У радіожурналі «Витоки» поговоримо про те, як сьогодні у Польщі молоді музиканти продовжують традицію, пізнають її і намагають відтворювати вже по-своєму. В рамках фестивалю «Усі мазурки світу» завжди відбувається конкурс «Стара традиція», який запрошує до участі музикантів, які вчаться від старих майстрів музики, творячи інструментальні капели чи співаючи.
До вашої уваги розмова із трьома молодими музикантками, які стали лауреатками цьогорічного конкурсу «Стара традиція». Чим є традиція для них і як її продовжувати сьогодні?
Анна Требуня Тутка, скрипачка, студентка Музичної академії ім. Кароля Шимановського у Катовицях:
— Традиція мені дуже-дуже близька, адже я у ній виховувалась з дитинства. Мої дідусь і бабуся, батьки, а зараз наше покоління її культивує. Музика завжди була у нашому домі. Я не уявляю, щоб ми, діти, не грали, тож це було дуже природно, що я почала грати, танцювати, співати. Музика мені дуже близька, і я зовсім не уявляю життя без підгалянської культури. Я почала грати, коли мені було більш менш сім років. Спочатку грати на скрипці мене вчив мій тато. Я починала від народної музики, від ґуральської музики. Пізніше батьки записали мене до музичної школи. А до регіонального ансамблю я почала ходити вже у першому класі основної школи. Але свої перші кроки у танці я пам’ятаю ще з дитячого садочку. Спів також був з дитинства. Перший запис, коли я співала по-ґуральськи є, коли мені було 2 рочки. Тож можна сказати, що це зі мною було завжди. Ця музика була на всіх родинних святах — на весіллях, шлюбах, на першому причасті, на хрестинах. Завжди, коли з’являлася нова дитина у родині і були хрестини, то ми завжди грали на цій забаві. Але також при нагоді те, що гурт «Требунє Туткі», до складу якого входять члени моєї родини, концертував, то це також мало великий вплив на нас, дітей і що ми зараз граємо і співаємо. І ця музика є настільки живою у нашій родині. До складу гурту «Требунє Туткі» належить старше покоління, а ми, діти, просто слідкували за цими репетиціями вдома чи на концертах, але пізніше мій тато Кшиштоф Требуня Тутка нас також брав на концерти як таку молодшу групу гурту, це була молодша капела. У ній грала я, двоє моїх братів. А зараз разом з татом ми ще граємо у ґуральській капелі «Śleboda» і в ній ми граємо не тільки ґуральську музику, але зі всієї території Карпат.
Крім того, що Аня Требуня грає традиційну музику, то також грає і класичну, зараз вона навчається у Музичній академії у Катовицях. Як це — поєднувати два настільки різні музичні світи?
— Спочатку це було складно, але, я би сказала, що навіть із більшою користю для класичної музики. Мені здається, що на початку я мала невеликі труднощі, аби ці два стилі розділити. Я не вміла добре зіграти ґуральську музику, мені було складно вловити цей стиль з огляду на вплив того, чому я навчилася у музичній школі. Коли мені було вже кільканадцять років, десь 14-15 років, я почала розуміти, що такого особливого є в цій музиці, що особливого є у грі перших скрипок, що вони звучать аж настільки по-ґуральськи, так по-підгалянськи. Я почала уважніше спостерігати, самостійно пробувати грати більш стильно і мені здається, що на цьому етапі, на якому я є зараз, то я вже вмію це розділяти, це так, ніби я б грала на двох різних інструментах, мабуть, можна так сказати. Це абсолютно інша гра… Але не треба це розуміти так, що одне заважає іншому, навпаки — це взаємно доповнюється. Завдяки музичній школі я маю техніку, які я можу добре використовувати у грі по-ґуральськи, а народна музика взагалі не перешкоджає у тому, аби грати класичну музику.
Приз глядацьких симпатій на конкурсі «Стара традиція» цього року отримала Амелія Пєтрочук з Гайнівки на Підляшші. Амелія живе у Варшаві і тут зрозуміла і усвідомила, наскільки цінним і важливим є те, звідки вона походить і культура, яку вона винесла з дому. Вже у дорослому віці вона почала більше цікавитися пісенним фольклором від своєї бабусі, а також локальними звичаями і говіркою.
— Я повинна сказати, що моє коріння і моє походження почало мене цікавити, коли я почала жити у Варшаві. Чим довше я тут живу, тим більше Підляшшя для мене має більше значення. Це моє коріння, коріння моєї родини, це місце, звідки я родом. Так насправді зараз — це вісь мого життя. Це домагає мені у щоденному житті і я часто туди повертаюся. Я відкрила це тоді, коли просто вже не мала цього на щодень. Тобто тоді, коли я виїхала з Підляшшя і почала жити у Варшаві. І коли я ще жила на Підляшші, то все це було дуже щоденне, таке звичне, те, що дідусь і бабуся говорять діалектом, те, що я чую цю говірку на вулиці, на риночку у Гайнівці, те, що ми культивуємо православні і народні свята. Я була переконана, що це буде завжди. І коли я виїхала до Варшави і почала відвідувати родину, то почала зауважувати, що ті лавочки, на яких завжди сиділи бабусі, раптом спустошіли. Або великі старі дерева, які росли в селі, зрізають, змінюється увесь краєвид. Я зрозуміла, що все це однак минає, підлягає трансформації. Можливо, це прозвучить якось надто пафосно, але я зрозуміла, що якщо ми цього далі не будемо підтримувати, то з часом це мине і піде за сучасністю і зникне, і це для мене тоді стало дуже важливим.
Також на конкурсі пастуші мелодії представила Аліція Кшешовяк із Сухої Бекидської (це регіон ґуралів бабьоґурських, гірський масив, що належить до Живєцького Бескиду у Західних Бескидах). Разом із двома своїми сестрами вони співають традиційні пісні зі свого регіону з дитинства, а декілька років тому також взяли участь у музичному проєкті польського джазового музиканта Пьотра Дамасєвіча.
— Я виконую прості мелодії, що розповідають про щоденне життя, про людські проблеми, про роботу, яку вони виконують на жнивах, при випасанні корів. Думаю, що колись ці пісні були елементом щоденного життя, де ці люди єдналися, співаючи, і час швидше минав…
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі
Мар’яна Кріль