У мирні часи традиційно щосуботи в нашому ефірі виходила присвячена філософії рубрика «Hortus (In)Conclusus». Філософія, жива філософія, аж ніяк не є сліпою на те, що відбувається сьогодні в Україні, вона не відірвана від цього. І ми ще звертатимемося до неї в наших передачах. Та сьогодні ми даємо слово одному з наочних свідків російської агресії, а передусім стійкості українців та українок, котрі чинять їй опір.
До Вашої уваги записана суботнім ранком 5 березня розмова із журналістом українського видання LIGA.net Олександром М’ясищевим, що перебуває в Києві. Пан Олександр розповів Українській службі Польського радіо про ситуацію, настрої та журналістську роботу в обстрілюваній українській столиці:
- Я знаходжуся в Києві, мігрую між бомбосховищем та моїм домом. Насправді уже не пам’ятаю, коли я востаннє ночував вдома. Безпечніше ночувати в сховищі, незалежно від того, яка зараз ситуація в Києві. Невідомо, коли можна очікувати на так званий приліт.
- Розкажіть, будь ласка, що зараз відбувається у Києві з перспективи цивільної особи (безперечно, йдеться лише про те, про що можна тепер говорити)? Чи ті, хто хотів, евакуювалися, чи у Києві надалі багато цивільного населення, що напевно функціонує так, як Ви – поміж бомбосховищем та власною домівкою? Отже, як зараз виглядає цивільне життя у Києві? Щодо військового тут можна здогадуватися… Хоча, також підозрюю, що межа, яка відділяє одне від другого, ставатиме щораз менш чіткою.
- У Києві залишається достатньо цивільних, хоча вулиці (навіть центральні) порожні, як ніколи. Поділ, наскільки мені відомо, ніколи не був таким порожнім і тихим, тож незвично дивитися на ці фото. В Києві триває досі евакуація, хоча вона непроста, бо у столиці є лівий та правий береги, їх поєднує низка мостів, більшість з яких була зачинена. Мені здається, що один-два сьогодні працюють і я думаю, що виїхати можливо. Громадський транспорт функціонує дуже обмежено, він не перевозить пасажирів з лівого на правий берег, метро на лівому березі не працює, тому єдина можливість виїхати - це власною автівкою чи винаймати таксі. Але з того, що я пам’ятаю, щоб доїхати з дому до вокзалу з лівого берега, то вартість таксі була в 5-6 разів вищою, ніж зазвичай. Ціна не через те, що таксисти підвищують, а через те, що не знайти знайти вільну автівку. Насправді, дуже-дуже багато людей вже виїхали, але надалі залишаються в місті кияни - чоловіки, жінки, діти. Звісно, що в перший день, коли розпочалися бомбардування, розпочалася війна 24 числа, то в бомбосховищах було неймовірно багато людей, майже не було вільних місць, але з кожним днем все менше й менше людей приходило до бомбосховищ. На це є кілька причин. По-перше, люди виїжджають з Києва. По-друге, вони балансують між житлом та бомбосховищем, тобто приходять сюди на ніч або тільки коли вмикається тривога, або вони перечікують тривогу у себе вдома, в коридорі чи ванній, вважаючи, що це безпечніше. Якщо говорити про звичайне життя у Києві, то для цивільних нібито все достатньо спокійно, люди не панікують, але навіть в повітрі відчувається певна тривожність. Такої тиші тут ніколи не було і в ній відчувається ця тривога, але кожен, хто може, займається своїм. Волонтери, люди, тероборона діють, місто живе, магазини працюють, комунальні аптеки теж, хоча з магазинами є проблема, бо не всі товари можна знайти. Хоча, у мене не було проблем в тому, щоб скупитися, але в перший день війни насправді всі полиці були порожні, нічого не було. Тепер ситуація трішки легша, бо люди пережили ці перші два шокові дні.
- Коли йдеться про настрої, що панують у Києві, то можна здогадуватися, що у перші дні це був шок та напевно була лють, що, як підозрюю, не полишає людей і досі. Та попри те, що казали, попереджали, що війна може початися, мало хто міг собі уявити сповнення цього прогнозу. Як це виглядає зараз? Чи моральний дух якось змінюється? Наприклад, з огляду на те, що росіянам не вдалося взяти Київ, попри те, що вони розраховували на бліцкріґ. Ці плани, однак, зруйновано. Столиці взяти не вдалося, Київ стоїть і тримає оборону перед окупантами. Як це вплинуло на настрої у Києві?
- Це вже питання звички, бо я навіть по собі помічав, що після першого-другого дня я почав звикати до вибухів і почав їх розрізняти. Тепер вміємо розрізняти, коли наші захисники збивають якусь ракету чи безпілотник, то ми чуємо цей вибух і зовсім інший, коли на нас щось прилітає, щось вибухає, коли росіяни починають нас обстрілювати. Тому це питання звички, бо життя триває, а знаходитися в постійному шоці та стресі неможливо, але насправді тут відстежується кілька хвиль ставлення у психології людини. Якщо в перші години це був шок, він змінився в ейфорію, яка тривала чотири дні (навіть трішки довше), що ми все переможем, що все прекрасно, що кожен знищений танк – це перемога. Потім ейфорії ставало все менше і менше, люди побачили, що все затягується, з’явилася втома, ось цей адреналін почав зникати й навіть у нас на роботі, в редакції спочатку все на «драйві», адреналіні працюєш безперервно, але потім стає трохи важче. Тому, я помічав, що від ейфорії люди (це навіть по суспільному стану помічав) переходили до такого дещо пригніченого стану, але я думаю, що це вирівняється за день-два, навіть зараз вже вирівнюється. Це абсолютно нормальні процеси, бо жити в таких умовах абсолютно важко, тому, насправді, люди працюють, займаються всім, чим можна, багато людей non-stop читають новини й намагаються постійно тримати руку на пульсі, очікуючи, що щось от-от станеться і треба про це знати. Мені здається, що це небезпечна річ, але життя триває, ростуть діти, їх виховують. Наприклад, у мене у сховищі роблять невеличкі свята для дітей. Життя ніколи не стане таким, як раніше, але воно продовжується.
- Дуже важливим фактором оборони України, окрім тих родів військ, що існували раніше, є нещодавно створені Війська територіально оборони. Туди мобілізують резервістів, але також зголошується винятково багато добровольців. Як Ви бачите їхню службу?
- Я безпосередньо не спілкувався з цими людьми, тому що це не так просто й знаєте, в умовах воєнного стану не найкраще рішення підходити та робити якесь інтерв’ю на блокпості або ще десь. Я з ними не спілкувався, їх багато, тероборона мотивована, люди зосереджені, достатньо серйозні й це все, що я можу сказати.
- Як зараз журналісти виконують у Києві свої професійні обов’язки? Як Ви розумієте значення Вашої праці зараз?
- Перші дні було, звісно, так на драйві, достатньо хаотично, але ми дуже швидко організувалися, влаштували собі графік, щоб люди могли спати, відпочивати. Ми ведемо хроніку, максимально-детальний розбір всіх подій, які відбуваються. Ми ведемо новини, на чому дуже сильно зосереджуємося. Навіть люди, які раніше працювали у відділі бізнесу, як наприклад я, економіки, лайфстайлу – всі зараз працюють виключно на опис подій воєнного характеру й всього, що відбувається у країні. Не було це достатньо просто, ми знаємо, що це за робота, яку треба робити, подій надто багато, а один відділ, який раніше цим займався, уже не справляється. Ми працюємо навіть із підвалу, навіть коли була комендантська година в Києві, яка тривала 2 дні й було заборонено виходити назовні. Ці 2.5 дні я провів у підвалі, це не була найприємніша річ, яку я пережив, але я все одно працював, ми все одно діяли. Це непросто, бо нема крісла, нема стола, тепла, стабільного інтернету, постійний стрес, бо не завжди комфортно працювати під час вибухів ззовні або просто коли існує відчуття постійної загрози вночі, коли якийсь шум ззовні надходить, але у нас немає вибору, бо інформаційний фронт не менш важливий. Якщо ми програємо інформаційну війну – програємо дух, порядок денний, а допускати цього не можна й тому ми запустили англійську версію хроніки, ми дуже багато працюємо. Звісно, умови були достатньо поганими, зараз трошки краще, навіть набагато, але ми пристосувалися, ми балансуємо у нашій роботі між бомбосховищем, сигналами тривоги і домом, намагаємося підтримувати одне одного й отримуємо підтримку від людей. Часто люди дякують нам за те, що ми робимо, це неймовірно важливо. Тому наша робота триває, її буде ще більше та, я думаю, що ми будемо працювати ще краще.
Антон Марчинський