У радіожурналі «Витоки» ми познайомимося з майстром народних інструментів Станіславом Півоварчиком з села Жабніца у Сілезькому воєводстві. Це – регіон Живєцького бескиду, що знаходиться дуже близько від словацького кордону. Тут і досі культивуються традиції живєцьких ґуралів. Тут майстер народних інструментів, музикант, танцюрист Станіслав Півоварчик вже багато років виготовляє свої інструменти, на яких грає чимало польських гуртів, що черпають із традиційної музики і вплітають її у свою авторську музику. Захоплення Станіслава Півоварчика почалося із занять танцем, згодом він закінчив танцювальні курси і сам почав навчати цьому мистецтву. Від цього також і почалося виготовлення інструментів. Спочатку вони не дуже вдавалися, але майстер спостерігав, як це роблять інші майстри і поступово його інструменти ставали все кращі. Про справу свого життя розповідає Станіслав Півоварчик.
«Ось це мисливський ріг. А ці роги і трембіти – це вже концертні інструменти. Вони зроблені з дерева, з явора, зі смереки, це дерево, яке резонує. З них також робляться і скрипки, нижня частина скрипки зроблена з явора, а верхня – зі смереки», - розповідає Станіслав Півоварчик.
Станіслав Півоварчик показує живєцькі дуди і продовжує свою розповідь:
«Сила потрібна для того, аби дути. Тут є резервуарний мішок, у який треба дмухати з неабиякою силою. Потрібно мати чимало повітря в легенях, аби його надути, щоб потім зіграти на цьому інструменті. І це, власне, дуди. А у істебнянських дудах було трохи простіше, бо там виконавець міг трохи ще співати, а на цих живєцьких дудах він може лише грати. І у цьому є певні обмеження. Але тут у мене є вже концертні інструменти, що призначені для сцени. Колись давно на них можна було зіграти лише декілька звуків з огляду на виконання. Колись воно не було таким досконалим, як зараз. Колись, аби зіграти на цих інструментах добре, то треба було їх проливати водою, щоб вони були добре налаштовані. А зараз вони робляться так, що їх не треба щоразу налаштовувати. Через рік можна зняти зі стіни і все добре налаштовано. Все це залежить від того, наскільки досконало вони зроблені. Деталі при виготовленні – дуже важливі і, звісно, відповідне дерево».
Інструменти, виготовленням яких займається Станіслав Півоварчик створювались виключно на потреби пастухів, за допомогою них вони передавали певну інформацію. «Це – прототип мобільного телефону. Інструментами передавалися новини з полонини на полонину, з пасовиська на пасовисько, наприклад, коли комусь потрібен був хліб або ж хтось захворів чи ще якісь інші потреби. Пастухи (баци) знали, який сигнал і що означає. Тому ці інструменти і звуки колись були обмежені. Бо їхнє виконання колись не було настільки досконале. Все залежить від внутрішньої стінки інструмента, наскільки вона є гладка. Вона має бути ідеальна. Лише тоді вона нестиме той красивий голос і матиме ширший спектр звуку. Тут у мене є короткі трембіти, хоча є ще і чотирьохметрова. То на ній сьогодні можна грати мелодії. Колись лише декілька звуків на ній можна було зіграти, щоправда звук лунав досить далеко, але це не були якісь певні мелодії. І, так, як я сказав, перед кожним концертом треба було проливати водою, аби інструмент ущільнився. В іншому випадку – відразу відчувався свист, фальшиве повітря входило збоку, і це чули всі, навіть ті, що не мали музичного слуху».
«Це – також пастуший ріг, різновид пастуших трембіт. Але, як відомо, ріг зігнутий, а трембіта – рівна. Ці інструменти робляться довго і складно. Основа – це відповідне дерево, яке треба знайти. Друга річ – це виконання, тут все робиться руками. Ось, наприклад, явір. Поки він сирий, то ще м’який. Але коли він вже стає сухий, то стає дуже твердий і з ним важко працювати, його важко обробити. Слід працювати з відповідним обладнанням, але надати дереву відповідну форму. Єдина річ, яку сьогодні можна механічно зробити, то це перерізати вздовж. А далі - поволі різьбити вручну. Товщина стінки такого інструменту має бути 4-5 мм. Коли буде товстіша, то не матиме такого гарного звуку. Коли вона тонка, то тоді цей звук, голос трембіти – дуже гарний. І, що важливо, він є голосний, доходить далеко. Саме виконання – це довготривалий процес. Можу сказати, що ще ніколи я не зробив інструменту, яким би був повністю задоволений. У кожному інструменті майстер бачить щось недосконале. Якщо я і зроблю інструмент, яким буду повністю задоволений (в чому я сумніваюся), то перестану їх тоді робити взагалі. Але, думаю, цього ніколи не станеться. Я люблю свої інструменти, вони мають всі концертні якості, їм нічого не бракує, але це так на перший погляд. Я ж завжди щось побачу чи почую, що мені не сподобається. Я вважаю, що звучання цих інструментів повинен оцінювати слухач, а не музикант чи майстер. Самі ми цього робити не повинні», - розповідає Станіслав Півоварчик.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі
Мар’яна Кріль