсі. Завдяки нашим бабусям я дуже багато зрозумів і почав дивитися на світ та інших людей інакше. Важко це навіть пояснити, треба просто туди поїхати і їх зустріти. Амадеуш вже сказав, що ми пізнавали один одного — ми і самосели — упродовж кількох років. І якщо після п’ятьох зустрічей нам здавалося, що когось добре знаємо, то під час шостої виявляється, що ще стільки про нього не знаємо. І тим паче прикро повертатися до хат, коли ці люди вже померли. Коли ми входимо до дому і бачимо, що на столі лежить клейонка, яку ми привезли, а на стіні висить годинник від нас, десь стоїть наше спільне фото і в хаті є багато предметів, які ми привезли. Але бракує одного — нашої бабусі.
Фотографія: Maciej Bogaczyk
На хатинках таких бабусь, котрі вже покинули цей світ, Ви прибиваєте таблицю із їхніми фотографіями, часом — теж свої спільні фотографії. Це символічний жест.
Кристіан Махнік: Прибиття такої таблиці з фотографією — це насправді наші останні відвідини, і нагадування, що тут жила колись людина. Ми це робимо тому, що не хочемо, аби ця хата стала одною із десятків тисяч покинутих хатин, які нічим не вирізняються. За допомогою цієї таблиці, на якій є фотографія господаря або господині хати, дата народження і дата смерті та кілька слів про цю людину, ми хочемо, щоби ця хата мала свою душу. Я маю надію, що так ми продовжуємо пам’ять про цих людей. А хати перестають бути анонімні.
Акція допомоги самоселам фінансується із пожертв. Інформацію про те, як можна фінансово цю акцію підтримати, знайдете на ФБ-профілі «Napromieniowani.pl».
Запрошую послухати розмову у звуковому файлі
У передачі використано фрагмент фільму «Ostatni ludzie Czarnobylа 3».
Яна Стемпнєвич