Сьогодні у радіожурналі «Витоки» ми послухаємо музику польсько-литовського прикордоння. У ґміні Шиплішки поблизу Сувалк на півночі Польщі вже 40 років працює гурт «Pogranicze». Гурт співає музику з кількох навколишніх сіл, що має сильні литовські, а подекуди і білоруські впливи. Запрошую і вас на зустріч з неймовірною музикою «Прикордоння», про яку розповість засновник гурту, музикант, культурний діяч Юзеф Муравський.
На початку нашої діяльності ми пояснювали нашу назву «Пограниччя» близькістю кордону. І на початку наш репертуар був будь-який. Це були пісні десь почуті, красиві, які нам вдавалося швидко вивчити і заспівати. Це були пісні, наприклад, з видання «Kraj rad». Це колись така газета була, її видавали на гарному папері. На останній сторінці завжди друкувалася пісня з нотами. Зазвичай це була російська пісня перекладена на польську мову. Навіть і такі пісні ми співали, бо вони були гарні. Але згодом ми дійшли висновку, що не зовсім про це йдеться. Треба шукати регіональних пісень. І тоді виявилося, що наша назва «Пограниччя» є відповідною. Адже на нашій території є польсько-литовське прикордоння. І згодом до цього прикордоння ми пристосували репертуар. Тож перші шість років ми, можна сказати, розспівувались, а пізніше вже почали серйозно працювати. І так триває до сьогодні. Ми працюємо над репертуаром свого регіону. А цей регіон – дуже малий, він обмежується кількома селами Сувальщини, а саме: Бялоблота, Поставелек, Майдан, Єзьоркі, Анджеєво, Міколаювка, Форнатка, Бецейли, Купово. З цих сіл переважно походили учасники нашого колективу, репертуар також звідти. Ми його відтворили. Це села, розташовані поблизу кордону.
Те, що найбільше вирізняє цю частину Польщі у контексті пісенної традиції, це – двоголосся. Окрім Підгалля (південь Польщі, регіон Татр), також і на Сувальщині є пісні, що співаються на два-три голоси, чого немає в жодному іншому регіоні Польщі. Але тут, на Сувальщині, це, звісно, вплив литовської і подекуди білоруської пісенної традиції. За словами Юзефа Муравського, він чув це багатоголосся у дитинстві і також під час власних польових досліджень. Переломною у цьому плані стала подорож до Литви в середині 80-х років.
Так, звичайно, у наших селах завжди співалося на кілька голосів. Люди постійно відчували другий голос. А дехто співав лише другим голосом, а першим їм було важко співати. Але звісно я чув це в Литві, коли там вперше побував у 1986 році. Тоді я був там три тижні. Тому я там чув спів при різних нагодах, тоді ще активно люди співали. В нас також співали вдома, у родинному колі… Тож я мав нагоду послухати цей спів, так само, як і зробити висновки.
У 1986 році ми нічого не знали про Литву. Я навіть не знав, як виглядає Остра Брама у Вільнюсі. Ікону Матері Божої Остробрамської я бачив, адже книжки, що видавалися на початку ХХ століття чи наприкінці ХІХ у Вільнюсі, на них був візерунок цієї ікони. Але про саму брилу храму я нічого не знав. Я уявляв собі, що це якийсь величезний костел. Я був у Ченстохові на Ясній горі декілька разів. Ясну гору видно за декілька кілометрів. Я думав, що так само є у Вільнюсі. Але про це нічого не писали, в жодних газетах, на телебаченні, про ці терени нічого не говорилося. Ми туди їхали без жодної інформації. Як все там виглядає, як живуть люди – нічого про це ми не знали. Лише там на місці все прояснилося.
І лише тоді виявилося, що той наш спів – традиційний спів, а найбільш традиційним є похоронний спів або ж костельний, що ці мелодії і стиль співу – ідентичний, як у нас. Відрізняється лише мовою. Але манера співу – така сама. Так вийшло, що я потрапив на похорон у родині і там люди співали. І я міг без проблем з ними співати – першим, другим голосом. Був лише мовний бар’єр. І тоді я зрозумів, що ми маємо ті ж самі литовські мелодії. Старші пані, що були у нашому гурті, що це литовські мелодії, але не був переконаний у цьому. Лише у Литві я це зрозумів і почув на власні вуха. Коли я повернувся, то ми вже шукали цих пісень польською.
За роки діяльності колективу були дитяча і танцювальна група. «Pogranicze» неодноразово виступало на Загальнопольському фестивалі капел і народних співаків у Кажімєжі Дольному над Віслою.
Перший склад гурту – це були жінки середнього віку, скажімо. Деякі з них мали малих дітей, деякі мали внуків. І на репетиції вони приходили з дітьми. Адже треба було, щоб хтось пильнував цих дітей. І вони приходили з тими дітьми. Діти мають свій запал, вони також хочуть брати активну участь у чомусь, хочуть виступати, хочуть кудись їздити. Адже їде мама, бабуся, а вони тоді залишаються вдома, їх ніхто не бере з собою. Тому я собі подумав, що треба створити дитячу групу і що буду з ними співати, вчити їх дитячого репертуару. І в 1988 році ми створили таку дитячу групу. Це були переважно діти учасників нашого колективу. Виявилося, що нема великого репертуару для дітей. Це були пісні про сирітку, пастуші пісні, але їх не було багато. Тож ми швидко вивчили ці пісні. І стало трохи нудно, ми вже не знали, що робити далі. Але ми почали цікавитися обрядами. Так, як всюди, так само і в нас були різні обряди – на Різдво, Великдень. І з цими дітьми ми відтворювали обряди. Ми показували їх на сцені, їздили кудись з ними. Вони вже мали якесь заняття, здобували досвід. Для них це була велика радість, що вони виступають на сцені. А вже згодом у 1992 році були опрацьовані танці. На той час діти трохи виросли і вже могли трохи танцювати, це вже було юнацтво. І тоді ми з ними створили танцювальну групу. Також вони співали репертуар разом з дорослими. Тоді наш колектив був дуже сильний – були і співи, і танці. Впродовж тих 40 років через гурт пройшло 120 осіб, 25 осіб – померло.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі
Мар'яна Кріль