Як говорити, аби нас слухали? Якими є принципи доброї комунікації? Якої польської мови вживати в щоденному спілкуванні, а якою вона має бути на роботі чи під час публічних виступів? Про це - в черговій передачі з циклу «Польська мова без кордонів».
А нашою гостею є доктор Аґата Хонча, мовознавиця з Варшавського університету, авторка, зокрема, книжки «Ucha, Fochy, Tarapaty» про те, що би ви хотіли знати про польську мову й не боялись би запитати.
Чи існує універсальний принцип доброї комунікації, що діє в усіх випадках?
- Є такий принцип, що, можна сказати, лежить в основі кожного висловлення. А висловлення й є комунікацією. Таким принципом є мислення – думати перш, ніж сказати. Проте різні висловлення відрізняються в деталях саме тому, що у різних ситуаціях ми звертаємося до різних людей, кажемо різні речі та з різною метою. І всі ці складники впливають на те, які слова треба було б вибирати, аби в різних ситуаціях ця комунікація була доброю. Тобто загальний принцип існує, проте диявол ховається в деталях.
- Як тоді визначити саму добру комунікацію? Чи йдеться лише про відповідний підбір слів, граматично правильну будову речень, чи, однак, про ще щось?
- Це поверхня, а в глибині доброго висловлення завжди є якийсь план. Тобто добре тоді, коли той, хто говорить, усвідомить, до кого він звертається, з якою метою та що хоче повідомити. Тобто він повинен знати, що взагалі хоче сказати. Якщо він це усвідомить, то від цього залежатиме, які слова він підбиратиме, які граматичні конструкції застосовуватиме, в якому темпі говоритиме тощо. Тобто мовний шар є назовні і він походить від того, що криється під ним. А в тій глибині, власне, є мислення, план і мета висловлення.
- Тобто можна сказати, що ми маємо поверхню, маємо певну структуру, тобто скелет, а також зміст, що виражається у висловленні?
- Так, безперечно, можна так сказати. А також треба усвідомити очевидну річ, про яку, на жаль, пам’ятають не всі. А саме те, що комунікація завжди відбувається між кимось одним і кимось другим. Часом – між двома людьми. Часом – між більшою кількістю. Але це не говоріння до себе самого. Тобто той, хто говорить, завжди повинен пам’ятати про те, до кого він говорить. Він завжди мусить мати на увазі як ті слова, котрі він використає, повідомлення, що він його перекаже, буде сприйняте. Наміри не завжди виявляються зрозумілими. Тому завданням того, хто говорить, є передбачення, як його адресат, слухач інтерпретує його слова. Тобто вся відповідальність лежить на тому, хто говорить. Проте це відбувається тому, що комунікація – це обмін думками, а не лише реченнями, між кимось одним і кимось другим. Ніколи про це не забуваймо.
- Як, отже, підбирати засоби комунікації в залежності від того, чи ми маємо порозумітися з кимось на вулиці, в державній установі, чи, наприклад, під час інтерв’ю?
- І чи це хтось знайомий, чи чужа людина, напівчужа… Все це залежить від багатьох факторів. Відомо, що коли ми йдемо купити газету або мінеральну воду до кіоску або магазину, то це цілковито нейтральна ситуація. Ми не обтяжені жодною професійною роллю. Ви зараз, проводячи інтерв’ю, відіграєте свою професійну роль, а я відіграю свою. Проте якби я, наприклад, була продавщицею в кіоску й продавала газети, а ви підійшли до мене і хотіли купити газету, то ми, напевно, розмовляли б дещо іншою мовою, бо ситуація не вимагала би від нас нічого, що було б характерне для професійної ролі. І ми би розмовляли цілковито простою, нейтральною мовою, та вживали би слова, необтяжені професійністю, жодних експресивізмів. Але також ми би не вживали розмовної мови, бо ситуація цього б не вимагала. Проте припускаю, що коли б ми обоє і кожен з наших слухачів зустрілися зі знайомими, друзями десь на каві після праці, то мова спілкування цілковито би змінилася. Тоді б, власне, з’явилося дуже багато експресивізмів, розмовних слів, а також таких формулювань, котрі люди охоче творять самі і їх розуміють замкнені групи. Напевно, коли б ми вже пішли до праці, то таких особистих слів ми би вже не використовували.
Про комунікативну спроможність ми можемо говорити тоді, коли люди розуміють, що один-одному кажуть, повідомляють. Тоді ми ведемо мову про ефективну комунікацію. Під комунікацією розуміється переказ інформації та спроможність його розуміння. У ширшому контексті комунікація вважається важливим суспільним вмінням, завдяки якому люди не лише можуть обмінюватися інформацією, але також самовиражатися та задовольняти важливі для них потреби у близькості з іншими, приналежності до якоїсь групи чи в безпеці. Цей процес відбувається на різних рівнях із застосуванням різноманітних засобів, та призводить до певних результатів. З огляду на багаторівневість процесу комунікації людей він становить предмет зацікавлення представників багатьох дисциплін: психологів, соціологів, політологів, філософів, лінгвістів, етнографів та представників наук, що займаються управлінням.
- Окрім цього, ми маємо справу з двома рівнями того, про що говоримо. З одного боку, це підбір слів, що відповідають ситуації. А з іншого – це те, наскільки ми близькі зі слухачем.
- Так, звичайно. Це дуже делікатне питання. Адже, з одного боку, відомо, що говорячи, ми, в переносному значенні, якось наблизимось до нашого слухача, то все ж ми маємо шанс бути більш ефективними, тобто у нас є шанс більше когось у чомусь переконати, або вплинути на когось, викликати чиюсь посмішку або ж сльози чи злість. Тому відомо, що менша дистанція впливає на ефективність та інтенсивність комунікації. Але, з іншого боку, не завжди така близькість є бажана. Потрібно бути обережним, аби не перейти особистої межі і доброго самопочуття слухача. Це так само виглядає, коли ми просто фізично зустрічаємось. І є люди, які дуже близько підходять до інших, і для них це природньо, звично. Але та людина, до якої так підходять, може відчувати дискомфорт, адже було перейдено її межу приватності, доброго самопочуття. Зі словами, висловлюваннями – схожа ситуація. Потрібно бути дуже обережним, аби не перетнути цієї межі і не засмутити когось.
- Також варто звернути увагу на те, що рівень близькості залежить від культурного середовища: по-одному це розуміють у Польщі, по-іншому – у Британії, а ще інакше це сприймають американці.
- Так, це правда. Я з цим повністю погоджуюсь. Так, як ви сказали, – кожна культура створила своєрідні мовні норми, наприклад в американській культурі навіть на бізнес-зустрічах доречно запитати про те, як справи в дітей, чоловіка чи дружини нашого співрозмовника. Взагалі, варто про це пам’ятати і про це питати доречно. Але пізніше ми вже до цього не повертаємось. Це лише така зачіпка, від якої починається ділова розмова. У Польщі про це питати недоречно. Це цікаво. І таких відмінностей щодо дистанції і певних правил у комунікації та мові звичайно є дуже багато.
- А чи, в такому разі, є певні коди комунікації, які недоречні у випадку певної особи чи ситуації, наприклад, для політика чи бізнесмена, який під час важливої для нього професійної розмови починає вживати таку лексику, яка не є відповідною для цієї конкретної мовленнєвої ситуації і яка не зовсім є відповідною для цієї особи?
- Навіть більше – такої лексики ми б навіть не хотіли чути з вуст політиків. Так, є щось таке, що я би назвала «публічною порядністю», «культурою публічних висловлювань». Це моє особисте окреслення. Справді, коли хтось виступає у якійсь професійній ролі, особливо, коли це публічна особа, наприклад політик чи журналіст, тобто хтось, хто висловлюється, і цей зміст адресовано великій кількості людей, то ми маємо дуже виразні очікування щодо цієї особи і ці очікування стосуються мови, яку вона повинна використовувати (звісно, на наше переконання). Безумовно, ці очікування можуть відрізнятися, але все ж таки від людини, яка займає важливу посаду, ми очікуємо певної поваги, тому що з цим пов’язане почуття відповідальності. Ми хочемо, аби ті, хто, власне, виконує важливі у суспільстві функції, були відповідальні. Можливо, вони – відповідальні, але хай вони нам це покажуть, доведуть, власне, у мові, якою вони розмовляють. Це такий приклад, що коли ми вживаємо певні слова, то ми повинні пам’ятати про те, що вони з чимось асоціюються: певні слова, а їх є досить багато, мають чіткі конотації із відповідальністю, повагою, дають відчуття безпеки. Інші слова – більш розмовні – з вуст політиків звучать як карикатура, адже вони показують, що у нас цей політик асоціюється з якимось підлітком, з кимось несерйозним. Цього від політиків чи взагалі від відомих осіб ми не очікуємо, ми цього не хочемо.
Вербальна комунікація – це кожне висловлювання, в якому засобом передачі інформації є мова. Для передачі і опрацювання інформації ми використовуємо мову. У такому способі порозуміння між людьми особливе значення має зміст висловлювання, відповідно підібрана тема, те, про що ми говоримо, але також і те, як ми говоримо, відповідно підібрана лексика, мовні правила, а також такі елементи висловлювання, як інтонація, висота голосу, наголоси, плавність висловлювання, темп і зв’язність. Те, яким чином ми ставитимемо наголос и у висловлюванні, може мати більший вплив на нашого співрозмовника, аніж сам його зміст.
Цикл передач «Польська мова без кордонів» фінансує Канцелярія Голови Ради Міністрів Польської Республіки в межах допомоги Полонії та полякам за кордоном.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі
Мар'яна Кріль, Антон Марчинський