19 листопада 2024 року минуло 1000 днів від початку повномасштабного вторгнення та хворобливих імперських зазіхань Росії в Україні. Насправді ж велика війна Росії проти України триває вже майже 4000 днів.
Україна вистояла й продовжує давати відсіч жорстокому й підступному ворогу. Попри значну перевагу, Росія не досягла жодної зі своїх так званих стратегічних цілей. Україна — вільна й може розраховувати на солідарну підтримку Заходу. Для когось те, що українці змогли захиститися у лютому 2022 року й ефективно захищаються до сьогодні, здається дивом. Для інших — це доказ рішучості захищати базові цінності, які може продемонструвати лише зріла та консолідована нація. Ця зрілість свободи української нації є найважливішим, що народилося за 1000 днів війни, а також найбільшою з путінських невдач. У Кремлі, безумовно, добре усвідомили, що український народ, який кремлівський диктатор з використанням своїх терористичних військ та за підтримки російського суспільства намагається знищити бомбами й ракетами, ніколи не відступить й ніколи добровільно не стане «російським». Тому Москві залишається тільки шлях кривавого терору й винищення, але це лише завадить стратегічній меті путіна, яка полягає в тому, щоб взяти під контроль всю Україну.
Якими були основні етапи цих 1000 днів повномасштабної війни Росії проти України, яких успіхів досягали Сили оборони України, якої політики й настроїв західних суспільств очікувати стосовно України й війни Росії від Дональда Трампа, чи сподіватися Україні надалі на непохитну й консолідовану підтримку так званого колективного Заходу, та чи зробив Захід правильні висновки після гірких уроків 2014 року, коли був пасивним й замкнув очі на окупацію Криму, і які можливі сценарії завершення війни?
Про це я поговорив із майором запасу, колишнім військовим пілотом та інструктором на винищувачах Су-22, колишнім учасником миротворчих місій ООН, доктором Міхалом Фішером, який також є автором книг про війну в Україні. Міхал Фішер спільно зі своїм сином Яцеком Фішером, який є експертом із військової техніки та сучасних збройних конфліктів, на сайті видання Polityka від перших днів повномасштабної агресії Росії, описує перебіг війни в Україні, а також пропонує тисячам своїх читачів власну аналітичну оцінку найважливіших подій за кожен день війни.
У розмові з ПРдУ Даніель Фішер поділився деякими із цих спільних із його сином Яцеком поглядів на те, на якому етапі війни ми нині перебуваємо, чого очікувати далі?
А розпочали ми розмову від нагадування про основні етапи вже понад 1000-денної повномасштабної війни Росії та головних успіхів Сил оборони України:
«По-перше, цю війну можна розділити на кілька етапів. Першим був етап боротьби, можна сказати, за все. Він тривав приблизно до кінця березня. Це був момент, коли росіяни вперше хотіли висадити десант під Києвом й увірватися до столиці, щоб обезголовити українську державу, тобто взяти під контроль українську державу. Але, на щастя, це їм не вдалося.
Росіяни припускали, що перший варіант може не вдатися, тому вони негайно почали наземний наступ на Київ та інші важливі українські міста, наприклад, Харків. Вони теж спробували пройти через Херсон на Миколаїв і далі на Одесу. Вони планували, що їхні війська досить швидко захоплять територію всієї України, починаючи з Києва. Вони розраховували, що якщо Київ впаде, то українською державою нікому буде керувати, вона розпадеться на окремі центри опору та досить швидко впаде.
Але російське керівництво не зауважило одного: що з 2014 по 2022 рік Україна зазнала великих трансформацій. Вона стала відносно сильною, єдиною державою. Вона вже не була настільки розколотою й нестабільною, як у 2014 році. Друге, чого росіяни не побачили, чого вони не помічали, це те, що їхня армія, принаймні на цьому першому етапі, була ні до чого непридатною. Ймовірно, для них було великим здивуванням, наскільки погано була навчена їхня армія, в якому моральному стані армія була взагалі. Отже, першим успіхом України стало те, що вона змогла передусім захиститися».
Потім приблизно до серпня 2022 року, як нагадує Даніель Фішер, бойові дії перейшли на стадію затяжних дій, і тоді росіяни зосередилися на Донбасі:
«Росіяни хотіли тоді вдарити з боку Ізюма і Попасної на Соледар, Бахмут й далі, щоб зустрітися у Слов'янську, в Краматорську і затиснути так звані кліщі. У цей же час з метою спроби зв’язати українські сили росіяни атакували зі сходу в напрямку Дніпра, і далі в напрямку Лисичанська. І далі - до Сіверська, який, на щастя, вони досі не захопили.
І на цьому першому етапі прийшла перша, більш серйозна військова допомога з боку держав Заходу. Дуже важливу роль відіграла західна артилерія, а також поставки танків і спочатку зенітних систем пострадянського походження, які надходили зі Словаччини, Польщі, Чехії й потім з інших країн. Сполучені Штати поставили сучасні гаубиці M777, а потім, нарешті, пускові установки ракет HIMARS.
Тоді ж українська сторона здійснила дуже успішну ізоляцію району бойових дій поблизу Херсона, і водночас зненацька на початку вересня було розпочато наступ у районі Куп’янська».
Як нагадує Даніель Фішер, це були два приємні українські успіхи, кульмінацією яких стало 11 листопада 2022 року, коли росіяни залишили Херсон. Єдиний захоплений росіянами обласний центр в Україні з 2014 року, коли вони окупували Донецьк та Луганськ. Ну а далі, як нагадує польський військовий, українські війська почали готуватися до контрнаступу:
«Взимку 2022-2023 років був відбитий російський контрнаступ, і тоді західні держави дійшли висновку, що настав час передати сучасну західну зброю Україні, створити наступальний потенціал й підготуватися до українського наступу. Насправді, єдине, що мало сенс, дивлячись на карту України, це перерізання так званого Кримського коридору, сухопутного сполучення між Кримом і Росією, та сепаратистськими республіками.
Оскільки цей напрямок атаки був занадто очевидним для обох сторін, росіяни вдалися до вкрай незвичайних дій. Вони зробили те, що вже здавалося неможливим у ХХІ столітті, тобто немислимо розбудували польові укріплення. Побудували бункери, цілу мережу окопів, мінних полів, загороджень, протитанкових ровів, бліндажів, прихованих вогневих позицій.
І цю фортифікаційну лінію, як її інколи називали "лінією Тєплінського" ім’ям російського генерала Міхаїла Тєплінського, який, мабуть, був одним, на жаль, із найефективніших російських генералів, виявилося надзвичайно важко прорвати. Незважаючи на наполегливі зусилля України протягом 2023 року, прориву цієї російської оборонної лінії не відбулося, і на тому етапі надії на якусь швидку перемогу щезли».
Як нагадує майор резерву та колишній військовий пілот Даніель Фішер, у той момент на Заході зрозуміли, що одна з головних причин невдачі того наступу полягала в тому, що він не надав Україні системи для здобуття переваги в повітрі і потужного повітряного впливу на супротивника, тобто літаків західного виробництва:
«Цю помилку виправили, але все сталося, як кажуть американці, "too little too late". 10 літаків F-16 — це дуже мінімальна сила, яка в принципі непридатна в повітряній обороні. Крім того, навчання бойового пілота на новому, зовсім іншому типі літака, на жаль, неможливо пройти за короткий час. Неможливо вивчити іноземну мову до вільного рівня за тиждень. Це речі, які, як би хтось не намагався, неможливо прискорити. Тому ці винищувачі з’явилися лише на порозі 2024 року, і ми чекаємо, коли вони нарешті сформують реальну силу».
Даніель Фішер визнав, що, на жаль, відтоді спостерігається патова ситуація, нині ситуація дуже важка, тому що українські війська повільно втрачають свої бойові можливості:
«Вони все ще зберігають їх, вони все ще демонструють дуже високу волю до боротьби, вміння, мужність, вони протистоять російським військам, але зазнають втрат, які все важче компенсувати. Особливо Захід демонструє якусь, можливо, не втому, але легку стурбованість тим, чи дасть надана допомога взагалі якийсь результат. Чесно кажучи, ця ситуація настільки складна, що невідомо, як знайти вихід з неї.
З іншого боку, якщо говорити про ситуацію з російського боку, то вони повільно нарощують свій військовий потенціал. З початку війни вони багато чого покращили у своїй армії, пройшли навчання, набули досвід, покращили систему командування, покращили обіг інформації, упорядкували та реорганізували систему матеріально-технічного забезпечення. Російська логістика зараз функціонує досить пристойно.
Російська система підготовки працює повним ходом, постійно готуючи нових рекрутів. У Росії ніхто не бунтує проти війни.
Це надзвичайно тривожна, надзвичайно складна ситуація, і незрозуміло, який вихід з цієї ситуації, тому що якщо нічого не зміниться, якщо Захід продовжить надавати цю зброю на тому рівні, який він надає, то в якийсь момент Україна просто не витримає цього тягаря.
Я взагалі дивуюся, як багато українське цивільне населення може витримувати під постійним стресом, під авіанальотами, під час укриття, під час постійних втрат близьких. Як довго можуть прожити солдати на фронті. А солдат на фронті - це справа надзвичайно важка, бо він живе там взимку, мерзне, мокне в бліндажах, в окопах, щосекунди під неймовірними стресом щодо власного життя.
Це залишає важкий слід на психіці. Це неможливо описати. Скільки можна прожити в жахливих гігієнічних умовах, без можливості як слід помитися, скупатися, без можливості щось нормально поїсти, постійно боячись за своє життя, змерзлим, промоклим і в постійному шумі, обстрілах та боях. На жаль, людська витривалість десь закінчується...»
На додаток, як зі смутком зауважив польський військовий, перспектив розв’язання цієї війни він не бачить:
«На Заході виникла ідея, що треба почати якісь переговори з Росією. І ці переговори мають полягати в тому, що Україна погоджується віддати втрачене, а за це Росія не хоче більше нічого нового. Згадується тут теж ця відома обіцянка, що Україна не вступатиме до НАТО тощо.
Але найсмішніше, що Росія взагалі не хоче цих переговорів. Бо Росія вважає, що в тому стані, в якому вона є, їй немає про що говорити, бо який сенс? Все, що їм потрібно зробити — це продовжувати свої дії, як і раніше, і в якийсь момент Україна, як вони вважають, має впасти, і вони захоплять все. То чому і про що їм розмовляти? Єдине, що мало б сенс, це блокування подальшого просування Росії країнами-союзниками. Шляхом введення західних військ в Україну.
Розгортання їх десь, наприклад, на лінії Дніпра, щоб росіяни не могли піти ні на крок далі: "Ми не вступаємо у війну, ми просто пильнуємо решту України. Якщо вони хочуть наступати далі, вони атакуватимуть нас. І тоді ви будете воювати з нами". Але, на жаль, західні країни до цього абсолютно не готові. Країни Заходу ментально зовсім не готові до війни. Вони не розуміють, що якщо Україна впаде, у нас буде війна. Адже неправда, що росіяни збираються захопити Україну і будуть дуже раді цьому, а потім повернуться до business as usual із Заходом. Ні. Вони почали цю війну не для того, щоб десь зупинитися».
Чого можна очікувати від нової адміністрації президента-електа Дональда Трампа у справі України, війни та Росії? Та чи зробив Захід відповідні висновки після своєї млявої реакції, а радше сказати повної відсутності реакції, на окупацію Росією Криму в 2014 році, що стимулювало путіна й Росію до продовження своєї агресивної імперської загарбницької війни проти України у наступних роках і тільки нарощувало апетити Кремля? Як зазначив Даніель Фішер, найгірше у цій ситуації те, що Захід нині не монолітний:
«Цілковито інакше думають американці, яких ця війна мало хвилює, бо це якесь там європейське питання, і вони цим не займаються. Їх цікавить Китай чи щось інше. Саме тому вони вибрали Дональда Трампа, який каже, що ми займемося самими собою, внутрішніми питаннями, ми станемо сильними, а решта світу нас мало хвилює. І це подобається американцям.
На жаль, західні країни в цілому переживають певний моральний занепад в тому сенсі, що вони більше не піклуються про певні цінності, як це було під час холодної війни, а радше приймають дуже споживацьку позицію, мовляв, "тільки щоб ми могли почуватися добре, а решта нас не хвилює". Принаймні в Сполучених Штатах так є. Крім того, Сполучені Штати неймовірно поділені між людьми зі "старої школи", про яку я згадав, школи Камали Гарріс і школи Трампа.
Проте самі республіканці також поділені, і там, у США, точаться неймовірні суперечки в суспільстві, Інтернет ще більше посилює їх, люди обливаються брудом, ненавидять один одного. Вони майже на порозі нової громадянської війни. Те, що там відбувається, це щось небачене.
Сполучені Штати — одна велика невідомість того, що там може відбутися. З одного боку, Трамп може думати, що зателефонує Путіну і домовиться про переговори, а з іншого боку, якщо він зустріне елегантну відмову Путіна, адже Путін не зацікавлений у розмові про це, то Трамп може розсердитися і зробити навпаки, тобто надіслати Україні велику військову допомогу. Побачимо. Це справді щось нам нині невідоме».
Даніель Фішер теж звернув увагу на великі поділи у питанні підтримки України та завершення війни серед країн Європейського Союзу:
«Натомість, коли говоримо про Західну Європу, то по-іншому сприймають це питання ті країни, яким загрожує російська агресія, і це навіть не залежить від того, чи були вони колись під владою Радянського Союзу чи ні. Але ті, що близько межують з Росією.
Це Фінляндія, Швеція, Данія, країни Балтії, а також — Польща, Чехія, Словаччина, Румунія і меншою мірою Болгарія. Ці країни усвідомлюють, що росіяни не можуть і не зупиняться на Україні, що після падіння України вони будуть наступними. Литва, Латвія, Естонія. Вони найбільше знають про те, що таке Росія, адже ще недавно вони функціонували в межах Радянського Союзу. Німеччина, навпаки, страшенно розділена, а Франція, Італія та Іспанія переконані, що Трамп повинен нарешті припинити війну в Україні, мовляв, "нехай вони домовляться, нехай Україна дасть їм те, що їм потрібно, і це буде кінець цієї війни, аби ми не мусили думати про це, не мусили говорити про це, щоб ми не мусили допомагати". І щоб вони могли повернутися до business as usual з Росією, і було б добре знову мати дешевий газ, дешевий бензин. Так думають люди. Я тут не говорю про уряди.
Це підігрівається російською пропагандою. Зараз уряди, а саме дипломатичні органи, опинилися в жахливій точці. З одного боку, вони усвідомлюють, що відбувається, і знають, що вони повинні зберегти незалежну Україну як криголам проти росіян, тому що це питання їхньої власної безпеки на цей момент, але водночас вони не знають, як переконати людей у цьому, як це людям пояснити. І якщо вони цього не зможуть зробити, то є два сценарії. Вони можуть піти проти народу й інвестуватимуть в озброєння, в допомогу Україні. Але тоді популісти зміцняться, які скажуть: "Ні! що вони роблять, навіщо вони витрачають стільки грошей, якщо можна будувати нові дороги, нові школи тощо". Ці популісти швидко наберуть популярність й прийдуть до влади на наступних виборах.
Або ж ці уряди, просто бажаючи зберегти владу, шукатимуть якийсь компроміс між догоджанням людям і забезпеченням власної безпеки. Бо існування України дуже тісно пов’язане з цим, тому що це також питання нашої безпеки. Насправді важко сказати, чи вистачить такого компромісу. Але я вважаю, що так воно й буде. Найбільше Україна може розраховувати на допомогу тих країн, які стоять, назвемо це так, "на черзі", від Скандинавії до Румунії».
Але залишається все ж питання, чи достатньо має Європа сил, можливостей та політичної волі для того, аби взяти тягар підтримки України повністю на себе у разі, якщо все ж США, нова адміністрація Трампа відмовиться або скоротить підтримку для України? Чи спроможні європейські країни, передусім ті, котрим загрожує Росія після України, підтримувати її на достатньому рівні. Даніель Фішер вірить, що європейські країни спроможні на це, але у необхідності цієї підтримки потрібно переконувати суспільства цих країн, бажання яких далі підтримувати Україну, на жаль, зменшується. А на додаток, цьому дуже активно перешкоджає російська дезінформація:
«У Європи достатньо сил. Європа є великою економічною державою, яка наразі нарощує виробництво зброї та має потенціал, щоб заповнити діру, що може залишити Америка. Питання в тому, чи вистачить політичної волі, тому що проблема Європи в тому, що це не одна країна, і кожна з цих країн має свій погляд на це питання. Для Португалії це питання — це своєрідний космос. Десь щось коїться за дві тисячі кілометрів, але кого це хвилює? На жаль, світ побудований так, що у кожного свої інтереси. Ті країни, які найбільше стурбовані, налякані а, отже, залучені, це країни, які знаходяться близько до Росії. Але як переконати ті країни, які менш переконані й більш віддалені від того, аби приєднатися до цієї допомоги на такому рівні зобов’язань.
Я думаю, що освічених людей у цих країнах, владу можна переконати. Найгірше те, що влада цих країн боятиметься власного населення, власне, що люди просто підуть на голос популістів. Тут теж не виключено, що Європу вб’є сама демократія. Щось, що теоретично здається якоюсь цінністю і є важливим. У всякому разі, перша звістка така, що можливості є.
Друга звістка полягає в тому, що зараз це питання м’якої сили, і нам потрібно переконати всіх цих людей зробити це. Тут, на жаль, працює потужна російська інформаційна війна. Її росіяни майстерно розбудовують в Інтернеті через своїх тролів і так далі, мовляв, це не наша війна і так далі.
Нещодавно була така промо-акція у Франції та Італії: "Росія нам не ворог". Виявилося, що цю рекламну акцію проводила якась асоціація за мир. Це були такі собі "миротворці" з числа донецьких й луганських сепаратистів, тобто де-факто Росія. Росія фінансувала цю кампанію.
А оскільки є свобода слова, то вони могли це робити. Вони просто розклеїли багато плакатів у Парижі, у Римі, що Росія нам не ворог. І люди ходять, читають це і кажуть: "Ну чому Росія має бути нашим ворогом?"
На жаль, це дуже серйозна проблема, тому ми повинні приділяти більше уваги цій інформаційній діяльності».
Отже, з одного боку, ми бачимо розбіжності й поділи серед країн Заходу щодо необхідності підтримки України, але з іншого боку бачимо як Росія об’єднує довкола себе країни із так званої «осі зла», тобто авторитарні та тоталітарні країни, з якими вона прагне до нового альянсу і, можливо, до нового поділу світу. Чи не вбачають суспільства на Заході загрози у цьому, запитую у Даніеля Фішера:
«Політики розуміють, наскільки це важливо. Їх не потрібно переконувати. Однак люди схильні помилятися в одному важливому. Вони схильні плутати економічну силу з військовою силою. Вони не усвідомлюють, що є країни, де більшість грошей витрачається на озброєння, і тому, хоча це бідна країна, вона однак сильна у військовому відношенні.
Це явище, яке люди не усвідомлюють. Вони оцінюють це крізь призму того, на яких автомобілях у цій країні їздять, і чи є у людей взагалі машини. Вони думають, що через те, що це бідна і примітивна країна, немає абсолютно ніякої загрози.
Це феномен, про який якось казали трохи анекдотично, що символом Радянського Союзу має бути купідон, тобто голий зад, але озброєний. Це те, що у свідомості людей Північна Корея або Іран — це країни, які можна недооцінювати, бо що таке Північна Корея? Однак вони не знають, що вона має одну з найбільших армій у світі, і що військово це дуже сильна країна з розвиненою збройовою промисловістю. Тим більше, що ніхто не питає людей, чи хочуть вони воювати в Росії проти України чи ні, бо там товариш перший секретар віддає наказ, а ті вже раптом хочуть воювати. Для них так побудований світ, вони не мають доступу до Інтернету, до знань, ними надзвичайно маніпулюють. Ще раз, це усвідомлюють політики, але не усвідомлюють так звані сірі європейські громадяни».
Даніель Фішер, як колишній військових пілот та інструктор на реактивних літаках, також прокоментував останній дозвіл США на удари його далекобійною зброєю вглиб території Росії, та чи вплине це якось на ситуацію на передовій:
«Перш за все, на жаль, кількості поставлених ракет цього типу та кількість ракет цього типу, якими володіє Захід, по відношенню до кількості цілей, які Росія розвиває у своїй бойовій групі та всій своїй базі забезпечення цієї бойової групи, далеко недостатньо. В тилу російських військ і в самому угрупованні російських військ потрібно знищити стільки об’єктів, щоб мати якийсь ефект, що сам Захід не має такої кількості керованої зброї. Тож тут цей дозвіл, на жаль, не матиме істотного значення.
Це, звичайно, дещо поліпшить військову ситуацію в Україні, але прориву не буде. На жаль, я боюся, що мотивом адміністрації Байдена було підкинути новій адміністрації Дональда Трампа таке "зозулине яйце", що в цій ситуації росіяни точно не захочуть зараз розмовляти.
Але злий жарт у тому, що багато людей на Заході взагалі не розуміють росіян і не усвідомлюють, як вони думають, який у них менталітет. Їм незрозуміло, що росіянам не цікаві розмови, хоч вони і втрачають по 500 вбитих солдатів на день. На Заході це те, що їхні суспільства не терпіли б.
Було переконання, що достатньо завдати Росії так званих неприйнятних втрат, і тоді Росія просто вийде з війни, оскільки виявить, що понесені втрати не компенсують потенційних вигод. Але виявилося, що Росія так не вважає, у неї зовсім інші мотиви. Немає такого поняття, як неприйнятні втрати.
Росія вважає, що бореться за виживання, тому що такі країни, як Росія, не можуть функціонувати в середовищі звичайних, нормальних країн. Тому вона повинна знищити ці країни. Однак тут, на Заході, люди також розуміють, що з Росією не буде такого поняття, як business as usual, тому що Росія створює цей період business as usual лише для того, щоб збагатитися, озброїтися і, зрештою, напасти».
На завершення Даніель Фішер прокоментував, чи зробила Польща якісь висновки із цих понад 1000 днів повномасштабної війни в Україні для себе. Чи здійснює Варшава достатню модернізацію й посилення власних збройних й оборонних можливостей, та у що потрібно передусім інвестувати, аби могли відбити можливу російську агресію:
«Польща зробила реальні кроки для збільшення чисельності збройних сил, їх кращого оснащення та збільшення бюджету на озброєння. Поки що вона несміливо намагається підготувати якісь резерви на випадок війни. Але найголовніше, що польський уряд, Дональд Туск має досить великий вплив, коли йдеться про Європу. Саме Польща є адвокатом на міжнародній арені з необхідності озброюватися, щоб зупинити Росію, щоб запобігти їй, адвокатом того, що Україна просто має вижити. Навіть не тому, що хтось там любить чи не любить Україну. Не важливо, залишимо це осторонь.
Існування України багато в чому Європі дуже вигідне. Як у військовому плані, так й в економічному, оскільки це може значною мірою заповнити прогалину в ланцюжку поставок, залишену, наприклад, Китаєм. Тим паче, що Україна також пропонує високотехнологічну продукцію з розвиненою промисловістю.
Тому вона може бути дуже цінним додатком до Європейського Союзу, який зміцнить Європейський Союз. І з одного боку, я знаю, що наш новий польський уряд, який веде досить жорсткі переговори з українським урядом з різних питань, уже не так люблять в Україні, але з іншого боку, на відміну від попереднього уряду, цей намагається в Європі зміцнити оборону всієї Європи, а також надати ефективну військову допомогу Україні, тому що це в інтересах усієї Європи».
Тарас Андрухович