У християн західного обряду завершується Адвент - Різдвяний піст, що сповнений різних традицій і звичаїв. Одним із них є гра на ліґавці - давньому пастушому інструменті, що мав різну симфоліку і значення під час Адвенту. Про це розповідає етномузикоголог, музикант, журналіст Радіоцентру народної культури Польського радіо Пьотр Дорош.
- Цей звук символізує труби. Передусім, труби, якими ангели сповіщали про народження малого Ісуса Христа. А інша символіка - менш весела – труби, що кликали на страшний суд. Отож, звук ліґавки мав будити сумління, він нагадував про те, що наближаються дуже важливі свята, а також, аби людина задумалася, чи готова вона до цих свят. І вже понад двісті років звук ліґавки пов’язаний з Адвентом. Раніше такого типу інструменти були пастушими. І на зламі 17 і 18 століття духовенство почало заохочувати грати на ліґавках під час різдвяного посту саме для цієї символіки, про яку я щойно згадав. І цей звичай, що цікаво, був розповсюджений лише з правого боку Вісли, а саме на Східному Мазовші, Західному Підляшші, частково – на Люблінщині і трохи на Вармії і Мазурах. Тому, з того, що мені відомо, це - типово польська традиція, у наших східних сусідів я з цим не зустрічався, - розповідає етномузикоголог, музикант, журналіст Радіоцентру народної культури Польського радіо Пьотр Дорош.
Спочатку ліґавка була пастушим інструментом і її використовували для передачі різної інформації, сигналів між пастухами на полонинах. Інших засобів, як от мобільні телефони, тоді не було.
- Ліґавки використовували пастухи у комунікації, наприклад, коли вони випасали великі стада овець. Один пастух був з одного боку, інший – з другого. Крик був за слабкий для комунікації. Також інструмент служив як сигнал допомоги, коли одного з них атакували вовки. Сам по собі інструмент – дуже простий, але його виготовлення не є дуже простим, для цього треба трохи часу. Це – дерев’яна труба, музикологічною мовою – це так звана натуральна труба, тобто вона не має ніяких отворів, жодних клапанів, механізмів, що дозволяють змінювати висоту звуку. Однак єдиним способом на те, аби звук змінити є регуляція напруги губ і тиску повітря. Це – губні інструменти, тобто вони мають мундштук, який нагадує мундштук труби чи тромбону. Звукові можливості ліґавки – невеликі. Це – 4-5 звуків, які ми маємо у своєму розпорядженні. Але сигнали ліґавки можуть бути доволі довгі. Це, звісно, залежить від намірів того, хто грає. Але вони справді були досить розширені, опиралися на коротких римованих строфах, хоча не завжди римованих. Це були такі короткі тексти, які створювали для того, аби краще запам’ятати мелодію такого сигналу. Я можу заспівати текст, якого мене навчила моя бабуся, а вона казала, що це співав і грав її брат. Це було поблизу Мінська Мазовєцького. Отож, це доволі короткий сигнал. Якщо хтось мав натхнення, то міг ці сигнали розбудовувати. Нам відомі записи, які тривають понад хвилину.
Як вже було сказано, ліґавки пов’язані із часом Адвенту, в інший час року на цьому інструменті не грали. А починали грати у перший день різдвяного посту.
- Починали грати у першу неділю Адвенту, тоді, коли починався піст. І, коли йдеться про завершення, то де-не-де грали ще на Пастерці, тобто під час меси, якою розпочинається святкування Різдва Христового. Ця урочиста вечірня меса після Віґілії – Святвечора. Тож грали впродовж всього Адвенту, найчастіше – вранці і ввечері. Також я зустрівся з таким цікавим жартом. Типовою месою під час Адвенту є Рорати. Вони служаться дуже рано, і так було завжди. І це не є так, що це сьогодні молодь не хоче вставати на Рорати, ніколи не хотіла вставати… Тому до цього був специфічний сигнал і приспівка.
- Тож найчастіше грали вранці і ввечері, і це не були якісь особливі нагоди. Варто зазначити, що це не були якісь спеціальні музиканти, що приїжджали в село і грали на ліґавках, це були просто мешканці села, господарі, які самі робили ліґавки. Тому вранці господар до обряду, коли встав, грав на ліґавці, ввечері також грав… Але також можна було грати і впродовж дня. Відомий також такий дуже гарний звичай перегравання ліґачів, як їх називали. Їх було декілька осіб у одному селі, тому, коли вранці один виходив і грав, а другий на іншому кінці села його почув, то виходив і відповідав своєю грою. І так народжувався своєрідний ліґавковий діалог.
Коли йдеться про походження назви інструменту «ліґавка», то немає однозначної відповіді. Декілька гіпотез у своїй книзі «Музика Адвенту» висловив професор Пьотр Даліґ. Найбільш імовірно ця назва означає «класти», адже слова «ligać», «legać» у старопольській мові саме це означали.
- Давні ліґавки були важкі, оскільки їх різьбили простими знаряддями, схожими на сокиру. Тож вони були досить важкі і, аби втримати такий інструмент у руках, граючи, було доволі складним завданням – рука відразу починала боліти і затерпати. Але ліґавку опирали на пліт або ж край клали на край криниці, що мала виконувати роль резонатора. Тож звідти і походження - «спирати», «класти»… Можливо, це саме цей шлях до визначення походження слова. Інша гіпотеза говорить про те, що, як я вже сказав, єдиною можливістю грати на цьому інструменті це є своєрідне ковзання поміж звуками. А «ligać» це також старопольською «ковзатися». І є ще одна цікава ідея. Раніше під час полювання використовували собак, яких називали «легавцями», а під час полювання контактувалися за допомогою також такого типу інструментами. Але я думаю, що коротшими, адже було б незручно везти таку ліґавку на коні. «Legawiec», «ligawka», «legawka» - іноді ми так називаємо цей інструмент. Можливо, ці джерела якраз походять із полювання. Однак, я прихильник версії щодо ковзання поміж звуками. Такими є ідеї, але, на жаль, як я вже сказав, прапричина винаходу цього інструменту десь загубилася в історії, і ніхто до цього часу не зазначив, чому саме так називається цей інструмент, звідки це взялося. Нам залишається лише здогадуватися.
- Я живу у Варшаві, тому маю доволі мало нагод, аби пограти на ліґавці. Найчастіше я граю під час презентації цього інструменту, наприклад, для дітей чи молоді. Але, коли я їду в село на схід від Варшави, бо звідти моє коріння, це неподалік Мінська Мазовєцького, то я там граю. І це роблю для власного задоволення, для відчуття, що цей звичай є і він живий. У цьому моєму селі я беру ліґавку, виходжу десь за стодолу і граю, хоча там зараз я є єдиною особою, що практикує цей звичай. Але поволі традиція повертається, в інших містечках і селах є інші особи, які під час Адвенту грають. Хоч це не є той типовий контекст, давній, коли виходилося перед стодолою і було безмірне поле. Звісно, такі місця є. Але я маю товариша під Мінськом Мазовєцьким, через поле якого пролягає кільцева дорога цього міста, тому Пьотр щодня виходить на віадукт і грає.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі
Мар’яна Кріль