Акторка у мирний час, а нині — волонтерка. Наталія Соколенко разом з чоловіком та друзями з перших днів повномасштабного вторгнення розпочала волонтерську діяльність. Спочатку допомагали жителям тимчасово окупованої Київщини, потім разом з волонтерськими та громадськими організаціями почали регулярно доправляти гуманітарну допомогу українцям, що мешкають на територіях близьких до лінії фронту.
«Насправді, для людей, які їздять в зону бойових дій, проходити інструктажі — життєво необхідно. Але безпосередньо ми вчилися по ходу. Тому що, наша волонтерська діяльність почалася ще на початку повномасштабного вторгнення, в березні, і тоді не було ніяких інструктажів. Ніхто не знав, які броніки, турнікети, нічого не було. Ми просто їздили на чужій машині, бо наша вже була розбита, і просто сподівалися, що в нас не прилетить. А, коли вже звільнили Київщину, ми почали їздити в Донецьку області, в Бахмут. І коли вже під'їжджали туди, ми вже собі знайшли через друзів броніки хоча б на виїзди, турнікети у нас були. Коли я вперше їхала в Бахмут, я реально не знала, як ним користуватися. І хлопці на блокпості спитали "Де ваші броніки?". Ми відповідали: "Там, в багажнику!". А вони кажуть: "Ви шо, ви шо не знаєте, куди ви їдете? Бігом одягайте броніки". Показали, як користуватися турнікетом і так ми поїхали», — розповіла Наталія Соколенко.
Про свої поїздки Наталія завжди звітує, а також фіксує майже весь шлях на відео і викладає на YouTube-каналі «Життя як кіно». Ці матеріали інколи стають доказовою базою про злочини росіян. Зокрема, до Наталії та її чоловіка почали звертатися міжнародні організації, міжнародні суди з проханням надати відео деокупованих міст, серед них, — Буча, Ірпінь. Надважливими ці відео є і для демонстрації всьому світу, в яких умовах, через військову агресію росії, вже не перший рік вимушені жити люди.
«Люди вже півтора року живуть в сирих підвалах розбитих багатоповерхівок, інколи це напівзгорілі будівлі. І коли я питаю людей: "Чому ви не виїжджаєте? Чому ви продовжуєте жити кілометр від фронту, куди щодня прилітає у бинок, чи поруч?". Всі кажуть, що їм немає куди їхати. В основному, звісно, там люди похилого віку. Їм дуже важко залишити своє майно, незважаючи "нелюдські умови". Вони відверто кажуть, що дуже втомилися і що вже немає сил терпіти. І, якщо прилетить, то так і буде. Тобто, люди вже настільки змучилися переживати за своє життя, и просто, ну от як буде, так буде. І вони відверто кажуть, що психологічно дуже важко, вже неможливо просто терпіти це. Мені з цим дуже важко справлятися психологічно, у мене ще чоловік на фонті. Але, коли я туди приїжджаю і бачу, з якою вдячністю вони приймають цю допомогу, я розумію, що в мене немає іншого вибору. Тобто, я не можу не поїхати, навіть знаючи, що це, можливо, ризикована поїздка. Я молюся перед виїздом і вірю, що Бог мене захищає. Чим більше ми будемо допомагати саме на військові збори, тим менше нам доведеться допомагати цивільним. Вони будуть менше страждати, якщо наші військовослужбовці будуть усім забезпечені», — наголошує Наталія Соколенко.
Запрошуємо слухати повну версію розмови
Христина Срібняк