Коли майже чотири роки тому я задумувала радіожурнал «Витоки» про різні явища польської традиційної культури, то навіть не здогадувалася, як зустрічі зі старшими співачками, співаками, музикантами з польського села можуть наповнювати життя історіями, які сьогодні мають продовження і стали вже традицією. Пригадую, як в одній із перших програм мультиінструменталіст і майстер народних інструментів, зокрема, реконструктор старовинного інструменту сука білґорайська Збіґнєв Бутрин з Янова Люблінського розповів мені ось таку історію:
— Натхненником для цього був уже світлої пам’яті редактор Польського радіо Мар’ян Доманський, який ще в 60-х роках вів програму «У мальованій скрині», я слухав ці передачі. Він був «ходячою енциклопедією», він знав людей від Закопаного до Вільнюса, знав, за якою стодолою, за якою капличкою живе, скажімо, вишивальниця чи витинальниця, чи якийсь різьбяр. Якось він нас записував (я грав тоді у Капелі Дудків зі Здзіловіц, у них я грав на басолі триструнній, якій сьогодні вже 100 років). І він мені тоді щось коротко сказав про те, що у цьому районі колись був такий інструмент, що називався «сука». Тоді я грав наживо, автентично з таким весільним гуртом. Ми наживо грали у молодої, тоді йшли до молодого, вели їх на вінчання до костелу… На таких весіллях я мав нагоду спілкуватися з різними людьми у тих селах того Яновського і Білґорайського повітів. Ніхто нічого не чув про цей інструмент. Інструмента просто не існувало. Згодом я дізнався, що цей інструмент був у музеї в Варшаві і під час Варшавського повстання просто згорів. Він зник…
І подібних історій я ще чула багато. Наприклад, при записі співачок, яким більше 80 років, десь у Саніцькому регіоні на Мазовші. Наприкінці розмови вони кажуть: до нас приїздив багато років тому редактор Мар’ян Доманський і записував наші пісні. Або ось зовсім нещодавно, на Живєцьких Ґодах у Живці, старший колядник зі Щирку з гордістю каже: я пригадую, як до мене 40 років тому приїздив Мар’ян Доманський, я йому теж ці історії, що і вам, розповідав…
Мар’ян Доманський народився у 1927 році в Тарґовіску на Розточчі. Після закінчення середньої школи в Любліні вивчав гру на органі, диригування та композицію у Варшаві у Тадеуша Шеліґовського. Проте не відмовлявся від зв’язків із рідним селом та його музичною культурою. Він почав працювати диригентом Ансамблю пісні і танцю «Мазовше» і відтоді вважав фольклор головною справою свого професійного життя. З 1967 р. і до смерті працював у Редакції народної музики Польського радіо. У його архіві було зібрано тисячі записів народних музикантів, співаків, поетів. Нині записи, що зберігаються в радіоархіві, становлять надзвичайно цінний ресурс унікальних джерел, що документують багатьох померлих скрипалів, цимбалістів, капел і народних артистів. Їхня професійна якість цінна не тільки як матеріал для радіопередач, але й має велике значення як наукове джерело. Мар’ян Доманський помер у Варшаві у 1991 році.
З нагоди Дня Польського радіо (1 лютого — ред.) у радіожурналі «Витоки» згадуємо цю неймовірну людину — Оскара Кольберґа ХХ століття. Послухаємо фрагменти програм, які він вів, його щоденникові записи з етнографічних подорожей Польщею та навіть гру на різних інструментах, наприклад, на мотиці.
— Колись малі діти в селі використовували так звані музичні знаряддя, аби на них спробувати грати. Тому вони використовували будь-яке залізо і навіть дерев’яний паркан. Це так, як зараз кришки на кухні. І, між іншим, коли йшли люди після праці в полі і чистили ці мотики від болота, то діти на них грали. Але добре зроблена мотика могла служити дітям як інструмент, що дає музичне виховання. Це виховувало уяву дитини, — розповідав в одній із програм Мар’ян Доманський.
Під час численних етнографічних мандрівок Польщею він вів щоденникові записи, у яких спостерігав за тим, що бачив навколо, а також описував традиційну культуру цих регіонів. 1976 рік.
— Ми їдемо дорогою з Нового Тарґу, що веде до Яблонки. Автобус PKS то підіймається вгору по засніженій слизькій дорозі, то повільно спускається з гори, дихаючи при цьому так, ніби стримує вуглекислий газ в легенях, що харчать. По дорозі на зупинках змінюються пасажири, одні виходять, а інші — заходять в автобус. Вони вітаються між собою по-ґуральськи, твердим, наче скала, словом. Крізь запотілі від ґуральського духу вікна, ми бачимо, як миготять перед очима старі ґуральські хати, дахи, покриті сніговим пухом, стіни, що майстерно оббиті вирізьбленим деревом, тут і там помальовані помаранчевою фарбою. Іноді нашу увагу привертає коричнева чорнота величезних колод. Це найстаріші оравські хати. І в старіших, і в новіших на сонце споглядають старанно вимиті вікна. Іноді у вікні позує кіт, що гріється у лютневому сонці, іноді — кучерява чуприна оравського малятка, а найчастіше — різнобарвні квіти, що ростуть у горщиках, привезених з Нового Тарґу. Деінде загавкає біла, пухнаста, як сніг, вівчарка, прив’язана до різьбленої буди, наче б хотіла заглушити гуркіт автобусного мотора. На одній із зупинок розмовляють дві кумоньки: можливо, вони когось обговорюють, може, згадують давні часи, а може, просто тріпають язиками, щоб швидше минув час. А ми — прибульці з низинної мазовєцької землі — все це описуємо одним коротким реченням: «Чудова оравська країна!».
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі
Мар’яна Кріль