У радіожурналі «Витоки» до вашої уваги розмова із Евеліною Прокопюк — вокалісткою гурту «Grandmother Jazz». Цей гурт цього року переміг у конкурсі «Відкрита сцена» на фестивалі «Фолькові Миколайки» у Любліні. Джаз бабусі? Трохи так. Пісні, які виконує гурт, великою мірою Евеліна Прокопюк навчилася від своєї бабусі на Розточчі. А перший саксофон їй купили також завдяки бабусі. Що цікаво, «Grandmother Jazz» не потрапили до фіналу конкурсу шляхом голосування журі. Їх обрали слухачі, голосуючи в інтернеті за так званою «Дикою картою». Вона передбачає голосування за ті гурти, яких не обрали для участі у конкурсі організатори. І таким чином гурт переміг у конкурсі.
— Ми не потрапили до фіналу з вибору журі. Ми залучили всіх своїх знайомих, знайомих знайомих… Навіть різні групи, хори, кола сільських господинь і різні люди долучалися до цього. А бабуся мого хлопця навіть мала посилання і ходила по селі і просила, щоб за нас проголосували. І це було дуже приємно. Ми граємо зовсім мало часу, а людям це дуже сподобалося. Завдяки цьому, ми отримали хорошу енергію. Думаю, що це добре, що ми прийшли на конкурс «Відкрита сцена» завдяки «Дикій карті», адже, поки ми прийшли на «Фолькові Миколайки», то люди вже почули про нас, і ми вже мали якесь середовище фанатів, які були під час прослуховувань і гала-концерту.
Евеліна Прокопюк грає і співає вже давно — від традиційної музики in crudo до джазової і ретро. Все це вона відкривала поступово і довго.
— Думаю, що ця музика була давно в мені. Бо коли я вступала в університет, то шукала таку музику, яку чула вдома… Я пригадую спів під час похоронів, коли батьки брали нас на похорон до сусіда, наприклад. І там були старші жінки, що співали. Я ніколи не усвідомлювала, що це щось унікальне, що це щось інше. Я думала, що так є всюди, по всьому світу. І ця музика була в мені — музика Розточчя, адже я — з Розточчя. Я шукала її. Пізніше я була в ансамблі пісні і танцю, але там мені не все підходило. Це не було те, чого я хотіла. І коли пізніше я потрапила на різні майстер-класи і побачила, що є багато жінок, які ще живі і передають далі ці пісні, то захопилася цим, і потім виявлялося, що, наприклад, я на якомусь майстер-класі у місті і хтось мене вчить пісні, яку я знаю, можливо трохи інший варіант, трохи інший текст… А часто траплялося, що навчаючись від когось з міста пісень, я приходила додому і співала. А бабуся мені співала черговий куплет до цієї пісні. Була одна така балада. Я її питала, звідки вона це знає. Вона казала, що колись це співала, але вважала, що це немає ніякої цінності. Вона, не знаючи цієї цінності, не передавала мені цього. А люди в місті показали мені, що це цінне. І я дуже хотіла це пізнати. І так часто траплялося, що десь ці мелодії були — чи церковні, чи похоронні. А музика ретро — при нагоді.
У Польщі і в інших країнах прийнявся джазовий стандарт. І це ніби якийсь інший вид мелодії. Але насправді джазовий стандарт — це звичайні мелодії, дуже часто традиційні. Я для себе прийняла, що ті мелодії, які ми використовуємо, ми будемо показувати повністю, щоб кожний мав шанс почути, як вони насправді звучали. Щоб хтось з молодого покоління, хто може не захопиться архівним записом, але почує ті мелодії і колись повернеться до цього або пошукає це, але все ж матиме приклад того, як це звучало насправді. Думаю, що це належить традиційним співакам, щоб передати їхні мелодії такими, якими вони є насправді або принаймні посилатися на них, звідки ця мелодія.
Grandmother Jazz — це професійні джазові музиканти з різних частин Польщі, які, окрім Евеліни Прокопюк, ніколи не займалися традиційною музикою, але, за словами співачки, вони відкривають цю музику і у музичному плані дуже відкриті на її інтерпретацію.
— Я граю із хлопцями, які не «сидять у традиції», але я думаю, що це добре, адже це такі два двигуни, що будуть постійно між собою перегукуватись. Я дуже на це сподіваюся. Я часто щось підказую хлопцям. Наприклад, Мацєй Ґузік, який грає на ударних, я кажу йому: а спробуй зіграти на три, так «оберково». І він починає це грати і шукає цього, відритий до цього. Ми б хотіли, щоб під нашу музику можна було танцювати, щоб цей ритм на три відчувався, щоб були польки і вальси. На контрабасі грає Матеуш Зєльони, з яким я також граю у «Мацєйовій капелі» ретро. Ударник і контрабасист — з Сілезії, тому все, що ми граємо, для них — нове. Я стараюся їм це передавати, пояснювати, у чому це полягає. Також я їм вмикаю старі записи, щоб вони знали і розуміли, що це взагалі таке. І їм це починає подобатись. Наприклад, колись я принесла якусь мелодію і вони сказали, що вона сама по собі — гарна. Тут не треба нічого робити. Наприклад, ми граємо куявяк, а вони кажуть — ми граємо баладу… І це якось поєднується. А ще на піаніно грає Міколай Колодзєйчик, який також дуже відкритий на цю музику — він слухає, грає і дуже відкритий на те, що відбувається. Все виглядає так, що немає нічого на силу, що, наприклад, повинно бути джазове соло. Ми постійно маємо якусь тему, навколо якої граємо і також хочемо це підкреслити, що ми залишаємося у традиції, хоч і граємо джаз.
Після вручення нагороди на фестивалі «Фолькові Миколайки» Евеліна Прокопюк сказала, що тепер вони матимуть багато мотивації для подальшої діяльності, що це для них також велика віра в те, що це потрібно.
— Це така енергія. Коли щось робиться, що було в нашій голові досить довго і це така ідея, яку я довго плекаю в собі, але немає впевненості у тому, чи це добре. Ми не впевнені в тому, чи це комусь сподобається, чи ні, бо коли ми чимось надихаємось, якимись особами, то ми знаємо, що це дуже популярно, але коли це йде від нас безпосередньо, то невідомо, що це. Але коли ми виступаємо на конкурсі і чуємо таку відповідь, що це подобається, що це чогось вартує, то тоді ми маємо силу, енергію — робімо це, це важливо. Треба працювати.
Я, навчаючись грати на саксофоні, потрапила до сільського духового оркестру. Мій тато мене туди привів. У ньому грали лише чоловіки. Це духовий оркестр із Забужжя з Розточчя. Я там була єдиною дівчиною і ще тоді єдиною дитиною. І, граючи з ними різні фокстроти, польки, то разом з тим також грала класичні речі і якісь джазові стандарти, я зрозуміла, що не потрібно ділитися, що все це є просто музика. Граючи ті традиційні речі, часто людина думала «вау», я чую у цьому оберку якийсь джазовий стандарт, що це можна грати інакше. Все це сильно перетинається. Звуки іноді обмежені, і, граючи щось, людина часто помічає ще щось, наприклад, джазовий стандарт. Я думаю, що це в мені просто дозрівало. Теж, коли людина вчить ці традиційні мелодії, то вони є в нашій голові. І коли ми слухаємо іншу музику, то це разом поєднується, тому просто поєдналися нейрони і думаю, що визрівало це довго.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі
Мар’яна Кріль