Уже понад 25 років існує Радіоцентр народної культури Польського радіо, який виріс із Редакції народної музики. З 70-х років її працівники зібрали архів, який і досі використовують у програмах журналісти Радіоцентру. Те, що тоді вдалося зібрати, згодом переросло у видання серії дисків під назвою «Музика джерел». Зараз – це 32 частини з музикою з різних регіонів Польщі, а також України, Білорусі та інших країн. Як все починалося?
До вашої уваги три частини інтерв'ю з журналісткою, музикознавицею, дослідницею народної культури, засновницею Радіоцентру народної культури Польського радіо Марією Балішевською.
- Відразу скажу, що я мріяла працювати на Польському радіо ще з середньої школи, з часів ліцею. Тоді виявилось, що я не можу бути піаністкою. Я грала на фортепіано і мріяла про кар’єру піаністки, але виявилось, що моя рука достатньо не розвинулась. У зв’язку з цим мої життєві плани змінилися і я стала музикознавицею і також журналісткою Польського радіо. Але тоді я ще не знала, що саме народна музика буде моїм захопленням і змістом всього мого професійного життя. З народною музикою я вперше зустрілася на етнографічній експедиції під час навчання на музикології. Це було після другого курсу. Разом зі своїми однокурсниками я потрапила у Центральну Польщу, до Ленчицького регіону. Там я вперше зустрілася з чистою автентичною музикою, з людьми, які виросли у цій музиці, які співали пісні у темпі «rubato». У цьому темпі Шопен писав мазурки, це характеристика його творчості. Там мені відкрились не лише очі, але й вуха. І тоді я подумала: так, я хочу цим займатися все своє життя. Але робота на Польському радіо – це була мрія, яка не обов’язково повинна була здійснитися. Мені просто дуже пощастило, що Інститут мистецтва Польської академії наук, з яким я раніше співпрацювала, мою кандидатуру надіслав до Польського радіо. Через два дні після захисту магістерської роботи я прийшла на радіо уже на посаду редактора.
Спочатку редакторка Марія Балішевська не мала уявлення про те, як насправді виглядатиме робота на радіо. Воно з’явилось тоді, коли вона ознайомилася з архівом Польського радіо, з якого тоді творилися програми. Це було 47 років тому.
Цей архів був настільки малий і неповний… Я була дуже здивована. У ньому були лише записи радіооркестрів, які опрацьовували народну музику, яку вони брали з томів Оскара Кольберга, нашого головного етнографа, збирача народної музики. Композитори досить просто опрацьовували музику із цих видань і ці записи досі є в архіві радіо. Однак я, коли вже зустрілася з селом, з тим, як та музика звучить насправді, яка вона емоційна, наскільки її люди люблять, хто ці люди, просто не сприймала тих записів. І тоді я отримала можливість, яку мені дала тодішня директорка Барбара Красінська, їздити на польові дослідження і записувати якомога більше. У цьому мені допомагала дуже професійна і хороша радіотехніка. Це був один аспект, тобто записування людей, творення архіву, з якого потім можна будувати ефір, аби представляти цю музику на різних радіоканалах. Тоді у редакції народної музики, а саме так тоді називався цей підрозділ, працювало троє людей. Тому це була невелика редакція, але ми мали дуже багато ефірного часу, набагато більше, ніж сьогодні. Ця автентична музика дуже повільно входила в ефір. Тоді були люди, директори, які вважали, що вона не варта цього. Але ми у кожній програмі намагалися переконувати, що вона варта того, аби її почули в ефірі.
Анонімний цимбаліст з Литви. Фото з однієї з етнографічних експедицій Марії Балішевської
Це було у 70-80-х роках. Тоді, крім програм з польською народною музикою, Редакція народної музики готувала для ефіру передачі про традиційну музику з інших країн, яку журналісти отримували в рамках обміну. Тоді, як каже редакторка Марія Балішевська, не було таких гарних дисків з музикою, як сьогодні, ця музика не була легко доступна. Але, завдяки обміну між різними радіостанціями, можна було показати чимало цікавої музики в ефірі.
Другим аспектом були поїздки до людей. Ми їздили до індивідуальних осіб, звісно, треба було знати, до кого їхати. З одного боку, ми отримували контакти на фестивалях. Було кілька важливих фестивалів традиційної музики. У Казімєжі над Віслою, у Закопаному, Мєльцу, в Новому Тарґу. Не так багато, як сьогодні, адже зараз їх є близько 2-3 тисяч щороку. А тоді їх було кілька десятків. Як ми на них їхали, то з’являлися контакти. Коли ми когось записали, то та людина розповідала нам про когось зі свого села, хто також співає або грає на скрипці. Таким чином ми потрапляли до тих людей. Найлегше нам було їздити на Мазовше, тобто на околиці Варшави, у Центральну Польщу. Але ми також запрошували у студію видатних виконавців цієї музики. Тоді це була студія на вулиці Мисьлівєцкій. Там ми створювали такі записи, які сьогодні вже би не «пройшли», адже вони мали різні ефекти, наприклад, відгомін. Вони були стилізовані під велику розважальну музику. А такою вони не були. Це були документальні записи. А такого роду записи повинні мати навіть дещо сире звучання.
Згодом редакція відмовилась від записів у студії, а все більше почала їздити на польові дослідження.
Звісно, це не було просто, адже щоразу виїзд трансляційного обладнання дорого коштував. Так було і є. З нами був режисер звуку, один технік, але на фестивалі їх було двоє, а також один або двоє журналістів. Це була велика команда. Ми намагалися так ці поїздки організовувати, аби за одним разом охопити весь регіон. Принаймні, така у нас була мета. Найлегше було їздити на Підгалля і там від села до села записувати людей. Тоді там, а й, зрештою, і до сьогодні, було і є дуже багато виконавців – чудових інструменталістів, співаків, співочих гуртів. Це регіон з неймовірно живою народною культурою. Але були й інші регіони. Адже 47 років тому ця музика ще більше була присутня у повсякденному житті села, ніж сьогодні. Сьогодні її бережуть зі свідомістю, що вона відходить, для неї час – невблаганний. А тоді вона була присутня скрізь: на весіллях, хрестинах, у щоденному житті… Іноді можна було вийти влітку на поле і почути, як хтось співає під час жнив. Завжди це було неймовірно почути таку музику у природньому для цього середовищі і контексті.
Як колись відбувалися польові дослідження? Чи відрізнялися вони якимось чином від тих, які були під час навчання в університеті, окрім професійної радіотехніки?
Професійна техніка була ключовою під час досліджень, адже за студентських часів це був важкий магнітофон фірми «Наґра» Кудельського. Спочатку я їздила з магнітофоном «Stucchi», який треба було копнути, аби він почав працювати. Ця техніка не була досить добра. Часто звук був або надто голосно записаний, або надто тихо. Тому треба було зробити транскрипцію, запам’ятати, як та певна жінка насправді співала. Під час навчання кожну із записаних мелодій треба було розписати по нотах. Це була непогана вправа. Але вже коли ми великою групою їздили з радіо на дослідження, то ці виїзди тривали не більше тижня. Практично ми працювало по 15 годин на добу. Для нас всіх це було важливо: якщо ми вже їдемо з тією всією технікою, з людьми, то треба записати якнайбільше. Я це дуже добре згадую. Хоч це справді була дуже важка робота. Але ми дуже раділи, коли записів ставало все більше і більше.
Музикант Кшиштоф Требуня-Тутка і Марія Балішевська під час фолькового фестивалю "Нова традиція" у Варшаві
А що вам казали люди, до яких ви приїжджали? Як вони реагували на те, що ви хочете їх записати?
Для них це завжди була велика подія. «Ось Польське радіо до нас приїхало»! Бувало, що все село збігалося і під вікнами дому чи халупи (часто це були дуже вбогі умови), де ми записували, вони стояли і слухали. Особливо, коли ми записували капели. Вони звучали майже на все село. Ми навіть бачили, як за вікнами люди танцювали. Звісно, вони нас питали, для чого ми це робимо? Ми відповідали, що для наступних поколінь, щоб це залишилося. Аби був слід, як у цьому селі співали, яка тут була музика. Зрештою, ми не лише питали про музику, але й про обряди, які там були. Це була етнографічна робота. Хоча радіо мало свої критерії: звук повинен був бути ідеальний, початки і кінцівки кожного запису мали бути чисті. Тому треба було звертати увагу на такі прості технічні речі. Треба було також переконувати наших технічних працівників, що працюємо не 8 годин, а 15, що вони повинні погодитись на це. З цим було по-різному. В кінці-кінців все це якось сформувалось. У наших командах були виняткові люди. Більшість з тих звукорежисерів уже відійшли у вічність. У нас були дуже досвідчені люди. Помер також мій колега Мар’ян Доманський, який, можна сказати, найчастіше їздив з нами на польові дослідження як один із чоловіків, який не мусів займатися дітьми. Наприклад, моя колега Анна Шотковська, з якою ми разом вчилися, а також майже одночасно прийшли працювати на радіо, то ми ще й народжували дітей. І ті наші діти іноді їздили з нами на дослідження і з широко відкритими очима слухали і дивувалися тій реальності, що ми там робимо, як записуємо. Але для всіх це було дуже цікаво.
А коли ви зрозуміли, що цього матеріалу є вже достатньо для того, аби можна була творити різні програми, серед іншого, почати видавати серію альбомів «Музика джерел».
Це був кінець 80-х років. Тоді було відчуття, що ми вже можемо кожну тему представляти в ефірі. Саме про це йшлося. Звісно, не кожен регіон. Аби записати кожний регіон, то з багатьох причин це було просто неможливо. Адже, наприклад, Вармія і Мазури – це регіон, з якого корінні мешканці виїхали, а туди були скеровані переселенці з різних сторін, наприклад, там оселились бойки. Вони були дуже обережні з цими записами і з контактами з радіо. Помор’я, особливо Західне, то це також величезний регіон і, можна сказати, що до сьогодні є проблеми із записами з тих територій. Адже там населення – змішане. Наступний приклад – Нижня Сілезія. Переселенці почали активізуватись там наприкінці 80-х років. Зараз у нас є багато записів з тої частини Польщі. Але, аби це зробити, треба було чимало працювати, особливо на місці. Місцеві люди, аніматори культури старалися їздити. Це невелика група людей, які мають великі заслуги для створення так званої «віднайденої музики». Вони знову зрозуміли і відчули те, що можуть пишатися тим, як їх бабусі чи дідусі співали, що саме співали. Їхня музика, те, що вони зустрічаються і співають у групах, для них – дуже цінне. До цього вони йшли багато років.
Так виглядають обкладинки деяких альбомів "Музика джерел"
Важливим моментом було здобуття незалежності у 1989 році. Тоді відкрились кордони.
У 90-х роках ми зробили багато етнографічних експедицій до поляків, які живуть у Литві, Білорусі, Україні, в Румунії, Казахстані, Бразилії, Аргентині. Польська діаспора – дуже велика. Ми намагалися якомога більше і швидше записати, не знаючи, що буде далі. Ми це вже робили з моїми новими молодими колегами. У 1994 році було створено Радіоцентр народної культури Польського радіо. А це означало, що ми будемо працювати вже у зовсім інших умовах і що буде інше відношення на радіо до народної музики, і до народної культури. Її почали розуміти і сприймати більш ширше. Щойно в середині 90-х років, а саме у 1995 році, народилася ідея створення серії збірників на дисках «Музика джерел». А імпульсом до цього був подарунок, який я отримала від Лізи Хальворсен з Норвезького радіо. Тоді ми вже співпрацювали в рамках Європейської мовної спілки. У тому ж році я була організаторкою фестивалю Європейської мовної спілки у Закопаному. Представниками від Норвезького радіо була Ліза Хальворсен і музикант Сіні Каланглян, видатна кантелістка. Від Лізи я отримала десять дисків з поділом на норвезькі регіони з автентичною музикою цієї країни. Коли я це побачила, то мені відняло мову. Тоді я відразу подумала: якщо мала Норвегія видала 10 дисків, то ми ж можемо стільки дисків видати…
А як створювався так званий «Оскар Кольберг у звуці», тобто серія музичних альбомів Польського радіо «Музика джерел», яку з 90-х років видає Радіоцентр народної культури Польського радіо?
Створення цієї серії не було простою справою. На це треба було мати багато грошей. Ми мали зустрічі в Міністерстві культури і мистецтва, а зараз і національної спадщини. І там дуже гарна людина – директор департаменту Мацєй Клімчак, який дуже радо нас прийняв і підтримав нашу ідею – відразу нам призначив кошти на видання перших чотирьох альбомів. Це був виклик, треба було ці чотири диски протягом трьох місяців зробити, а саме: запланувати, вибрати записи, мати авторів вступів. Ми завжди хотіли, аби вступ був добре підготовлений. Ми старалися завжди знайти якогось професора, який знає регіон, який може показати важливі контексти, які також були б проілюстровані в альбомі. Разом з диском завжди була книжечка. І це був такий собі вид музикологічного аналізу. Також там були описи виконавців, звідки вони, їх дата народження і що саме вони виконують. Можливо, на перших дисках не все так виглядає, як повинно бути, як ми це згодом розвинули, але коли ці перші чотири диски вийшли, то це була велика подія. Ми отримали за це різні нагороди і «зелене світло» як і на радіо, адже Міністерство культури покривало лише частину витрат, а все інше – Польське радіо. Тоді радіо зрозуміло, що може пишатися такою серією, що можна чим похвалитись як у Польщі, так і закордоном. Я надзвичайно пишаюся тим, що ми створили цю серію. На сьогодні це вже 32 альбоми.
Одного разу в Любліні під час фестивалю «Фолькові Миколайки» до рук мені потрапили видання серії «Музика джерел». Для мене це була школа польської традиційної музики, особливо вступи до цих альбомів, з яких можна було почерпнути основну інформацію про той чи інший регіон, про жанри, особливості музики. Наприкінці 2019 року вийшла чергова частина «Музики джерел», а саме музика з Підгалля у виконанні кількох поколінь музичної родини «Рід Карпєлі». Чи будуть наступні видання?
Я цього не знаю. Моя співпраця над цією серією власне завершилася на цьому 32 альбомі. А це – альбом з двома дисками. Цією справою тепер займатимуться молодші журналісти. Я знаю, що цього року у плані є видання наступного альбому, який стосуватиметься Мазовша і Центральної Польщі, а також Радомщини. Молоді люди, але вже з досвідом, адже працюють у Радіоцентрі народної культури по 10 років, можуть самі вибрати те, що важливо для того регіону. Ми вже раніше видали два альбоми «Мазовше», але вони не охоплюють всього регіону. Це дуже великий регіон. Особливо, та Радомська частина. Думаю, що вона тут буде більше представлена. Отож, далі справа переходить до рук молодих журналістів. Я думаю, що серія продовжуватиметься. Так сказав головний редактор Радіоцентру народної культури, він старатиметься і далі видавати альбоми в її рамках, адже є ще багато чого, що треба показати. Ви згадали про те, що це має освітній характер. Ми цю мету також перед собою ставили. Коли я навчалася, то спочатку традиційну музику вивчала, аналізуючи томи Оскара Кольберга, не було мови про те, аби послухати, як це звучить. Я – з міста, тому для мене це все було нове. А сьогодні кожен може послухати такий альбом. І вже має уявлення чи то про певний регіон, чи то на якусь конкретну тему. Адже згодом виходили тематичні диски – «Біля дитини» (з колисковими), «Від народження до смерті» (обрядовість), «Колядки», «Релігійні пісні». Тому, є з чого вчитися, є що слухати. Так ми і планували це робити. Це такий собі «Оскар Кольберг на дисках, у звуці».
Журналісти Радіоцентру народної культури Польського радіо Анна Шотковська, Пьотр Кендзьорек і Марія Балішевська у студії Другого каналу під час програми "Джерела"
Наприкінці 80-х – на початку 90-х років, а, можливо, і раніше у Польщі було помітне велике зацікавлення українською традиційною музикою, піснями. Як ви запам’ятали цей процес? Наскільки українська традиційна музика була присутня у дискурсі та в ефірі Польського радіо?
Було таке відкриття після 89-го року. Але раніше українська музика також була в нашому ефірі. Але це було те, що ми отримували з київського радіо в рамках обміну з Радянським Союзом. Головним чином, на тих плівках, які ми отримували, це були записи Народного оркестру київського радіо. Цей оркестр я чула ще в 2000-х роках. Думаю, вона ще існує. Цей оркестр представляв Україну на фестивалі Європейської мовної спілки у Закопаному, який я організовувала. Там також було ще тріо бандуристок. Передусім, записи ми отримували з радіо, це було досить довго. Але у концертному обігу у великих кількостях українська музика (гурти, солісти) з’явилася завдяки люблінському фестивалю «Фолькові Миколайки», Оркестрі Святого Миколая, яка сповна надихалася українською музикою. Вони часто їздили в Україну і там також робили польові дослідження, зустрічалися з місцевими людьми. Я пам’ятаю Ніну Матвієнко, Романа Кумлика, які тут були. Це були видатні постаті. У Польщі також були гурти, які надихалися українською музикою. Хоч це не завжди добре виходило. Українська музика має цінність, якої польська народна музика не має. Наш спів – одноголосий, лише на півдні Польщі є пісні на два, максимум три голоси. А тут ми пересікаємо Сян і ця музика звучить неймовірно, чисто, багатоголосо, так, що часом людина просто втрачає мову. Це – чудово! Я ризикну і скажу, що українці – це дуже музично обдарований народ. Для нас всіх це було неймовірно цікаво. Цієї музики до цього тут не було. Звісно, українці з Польщі, меншина, мали свої гурти, але їх не було чути. Лише, коли з’явилася «Лемківська ватра», там можна було щось почути. Ми були там і записували людей. Але це вже було після 1989 року. Там українська музика з Польщі була присутня і тоді вже це також було і в радіопросторі.
У Польщі, мабуть, лише на Підляшші цей пласт української культури і, зокрема, традиційної пісні найбільше зберігся, в автентичному вигляді. Місцевих українців звідти не переселяли.
Я хочу згадати одну зустріч, яка для мене була дуже важлива, це було з гуртом «Горина» з Рівного. Зазвичай, цей гурт приїжджав на Підляшшя під час Різдва і колись у Варшаві в одній із церков я потрапила на їхній концерт. Я з ними заприязнилась. Богдан Мартинюк допоміг мені у цьому. «Горина» тричі у нас виступала у концертній студії. Я зробила дуже багато архівних записів цього гурту. Це були неймовірні зустрічі з людьми, завжди в кінці вони співали «Многая літа». Ці концерти збирали аншлаги. Це не будь-що було. Зібрати повну залу дуже важко було, а вони збирали. Для них це були незабутні миті, але для мене також.
Детально із серією «Музика джерел» та програмами Радіоцентру на трьох каналах Польського радіо ви можете ознайомитися на інтернет-сторінці rckl.polskieradio.pl.
Наприкінці кожної частини інтерв'ю звучали композиції з кількох частин серії «Музика джерел», а саме:
1. Podróżniak у виконанні Kapeli Braci Bzdziuchów, запис зроблено у Варшаві у 1973 році. Lubelskie 3, 1997 рік.
2. Pasła Kasieńka krówki dwie - мелодія пастуха у виконанні Болеслава Пудловського, запис зроблено у Плоцьку у 1979 році. Rzeszowskie Pogórze 10, 1997 рік.
3. Лемківська пісня «Поведу коника» у виконанні капели «Думка» з Громадки. Грають і співають: Шимон Гопей, Петро Гойняк, Міхал Олєсьнєвіч, Роман Олійник і Роман Гопей. Запис було здійснено у Сопоті у 1989 році. Ця пісня входить до 13 частини серії «Музика джерел», у якій представлено музичну культуру національних та етнічних меншин у Польщі.
Фото: Ґжеґож Сьлєдзь та приватний особистий архів Марії Балішевської
Запрошую послухати програми повністю в доданих звукових файлах
Мар'яна Кріль