Матеуш «Ексен» Водзінський — польський волонтер із Підляшшя, який вже понад рік займається збором коштів в інтернеті, купівлею та перевезенням автівок — позашляховиків та пікапів — для українських військових на фронт в Україні. Нещодавно він із групою однодумців-волонтерів перевіз чергові придбані на пожертвувані кошти авто українським захисникам в околицях Роботиного у Запорізькій області, де нині тривають одні із найкривавіших та найважчих боїв наступу Збройних сил України.
Матеуш «Ексен» Водзінський приїхав із першою партією позашляховиків до українських солдатів у червні 2022 року. Остання подорож на фронт — це вже приблизно 50-ий виїзд волонтера з Польщі в Україну. Відтоді він спільно із командою перевіз для ЗСУ вже 155 автівок.
Як каже Матеуш Водзінський у розмові з Польським радіо для України, ці «авто допомагають побороти росіян». Вашій увазі пропонуємо розмову із польським волонтером Матеушем «Ексеном» Водзінським про те, як він розпочав допомагати ЗСУ, про мотивацію займатися волонтерством для українських захисників, про цінність позашляховиків на фронті, про що він спілкується із українськими солдатами, що його найбільше вразило під час війни в Україні, а також, що додає мотивації невтомно продовжувати допомагати українським військовим.
**
Матеуше, розкажи детальніше про вашу із волонтерами найновішу поїздку із автівками для ЗСУ на фронт в Україні. Куди ви привезли ці позашляховики?
«Остання наша поїздка була на Запоріжжя. Туди, де нині триває контрнаступ. Ми доїхали до Оріхова, а далі там вже Роботино, де немає проїзду, бо там тривають важкі бої. Ми зустрілися із солдатами із 46-ї (окремої аеромобільної) бригади, 47-ї (окремої механізованої) бригади. Але там є ще кілька інших підрозділів, які воюють на цьому напрямку. Ми привезли їм п’ять авто, додатково шосте поїхало на відрізок в околицях Бахмуту. Цього разу ми спеціально поїхали туди, де триває контрнаступ, аби жертводавцям та людям, котрі слідкують за цим, показати, що ми привозимо авто туди, де вони найбільше потрібні, передаємо їх у руки солдатів, котрі там воюють. А вони сідають у них і майже відразу їдуть далі у бій. Ми робимо це прозоро та відкрито, а отже люди бачать і перераховують кошти на наступні автівки».
Фото: www.facebook.com/wodzinski
Починається справжня осінь, дощі, сирість, болото… Отже зараз ще більша потреба у цих позашляховиках там на фронті?
«Саме так. Влітку сухо, тоді вони менш потрібні. Але зараз жовтень, далі листопад, грудень — мокрі місяці, буде багато болота в околицях фронту і без позашляховика там неможливо щось робити. Солдати дуже багато і часто використовують позашляховики у цих важких умовах. Тому ці авто просто зараз там необхідні і їх треба щораз більше».
На що передусім звертаєте увагу, коли шукаєте та купуєте ці позашляховики? Що найголовніше? І в якому стані придбані автівки?
«Звісно, що це не нові, а вживані та досить старі авто. Переважно їм 15-20 років. Найпридатніші на фронті — пікапи, бо найбільш багатофункціональні. З ними можна виконувати багато різних функцій. Але пікапів залишилося уже дуже мало, передусім у Польщі, в Європі теж щораз гірше з ними. Возимо різні авто. Звісно, вони повинні мати привід на чотири колеса, найкраще, якщо мають міцну раму, мости і мають бути в доброму технічному стані. Все це важливо ще на етапі придбання цих авто, бо ми не хочемо купувати їх, а потім ще три місяці ремонтувати. Коли ми привозимо ці авто, вони мають бути справними, бо коли потрапляють на фронт — там вже насправді дуже важко, і там немає умов, щоб їх ремонтувати. Тому дуже важливо, щоб вони відразу були справні. Коли шукаємо авто, то мають бути робочими двигун, рама та коробка передач. Все інше — другорядне».
Матеуше, ти сказав, що в Польщі вже майже не залишилося уживаних пікапів. Чи доводиться купувати їх в інших країнах ЄС?
«Ми купуємо ці автівки в різних країнах. Найчастіше — у Великій Британії. Бо там ці авто дуже дешеві. Кермо у них праворуч, тому майже ніхто в Європі, крім Великої Британії, їх не хоче. А на фронті немає значення, з якого боку кермо. Найголовніше, щоб це авто виконувало свою роботу. Іноді ми купуємо теж на інших ринках в Європі, але там ціни вже не настільки привабливі, дуже наближені до польських».
Матеуше, ти і твоя команда волонтерів вже понад рік допомагаєте ЗСУ автівками. Як і коли до тебе прийшло бажання, мотивація допомагати українським військовим?
«Я почав займатися цим у червні 2022 року, 16 місяців тому. Я почав зі свого старого авто Suzuki Grand Vitara. Із сусідом я перевіз його до Києва і при нагоді відкрив в інтернеті збір коштів на ще декілька додаткових авто. І так все якось рушило... Коли я починав, був червень, були канікули, це були сухі місяці. І насправді ці позашляховики не були на фронті дуже потрібні. Але потім почалося визволення Ізюма, так званий перший контрнаступ, у жовтні-листопаді. Ну і раптом виявилося, що на кожному відеоролику — позашляховики, і тоді стало зрозуміло, що вони там дуже потрібні. Ну і теж виявилося, що є ось такий хлопець, який возить ці позашляховики. Так відтоді все почало швидше розвиватися».
Але що саме мотивувало тебе допомагати Збройним силам України?
«Я просто хотів допомагати українцям. Росіяни здійснили на вас несправедливий і жахливий напад. Тому я подарував своє авто війську. Перші декілька місяців це була моя головна мотивація. Натомість, між іншим, я познайомився із дуже багатьма солдатами, котрі воюють. Маю серед них багато знайомих. Я далі в змозі займатися цим, допомагати, організовувати купівлю цих авто та возити їх на фронт. Це для мене не проблема і я знаю, що там ця потреба постійно є. А на цьому етапі мені приносить задоволення те, що ці авто використовують, щоб побороти росіян, ослабити російську армію. Ну, а крім того, в нашому, польському інтересі — аби російська армія була якомога слабшою. Така зараз моя мотивація».
Із розмов українських солдатів можна почути, що позашляховики, пікапи нині — це одні з найпотрібніших речей на фронті. А яка взагалі, якщо можна так висловитися, «живучість» цих авто?
«Є дві найбільш потрібні речі — авто і дрони. Про це солдати говорять вже давно, це не змінюється. Все інше вони можуть дістати. Натомість позашляховиків і дронів постійно мало, бо вони знищуються, і потрібні чергові. Але більшість авто, які я привіз, а їх вже 155, продовжують їздити. Я знаю, що з перших 10 авто, які я завіз вже понад рік тому, щонайменше п'ять ще їздить, а минув вже понад рік. А з іншими п'ятьма я не знаю, що зараз відбувається. Тому це чудовий результат, адже іноді трапляється, що авто поїздить тільки два тижні і все... Якщо солдати дбають про ці машини, міняють оливу, фільтри, ремонтують їх, ці авто, звісно, будуть їздити довше. Це супер, бо тоді це набагато більше відшкодування коштів, які ми витрачаємо та вкладаємо у ці авто. Супер, коли таке авто на фронті їздить понад рік».
Чи співпрацюєш з кимось в Україні у своїй волонтерській роботі?
«Так, маю в Україні кілька знайомих, є майстерні у Львові. Частину автівок ми готуємо там, а не в Польщі. Скажімо так, що маю там невелику команду, яка займається цими автівками — готує їх, після чого зі мною завозить на фронт. Знаю ще дуже багато інших груп, котрі займаються подібними справами. Ми іноді співпрацюємо. Є теж багато таких сильних груп з країн Балтії — Литви, Латвії та Естонії, вони завезли в Україну дуже багато позашляховиків. Теж якось на польсько-українському кордоні я випадково познайомився із групою українок, котрі теж їздять до Великої Британії, а потім повертаються з ними в Україну і везуть на фронт. Саме жінки їздять часто туди, адже чоловіки не можуть виїжджати з України. Тому це дуже важлива справа».
Матеуше, ти вже понад рік возиш авто для ЗСУ в Україну. Чи змінювалося твоє сприйняття ситуації протягом цього значного відрізку часу: як було на початку війни і як ти все сприймає зараз? Чи не боявся їхати в Україну, де триває війна, активні бойові дії?
«Можу тобі сказати, що коли я зі своїм сусідом починав їздити в Україну в червні, то найдалі ми їхали до Києва. Жахливо виглядали населені пункти навколо Києва, бо там були дуже великі руйнування. А зараз, коли туди їдеш, то взагалі їх не видно, бо все відбудували. Ситуація дуже змінилася. Пригадую, коли я уперше їхав, то дуже боявся, адже ніколи не був на війні... Спочатку ми поїхали до Києва, а потім до Кременчука, який приблизно 150-200 кілометрів від фронту. Ну і там ми вже дуже боялися... Але потім з часом відстань до фронту поступово зменшувалася. У січні цього року ми були вже в Бахмуті, за кілометр від росіян. Утім це вже було якось нормально. До всього можна звикнути. І до перебування на фронті теж можна звикнути. Зараз я вже звик до цього. Це не робить на мене такого враження, як на початку».
Ви привозите автівки на фронт і безпосередньо передаєте їх у руки українським військовим. Про що ти з ними спілкуєшся, про що вони розповідають?
«Я вже звик до того, що не розпитую їх багато про ситуацію, про те, які перспективи, що буде далі. Бо в цілому вони завжди кажуть, що все добре. Попри те, що це зовсім не означає, що ситуація добра, але вони постійно налаштовані, що все буде ОК. Принаймні мені важко видобути якусь суперінформацію... Але буває по-різному, іноді розповідають про те, яка ситуація. Знаю, що зараз дуже важко, бо українці намагаються відвоювати території, а це означає, що мусять йти в атаку, а атака є набагато небезпечнішою, аніж оборона. Атака несе набагато більші втрати. Нема чого приховувати, що втрати великі, і відвоювання цих територій має дуже високу ціну. Росіяни там дуже добре окопалися, замінували все, що можна було замінувати, сидять поховані і обороняються. А українці мусять виходити на відкритий простір і атакувати. Це дуже небезпечно і ризиковано. Ситуація напевно нелегка».
Під час своїх поїздок в Україну, на фронт, чи багато зустрів добровольців-поляків, добровольців з Польщі, котрі спільно з українцями захищають Україну, але й Польщу?
«Тепер я знаю уже багатьох поляків, котрі воюють. Вони дізналися про мене, знають, що є такий поляк, який возить позашляховики. Якщо я знаю, що там є поляки, то завжди теж намагаюся і їм щось привезти, якесь авто. Але з тих поляків, з якими я познайомився раніше, вже більшість, на жаль, не живе... Отож, така там ситуація, дуже небезпечна... Багато їх загинуло. Адже вони теж не сидять десь в тилу, в казармах... Їх теж, як і українців, відправляють у бій на самісінькому фронті, а там, на жаль, можна легко загинути».
Війна триває вже більш ніж півтора року. Поляки від самого початку війни активно допомагали і продовжують допомагати українцям у їхній боротьбі, за що українці їм надзвичайно вдячні. Однак іноді з’являються голоси про «змученість» від війни, що можна вважати досить природнім, адже війна триває вже майже два роки. Крім того, зараз можна бачити певні суперечки на політичному рівні між Варшавою та Києвом, і це після того, коли мовилося, що з початком війни та підтримкою Польщею України польсько-українські відносини вийшли на найвищий в історії рівень. На жаль, у зв’язку із цими чварами польсько-українські взаємини знову починають «повівати прохолодою»... Чи не маєш враження, що власне зараз поляки у зв’язку із усім цим менш прихильно ставляться до українців і менш охоче допомагають?
«Я думаю, що щось таке є, є певна змученість, адже війна й справді триває вже майже два роки, її завершення не видно. Але зараз я часто буваю на фронті, і там цими політичними сварками абсолютно ніхто не переймається. Зрештою, багато людей запитує мене, що я про це думаю. Я абсолютно не маю думки щодо цього, бо це мене абсолютно не цікавить. Ми допомагаємо солдатам, котрі воюють, а не політикам, котрі сваряться. Це абсолютно дві різні речі, їх не потрібно поєднувати. Моя допомога, ці авто, потрапляють туди, де вони справді потрібні. І нічого не змінилося. Я намагаюся показати людям, що це не так, що цих авто треба все менше, а якраз навпаки. Адже час минає, а ті авто, які вже там є, постійно нищаться. Чим довше триватиме ця війна, тим більшою буде ця потреба».
Ти вже привіз українським військовим 155 автівок. Це дуже велика кількість. А що тебе заохочує постійно продовжувати волонтерську справу, продовжувати й надалі допомагати українцям. Чи не виникає думка, що ось вже досить, я вже стільки допоміг?
«Спочатку я хотів "добити" до ста автівок і довести собі, що це вдасться. І це вдалося зробити ще чотири-п'ять місяців тому. Зараз я просто можу далі цим займатися, бо маю можливість, і мені просто приносить задоволення, що українці борються, зокрема, завдяки цим автівкам, завдяки ним вони можуть захищатися, повертати свої території, і водночас ослаблювати російську армію».
Матеуше, а які твої думки, коли ви виїжджаєте з Польщі в Україну, проїжджаєте через захід України, Львів, через міста, де порівняно спокійна ситуація, попри іноді прильоти російських ракет і дронів, люди живуть спокійним, звичайним життям, ну і зовсім інша ситуація, коли наближаєшся до фронту, де щодня стріляють, де падають бомби, де щодня кров, смерті та біль, де в будь-яку мить можна загинути. Чи впливає на тебе ось ця різниця під час подорожей?
«Зараз така ситуація, що не тільки на заході України, але в більшості українських міст цієї війни вже не видно. І в цьому немає нічого поганого. Бо це успіх українців, котрі захистилися на початку минулого року, захистилися на початку загалом усієї війни, і відтіснили її на схід. Це великий успіх. Ми, поляки, теж завдячуємо українцям, що вони цю війну та бойові дії відсунули від наших кордонів дуже далеко — на понад 1000 кілометрів. Тому для мене зрозуміло і очевидно, що інші міста за фронтом повинні жити нормально. Так, є бомбардування, але це не те саме, що регулярні бойові дії за участі військ, що тривають на сході. Інакше би виглядала ситуація, якби українці не захистилися на початку, і росіяни окупували всю країну. Тоді війна була би всюди. І так само війна була би вже на кордоні з Польщею. І, мабуть, вже би переходила на нашу територію. Але завдяки тому, що українці захистилися, ця війна триває нині тільки на сході країни».
Матеуше, скажи на завершення, як можна підтримати твій збір коштів на наступні автівки для ЗСУ?
«Я маю сторінку зі збором коштів на сайті pomagam.pl, де можна перераховувати гроші. Мій збір підтримало вже понад 10 тисяч людей. Це єдине джерело фінансування на ці автівки. Хоча не єдине. Трапляється, що люди просто дарують свої авто. Передають їх мені, аби я перевіз їх на фронт».
Розмову слухайте у прикріпленому звуковому файлі
Тарас Андрухович
