Із поступовим звільненням земель Польщі від німецько-нацистської окупації країну довелося відновлювати чи не з нуля. Нова влада почала замислюватися, як радіофонізувати країну. І як ми згадували у попередніх випусках, зупинилися на зразку, що вже використовувався в Радянському Союзі. А саме, були проведені кабельні радіовузли та радіоточки, спочатку на вулицях міст і селищ, а згодом і у більшість польських помешкань. Українці повинні добре пам'ятати так звані «брехунці», тобто радіоприймачі, які раніше висіли на кухні в кожному домі. Кілька десятиліть раніше їх називали «колгоспниками». Хоча, звичайно, це було у дещо пізній період. Та все ж пригадую, що у моїх бабусі і дідуся на кухні висів прямокутний приймач «Україна-303» блідо зеленого кольору у пластмасовому корпусі. Окрім головної кнопки вмикання і вимикання, він мав ще три, які відповідали за три канали національного радіо. Зручність для тодішньої польської влади у такій моделі полягала у тому, що приймач був налаштований на обмежений діапазон сигналу, тож у такий спосіб було легко контролювати, аби жителі країни отримували єдино правильну інформацію. І, оскільки радіо виконувало таку важливу пропагандистську функцію, зусилля влади були спрямовані на те, щоб приймачі з'явилися навіть у будинках, де ще не було електрики.
«В одній із околиць Варшави навіть з’явився шахрай, який почав збирати з людей гроші нібито на розбудову такого радіовузла, який би дозволяв на прослуховування передач з-за кордону. Але досить швидко його аферу викрили, а самого пройдисвіта заарештували. Натомість владі стало зрозуміло, що потрібен приймач не з однією, а декількома програмами. Після Другої світової було націоналізовано кілька довоєнних фабрик, зокрема, в Лудзі, та у Вжесьні біля Познаня. Там почали виготовляти приймачі для радіоточок на потреби населення. Але це був не єдиний шлях радіофонізації, який розглядався в цій дискусії. З'явилася також пропозиція від одного із інженерів, який до війни жив в Польщі, а за Другої світової працював на польськомовних радіостанціях на території Радянського Союзу. Він був переконаний, що радіовузли не виправдають покладених на них очікувань, адже польська спільнота до війни вже мала досвід слухання закордонних передач, тож хотіла би отримувати інформацію й надалі. Тож він запропонував запровадити ультракороткий діапазон. З точки зору інформаційної політики, перевагою мало бути те, що трансляція на УКФ мала обмежене покриття. Тож жителі Варшави не могли би у такий спосіб слухати радіостанції, приміром, із Лондону. Бо ця відстань між Польщею і Великою Британією була надто значною. Але, з огляду на післявоєнний стан, а, зокрема, брак комплектуючих, виявилося, що це бачення утопічне і не досить придатне до реалізації, тому зупинилися на варіанті приймачів, під’єднаних до радіоточок», — пояснив Кшиштоф Саґан.
Поза тим в Польщі з'явилися і невеликі приватні фірми, які викупали обладнання зі складів, де зберігали реквізовані під час окупації німцями у жителів радіоприймачі. Потім їх ремонтували та продавали. Це було не масовим явищем, але все ж існувало. Проте така діяльність не влаштовувала тодішню владу.
«Один із моїх співрозмовників радіодослідників розповідав про те, що владні структури подібні фірми прагнули ліквідувати і шукали якісь правопорушення на їхніх керівників, або самі організації, нерідко їх просто фабрикували. Зрозуміло, — для того, щоб закрити таку фірму. Водночас у Польщі створювалися трудові кооперативи, які випускали радіоприймачі. Це також була невелика частка ринку. Можна згадати Трудовий ремісничий кооператив „Радіотехніка” у Вроцлаві, який постав на основі колективу колишньої вільнюської фабрики Elektryt. Саме вони випустили перший польський радіоприймач для автомобіля. В місті Дзєржонюві Нижньосілезького воєводства виготовляти радіоприймачі різні фабрики почали приблизно в 46-47 роках. Спочатку це були пристрої, які складалися з німецьких комплектуючих, які тоді ще можна було відшукати на складах. А трохи пізніше робили це за придбаною ліцензією шведської компанії AGA. Паралельно команда Вільгельма Роткєвича працювала над розробкою власного радіоприймача, дешевого і доступного для масового користувача. Так, у 1948 році з'явився перший польський радіоприймач Pionier, який у різних варіантах був випущений тиражем понад мільйон екземплярів. Ну, а в наступних роках радіоприймачі випускалися винятково польської конструкції. Загалом, можна сказати, що Pionier радіофонізував Польщу, оскільки за час діяльності підприємства було виготовлено величезну кількість його екземплярів», — додав Кшиштоф Саґан.
Ще пізніше, у 1949 році спочатку у Варшаві, а потім і в інших містах Польщі з'явилися радіопідприємства Марціна Каспшака, які працювали за моделлю приймача Grazietta за ліцензією австрійської компанії Siemens. Нового типу радіоприймачі — туристичні почала випускати Бидґоська Elteraktura. Фірма Radmor в Ґдині, яка на той момент займалась обслуговуванням та ремонтом суднового електронного обладнання, врятованого від воєнних пошкоджень, того ж року була націоналізована і перетворена на державне підприємство MORS. У подальші роки з ремонтної майстерні воно перетворилося на сервісну та виробничу базу радіоприймачів. У 1953 році підприємство розпочало дослідно-конструкторські роботи із розробки власних засобів радіозв'язку — виробництво перших власних УКХ-радіостанцій. Розпочалося це у 1956 році — це були радіостанції FM-252 та FM-302.
«Перші туристичні приймачі були також лампові, вони називався Szarotka (дослівно українською перекладається як "едельвейс"). В основі його конструкції були лампи. Однак Szarotka був не єдиним приймачем такого типу, випущеним у Польщі. Роком раніше, у 1956 році, портативний ламповий приймач під назвою Turysta випустив кооператив із виробництва технічних і металевих виробів у Познані, але це була лише невелика серія. Наступні моделі портативних приймачів виготовлялися вже в Польщі на транзисторах. Зовнішній вигляд перших моделей Szarotka вдалося непогано мінімізувати, хоча приймач був ще ламповим. Маю книжку про приймачі, в якій знайшов такий опис, що його добре було використовувати під час танців і він навіть поміщався до дамської сумочки», — Кшиштоф Саґан.
Однак і у 50-х роках мало хто міг собі дозволити таку розкіш як радіоприймач. У 1954 році у Варшаві радіоприймачі — як вітчизняні, так і імпортні, можна було придбати лише в чотирьох крамницях, а на 1000 мешканців припадало лише 197 радіоприймачів. Якщо ж повертатися до переносного туристичного приймача Szarotka, то блок живлення містився в окремому корпусі, що являв собою своєрідну підставку. Загалом Szarotka, яка заслужила статус однієї з ікон дизайну «відлиги» з точки зору технології, не зазнала значних змін.
«Спочатку приймач мав два діапазони хвиль: середні і довгі. Пізніше були впроваджені і короткі, які можна було слухати на далеких відстанях. І ще до Другої світової війни Польське радіо надавало передачі для закордону на коротких хвилях, а сигнал досягав до обох Америк. Проте влада була не зацікавлена у тому, аби люди в Польщі слухали те, що про неї говорять в інших країнах. Тож в 1953 році Канцелярія Ради міністрів підготувала таємну ухвалу. Вона передбачала, що приймачі, які працювали на коротких хвилях, повинні були мати обмежений діапазон. Тобто, щоб ті частоти, на яких найзручніше було слухати радіо "Вільна Європа", були обмежені у приймачах ще на етапі їхнього виготовлення на підприємствах. У такий спосіб влада хотіла заощадити на витратах, які потрібні були для глушіння сигналу. І до теми глушіння радіосигналу, гадаю, ми ще повернемося, адже тут є про що поговорити. Якщо йдеться про імпортні радіоприймачі, то було так, що на вимогу польської сторони, перемикач частот було блоковано таким чином, аби відповідного діапазону коротких хвиль налаштувати було неможливо», — Кшиштоф Саґан.
Але і такі обмеження з боку влади справжні радіолюбителі та професіонали долали. Про цей час Кшиштофу Саґану для проєкту Radio w pamięci zapisane розповідав вже відомий нам Станіслав Фібіх, який все своє професійне життя провів на Польському радіо. «До Польщі приїхала велика партія маленьких приймачів, яку замовив якийсь зовнішньоторговельний центр, який називався Talisman. Це були чеські приймачі, зроблені на заводі Tesla. Вони були дуже популярні, а популярність полягала саме у тому, що ті приймачі, які продавалися в Польщі, в той час не мали короткохвильового діапазону. А саме на коротких хвилях люди дуже хотіли слухати "Вільну Європу", або Мадрид, або Лондон, або Бі-Бі-Сі. Виявилося, що ці приймачі "Талісман" насправді були тридіапазонними, щоправда, на цьому третьому діапазоні, тобто короткохвильовому, перемикач був механічно заблокований на вимогу польської сторони, яка замовляла ці приймачі. А конкретно, була закорочена котушка короткохвильового діапазону. Коли ми зрозуміли, що щось подібне сталося, звичайно, ми усунули це механічне блокування. І Talisman став повноцінним тридіапазонним приймачем. Тільки з найбільш затребуваним короткохвильовим діапазоном. На той час цей приймач користувався великим попитом, він був у дуже багатьох домівках. Звичайно, на той час це вже був дуже висококласний приймач», — розповів Кшиштофу Саґану Станіслав Фібіх.
До речі, як розповідав пан Фібіх, використовувався такий Talisman і на радіостанціях, наприклад, на вулиці Мислівєцькій, де зараз знаходиться Третій канал. Такий приймач тримали в окремих кімнатах. У період 60-х в ужиток входить вже транзисторна апаратура. Ще пізніше впроваджується стереофонічне звучання. Звичайно, що ці радіоприймачі мали вже нові форми, дизайн і геть іншу якість. Проте, залишалися вони все ще доволі дорогими. І почасти недоступними для молодих людей, які ними марили. Й нерідко траплялося так, що радіолюбителі, що не мали в юності грошей на бажаний радіоприймач, купували собі його вже багато років потому. І з цього починали власні колекції, які потім можна було побачити на тимчасових, чи постійних виставках. Саме про виставки радіотехніки і піде мова у нашій наступній зустрічі.
Запрошуємо слухати аудіоверсію матеріалу в прикріпленому аудіофайлі
Христина Срібняк, Krzysztof Sagan