Наприкінці листопада у Варшаві відбувся осінній фестиваль «Усі мазурки світу». На його відкритті відбувся концерт «Канон трьох». Його натхненником і ведучим був художник, етнограф Анджей Бєньковський, який понад 30 років документує народну музику і її виконавців. Концерт «Канон трьох, майстри — учні» було присвячено трьом видатним виконавцям із трьох сіл, а саме: з Красьніци (це опочинський регіон), Ґалек (ґміна Русінув на Радомщині) та з кількох українських сіл на рівненському Поліссі.
Про ідею концерту, а також про важливість документації традиційної музики розмовляємо з проф. Анджеєм Бєньковським:
— Коли я задумував цей концерт, то на думці мав дві найважливіші ідеї. Спочатку я хотів показати, що традиційну музику, традиційний спів може продовжувати молоде покоління. І це молоді люди можуть робити справді добре. І це можна перевірити, адже перед співом чи грою молодого покоління я показав фільми, які я робив понад 40 років тому зі справжніми старими сільськими музикантами, яких вже нема серед нас. Тобто це можна було порівняти — те, що є зараз, з тим, що було колись. Звісно, час завжди невблаганний. І так є у кожному виді мистецтва. Кожне покоління має своє вираження, свої акценти, свою думку. І це неможливо підробити. Я — художник, і те ж саме я можу сказати про художників, що світові художники малювали інакше у різних роках — 50-х чи 60-х. І те ж саме відбувається з музикою, те ж саме відбувається і зі співом. Це була перша думка. А друга — це була шана для важливих музичних центрів, як Ґалкі Русіновськє, Красьніца (село біля Опочна), де музика постійно жила, а також Україна.
Процес передачі народної музики молодому поколінню впродовж років змінювався. У чому полягають ці зміни?
— Цієї передачі кільканадцять років тому просто не було. Те, що це взагалі зараз є, — це нове явище. Цього раніше просто не було! Чи ви повірите у те, що 20 років тому у Польщі лише дві особи грали на скрипці [народну музику — ред.]. Це були Януш Прусіновський і Вітек Брода. Крім них цієї музики по селах ніхто не грав. Тоді на весіллях вже скрипки не було. Її замінив саксофон чи акордеон. Чудо полягає у тому, що взагалі з’явилася течія тих, хто продовжує цю музику. Це — не реконструкція. Сьогоднішня молодь зараз грає згідно старого канону, але вже по-своєму. Але це не стилізована музика і в жодному випадку не фольк.
Чи це продовження традиції є лише в містах, чи також в селах?
— Мені складно відповісти. Це залежить від регіону. Наприклад, у Великопольщі є дуже багато молоді, яка грає на різних інструментах — на дудах, на скрипці. І це величезна заслуга Ромуальда Єндрашака. Колись це була єдина особа у Польщі, що навчала молодь, більше ніхто не хотів цим займатися. А зараз є вже багато людей. Наприклад, це також добре працює на півдні Польщі, у Бескидах і Підгаллі. Але те, що для мене найважливіше, це Центральна Польща — серце Польщі і серце мазурок, там складніше, ця ситуація виглядає гірше, тому що молоде покоління дуже повільно виходить із травми сорому за культуру батьків. Це спадщина неопрацьованої панщини у Польщі. Цього ми не усвідомили. І для цього покоління ця музика була у свідомості відгомоном приниження, бідності, відсталості. І дуже повільно вони з цього виходять.
Традиція гри живої музики в селі — дуже сильна. Весілля без цієї музики не відбуваються. А грають цю музику молоді люди. Взагалі весільна музика, за словами професора Анджея Бєньковського, була музикою молоді.
— Це ж лише зараз ми бачимо цих дідусів. Але колись це були молоді музиканти, яким було по 16-20 років. А пізніше вони просто переставали грати. І зараз йдеться про те, що коли почне з’являтися на це мода серед покоління тих, хто запрошує на весілля, то весільні гурти дуже швидко усвідомлюють цю моду. Вони знають, що коли хтось вже п’яненький попросить заграти польку чи оберка, і коли той хтось не зіграє, то вже наступного разу його можуть не запросити. І це ті весільні музиканти розуміють. Також треба сказати, що вони грають дуже легко, спрощено, бо ці польки чи оберки найпростіше грати «по-ірландськи». Я хочу звернути вашу увагу на те, що кільканадцять років тому перші музиканти із руху Будинків танців не вміли грати по-польськи. Тоді всюди була присутня ірландська музика, яка має цю специфічну синкопу, вона простіша і була більш приваблива для тих музикантів. І для того, аби зловити цей складний мазурковий ритм (адже це не раз-два-три, це дуже складний ритм), то треба було справді багато вчитися.
З 80-х років минулого століття проф. Анджей Бєньковський невпинно відвідує села у пошуках традиційної музики. За понад 30 років таких пошуків він зібрав великий приватний етнографічний архів, який налічує тисячі аудіо-, відео- та фотоматеріалів з Польщі, України і Білорусі.
— Найцінніше у моєму архіві — це записи двох геніальних скрипалів, а саме Юзефа Кендзєрського з села Рдзхув і Казімєжа Мето з села Ґліна. І це справді має певні культурні наслідки. Це було так, як перше кохання, яке запам’ятовується на все життя. І навіть, коли ця кохана виявлялася через багато років негарною, то все одно це було перше кохання. І так є також із цими музикантами. Звісно, я трохи жартую, адже ця музика геніальна, час іде, а вона стає ще кращою. Але те, що я це записав, те, що я настільки цим перейнявся, я вирішив просто все кинути і зайнятися записом, їздити по селах і шукати цю музику. Це — по-перше, а по-друге — мені вдалося цим заразити зараз вже сотні людей. Сьогодні тут присутні люди, які, коли колись почули Кендзєрського, то були в захопленні, кажучи «що це за така шалена музика, ми хочемо це грати». Це було для мене найцінніше, це точно. Коли я познайомився із Юзефом Кендзєрським у 1980 році, то він грав таку музику, якої я ніколи ніде не чув. Якщо Казімєж Мето грав дуже чуттєві, експресивні мазурки, то Юзеф Кендзєрський грав музику, яку я можу порівняти лише з музикою Джиммі Гендрікса. Це було поєднання імпровізації з блюзом і мазуркою. Це було щось просто неймовірне: цей старший чоловік, який взагалі не хотів грати, він був хворий, і якось ми випили по чарці, і як він вистрілив, то я закаменів. Тема мазурки — коротка, а він впродовж пів години це так вигравав… Це була неймовірна імпровізація. Багатство, музичні ідеї цього, експресія… Він горів у цій музиці. А я слухав з відритим ротом. Я був дуже захоплений. І тоді я вирішив купити техніку, інструменти, щоб цю музику відновлювати. Для мене це мало величезне значення.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі…
Мар’яна Кріль