У перших випусках нашого радіоциклу ми вже згадували про те, що в період Першої світової війни радіо в Польщі було привілеєм винятково військової галузі. Тільки військові мали право на передавачі й станції прийому сигналу, а також слухати радіопрограми, які виходили в той час за кордоном. Регламенти, які дозволяли володіти радіоприймачами приватним особам, набули чинності під кінець 1924 року. На той момент у Варшаві було зареєстровано 30 радіоприймачів, а по всій Польщі загалом — 170. Серед перших радіоабонентів був, приміром, Любослав Вишатицький. Він керував двома департаментами в Міністерстві казначейства, а пізніше був президентом правління Будівельного банку. Зрозуміло, що це була людина заможна. Оскільки Радіоприймач в 20-х роках минулого століття коштував неабияк дорого, і не кожен міг собі його дозволити.
«Дозвіл видавався на один приймач, тож, якщо хтось хотів придбав два приймачі, то відповідно мусив отримати два документи. В ньому треба було вказати: ім'я; прізвище; вік; національність; номер посвідчення особи; адресу проживання та адресу, за якою буде використовуватися радіоприймач. Також необхідно було уточнити призначення радіоприймача, чи це буде приватне прослуховування власника, або ж пристрій купується для бюро чи закладу громадського харчування. Окрім вже переліченого, треба було подати й тип антени, яку використовуватимуть для прослуховування радіопередач. Абонентом № 2 і № 3, тобто володів одразу двома радіоприймачами, був пан Станіслав Ґродзький. Він був, можна сказати "піонером" радіотехніки і автомобілізму у Польщі. Ґродзький дуже цікавився промисловими новинками і був першою людиною, яка привезла до Варшави автомобіль і їздила ним містом. Він обрав німецькі автомобілі Карла Бенца та французькі автомобілі братів Пежо й став представником цих фірм у Польському Королівстві. Перші зразки автомобілів Benz прибули до Варшави близько 1896 року і були протестовані на подвір'ї компанії на вул. Сенаторській, 33. Тож від можливості стати власником радіоприймачів пан Станіслав Ґродзький відмовитися не міг, адже охоче користувався всіма технічними новаціями. В 1936-му, до 10-ї річниці свого існування, Польське радіо оголосило конкурс на найдавнішого абонента. Проте до того часу пан Станіслав Ґродзький вже 9 років як помер. Не вдалося зв'язатися також і з Любославом Вишатецьким. Преса інформувала, що в 1928 році його було заарештовано за якісь порушення, щоправда невідомо, чи за його керівництва в Міністерстві казначейства, чи в банку, який з часом було ліквідовано. Тим не менше Польському радіо вдалося зв'язатися з абонентом № 4. Це Фердинанд Борковський, директор електротехнічних закладів "Брати Борковські". Тож бачимо, що всі ці люди були високопосадовцями. Або директор, або президент, або, наприклад, людина, яка мала власну фірму і продавала автомобілі в Польщі», — розповів Кшиштоф Саґан.
Дозволи на право придбання, встановлення та використання радіоприймачів надавалися лише повнолітнім громадянам Польщі. Отримані дозволи до певного часу потрібно було щороку поновлювати. Заяви, подані особами без польського громадянства, розглядалися в індивідуальному порядку і задовольнятися рішеннями Окружних поштово-телеграфних управлінь, прийнятими за погодженням з органами другої інстанції Міністерства внутрішніх справ та Міністерства військових справ. Про будь-яке переміщення приймальної станції за іншою адресою, ніж було заявлено, потрібно було повідомляти управління. Подібні положення стосувалися і виробників — вони повинні були реєструвати свою діяльність, а також вести детальний список проданих апаратів та їхніх покупців. Крім того, кожен був зобов'язаний сплачувати два відсотки від суми, сплаченої покупцем, на рахунок Головного управління пошт і телеграфів, якщо приймач був виготовлений з вітчизняних деталей. Якщо ж частка іноземних деталей в апараті перевищувала половину, то збір зростав до двадцяти відсотків.
В Торуні перший радіоприймач був зареєстрований в січні 1925 року. Два роки потому в січні 1927 році на території Торуні було зареєстровано 150 приймачів, з них 139 — приватних, 4 використовувались військовими та міською установою поліції, а ще 6 — в комерційно-рекламних цілях крамницями. І один — для демонстрації в торунський кав'ярні «Баґателя». Приймачі були дорогими, і не кожен міг собі їх дозволити, тому з’явилась така тенденція, коли люди намагалися збирати їх самотужки. В пресі друкувалися схеми, можна було придбати і необхідні деталі. І, наприклад, в Познані в 1925-му відбувалися змагання між радіолюбителями, які приходили з власними приймачами. Взяти участь у них могли і виробники радіоприймачів, які діяли на території Великопольщі. Кожному надавалося 5-10 хвилин для презентування свого приладу і публічну демонстрацію того, як він працює. Пристрої оцінювало журі. І якщо приймач якоїсь фірми перемагав, був вирізнений журі, то пізніше в пресі з'явилася інформація, що це один із найкращий приймачів того часу. Звернути увагу потрібно і на той факт, що 20-х роках минулого століття Польща ще не була повністю електрифікована. Якщо в містах струм був доступний, то в селах загальної електрифікації ще не було. В Радянському Союзі, як ми вже знаємо із попередніх випусків, питання із загальною радіофікацією, що не потребувала додаткового використання електроенергії, вирішувалося через встановлення дротових мереж. В Польщі така система радіофонізації з'явилася тільки на початку 1945-го. Тож до Другої світової підприємці намагалися налагодити виробництво дешевих приймачів, які не вимагали зовнішнього джерела живлення. Це були так звані детекторні приймачі. Але для їхнього використання була необхідна і досить довга антена, яку розвішували на вулиці між деревами. І на час, коли радіоприймачем не користувалися, антену необхідно було знімати, аби вона не пошкодилася від сильного вітру.
Серед детекторних приймачів варто виокремити конструкцію польського винахідника Стефана Манчевського. «Радіоприймач Стефана Манчевського почав застосовуватися наприкінці 1924 року, але не отримала широкої популярності через складнощі в обслуговуванні. Навіть сам конструктор в інструкції до свого приймача написав так: "Приймач радіофонічний можемо прирівняти до коня, який з хорошим наїзником буде слухняним і продемонструє максимум своїх спроможностей". І аби налаштувати цей радіоприймач, потрібно було певним чином розвісити котушку з антеною, розмістивши їх на певній відстані одна від одної, оскільки на самому пристрої не було регулятора, який дозволяв шукати програми необхідної станції. До того ж на приймачі була кристалічна конструкція, в яку потрібно було доволі точно увігнати голку, аби забезпечити хорошу якість сигналу. Але, як я вже сказав, приймач не отримав широкої популярності, через, по-перше, не дешеву затратність у виготовленні, а, по-друге, — складний в користуванні. Кілька років пізніше, в 1929 році було впроваджено детефон. Це був винахід Вільгельма Роткєвича. Він був простіший, але вже мав регулятор і став дуже поширеним в Польщі. До початку Другої світової війни було випущено півмільйона цих приймачів», — зауважив Кшиштоф Саґан.
Детефон, відбирати програми з якого можна було, під'єднавши до нього навушники, був розрекламований як технічне диво. Проте безсумнівно він виконував свою роль, оскільки, отримуючи живлення від антени, він не потребував електрики. Ця особливість виявилася надзвичайно важливою для мешканців ще неелектрифікованих сіл, дозволяючи їм слухати радіопередачі по всій Польщі. Але приймач у 20-30 роках минулого століття був, звичайно, не таким, яким ми його уявляли хоча ж би із повоєнних часів. Приймач не мав динаміка, тож слухати його можна було через навушники. В залежності від моделі отворів для навушників було від одного до чотирьох. Тож прослуховування було стаціонарним. Ось так моєму колезі Кшиштофу розповідала його родичка з Підляшшя Ядвіґа Зєльонжик: «Радіо було дуже дорогою річчю перед війною, і не кожен міг собі цього дозволити. Заможні люди мали і грамофони, і патефони. У нас був детекторний приймач. Це була маленька коробочка, і ще ми вдома мали 3-4 пари навушників. Але коли до нас приходили слухати радіо сусіди, які не мали власного приймача, моя мама робила так: вона брала одну пласку і одну глибоку тарілку, а між ними клала навушники. Звук, звичайно, не був таким гучним, як із динаміка, але він значно підсилювався. І ми слухати новини, так би мовити, із тарілки. Але посуд мав бути обов'язково порцеляновий, а не фаянсовий. Бо, якщо тарілка була фаянсова, чути було тільки дрижання».
Радіоприймач Telefunken T4, 1938
Звичайно, що це були найдешевші моделі радіоприймачів. Про інші різновиди і моделі цих пристроїв ми продовжимо говорити у наших подальших випусках. Наостанок лиш згадаємо, що одним із найпотужніших виробників перших вітчизняних конструкцій приймачів для широкого продажу було Польське радіотехнічне товариство. Про експериментальні радіоефіри його станції ми вже говорили на самому початку радіоциклу «Історія Польського радіо». Пізніше діяли також Польський завод Philips або Національне товариство Telefunken. Одним з найбільших довоєнних виробників приймачів і компонентів для їхнього виробництва була віленська компанія Elektrit. Її моделі були відзначені на міжнародних виставках ще в 1927 році. Однак, найбільший внесок у популяризацію радіо до початку 30-х зробив дешевий і масовий пристрій Вільгельма Роткєвича, розроблений інженером на замовлення Польського радіо.
Запрошуємо слухати аудіофайл.
Христина Срібняк, Krzysztof Sagan