Війна створює мільйони травм і формує в Україні колосальну кризу психічного здоров’я. Саме тому психологічна допомога під час війни стала такою ж критичною, як і медична. Наразі Україна вперше вибудовує системну військову психологію і формує одну з найсучасніших у Європі моделей психотерапії.
До повномасштабного російського вторгнення в Україні не існувало системної кризової психотерапії та реабілітації після психологічних травм, а фахівців із медичною освітою було вкрай мало. Після 2014 року кількість посттравматичних розладів серед населення та військових зростала, при цьому більше 20% людей, які пережили травму, вже потребували спеціалізованої допомоги.
За словами лікарки, директорки Українського інституту травматерапії, співзасновниці міжнародного інституту післядипломної освіти Оксани Сивак, в Україні роками психологія фактично залишалася нерегульованою діяльністю: диплом дозволяв працювати з будь-якими станами, навіть із тяжкою психічною травмою. Більшість фахівців мали педагогічну освіту: їх готували для роботи у школах, а не для кризової допомоги постраждалим від насильства, війни чи катастроф.
Частина психологів намагалася здобувати додаткові знання — проходила міжнародні курси і спеціалізації. Але значна кількість працювала без підготовки до травматерапії. Наслідки були серйозні.
«Багато фахівців були переконані, що вже мають достатньо знань і можуть працювати з травмою. Насправді ж вони не володіли базовими навичками, приміром, як правильно ставити запитання, як діяти у кризі, як стабілізувати людину, і що таке кризове консультування. У результаті така допомога часто не лікувала, а навпаки повторно травмувала людей», — розповідає Оксана Сивак.
Фактично люди, які зверталися по допомогу після пережитого шоку, інколи отримували повторну психологічну травму. Повномасштабна війна різко збільшила потребу в професійній психотерапевтичній допомозі. І саме тоді проблема стандартів стала очевидною: країні потрібні не просто психологи, а фахівці з травми, кризового втручання та стабілізації стану.
Тепер держава поступово рухається до регулювання професії та системної підготовки спеціалістів, так само, як це вже сталося з фізичною реабілітацією.
Український інститут травматерапії у своїх програмах підготовки психотерапевтів використовує методики, що походять насамперед з американських і міжнародних стандартів психотерапії та травматерапії. Зокрема, фахівців навчають за програмами, які широко використовуються у США та Європі, а також сучасними травматерапевтичними протоколами для роботи з бойовою травмою.
«Через війну нам потрібно швидко готувати спеціалістів, тому ми втиснули програму у два роки. Вона дуже складна — люди буквально плачуть під час навчання, але після завершення виходять фахівцями, які впевнено можуть практикувати і надавати якісну допомогу», — пояснює Оксана Сивак.
«Українці живуть у стані тривалої травми, однак це не означає, що суспільство масово матиме ПТСР», — зазначає директорка Українського інституту травматерапії Оксана Сивак і підкреслює, що певна частина людей демонструє психологічну стійкість. Водночас багато хто зіткнеться з психологічними розладами та сильними стресовими реакціями, з якими буде складно впоратися самостійно. Тож ситуація не є катастрофічною, але попит на фахову психологічну допомогу залишатиметься дуже високим.
Вона додає, що класичне визначення «посттравматичного синдрому» не завжди працює в українських реаліях: «В Україні синдром не посттравматичний, а постійний. Щоб працювати за протоколами ПТСР, треба ідентифікувати травматичну подію. А як це зробити, якщо людина щодня, а то й кілька разів на день, отримує нову дозу травми?».
Серед військових є така думка, що допомогти може лише той, хто сам воював. Однак практика показує інше, головним є не досвід бойових дій, а рівень підготовки й довіра.
«Часто кажуть, що допомогти може лише "рівний рівному". Але тоді чоловікам довелося б заборонити працювати акушерами-гінекологами, бо вони ж не народжували», — додає вона з усмішкою. «Насправді важливий не власний досвід, а підготовка і розуміння того, як правильно працювати з травмою». За словами Оксани Сивак, у військових шпиталях після появи добре підготовлених цивільних психологів бійці почали самі записуватися на консультації, бо відчували реальну допомогу.
Україна стала місцем, де поєднуються передові міжнародні методики та реальний досвід роботи з травмою під час війни. Відтак активна співпраця з європейськими та американськими колегами дозволяє українським психологам і медикам не лише вчитися, а й навчати інших.
«Ми використовуємо технології та методи, авторами яких є американці, але досвід роботи з цими методами накопичений у нас. До України приїжджають американські супервізори, щоб перейняти досвід українських фахівців. Ми пишемо спільні дослідження, готуємо статті, порівнюємо методи, і це стосується як психології, так і медицини», — пояснює Оксана Сивак.
Війна створила такі умови, де постійно тестуються нові протоколи, а колеги з-за кордону приїжджають вчитися у тих, хто працює безпосередньо з сучасними бойовими травмами.
Зараз Україна стала живим «полігоном» для навчання та адаптації нових підходів у різних сферах, від медицини і психотерапії до цивільної та кризової підготовки. Країни світу уважно спостерігають за тим, як українське суспільство мобілізується під час війни, і активно переймають досвід.
Особливу увагу цьому приділяють Тайвань і низка європейських держав. Як розповідають представники тайванської неурядової неприбуткової організації, що стала однією з найпомітніших ініціатив у сфері сучасної цивільної підготовки та суспільної стійкості «The Kuma Academy» (укр. «Кума Академія» або Академія «Чорного Ведмедя»), українські уроки впливають на всі аспекти цивільної підготовки.
Академія зосереджується не на класичній військовій підготовці, а на комплексному навчанні цивільного населення діям у кризових умовах. Йдеться про першу допомогу, евакуаційні алгоритми, інформаційну гігієну, розпізнавання дезінформації, психологічну стійкість та розуміння сучасних «сірих зон» — гібридних викликів, які поєднують військовий, інформаційний і кібернетичний виміри.
Один із представників організації, який є її бренд-менеджером та відповідає за міжнародні зв’язки, побажав залишитися анонімним з міркувань безпеки, що є зрозумілим у контексті чутливості тем цивільної оборони та інформаційної стійкості. Серед іншого він розповів про практичний обмін досвідом з українськими організаціями та про те, як українські уроки впливають на підходи до планування цивільної безпеки на Тайвані — від підтримання правопорядку в кризі до складної теми евакуації населення:
«Насправді відбувається дуже багато розвитку, тому що коли ми намагаємося розробляти програми самозахисту, лекції чи тренінги, ми консультуємося з українськими організаціями. І дуже часто вони переорієнтовують нашу увагу на інші аспекти, допомагають інакше подивитися на певні питання. Ще одна важлива тема — сприйняття надзвичайної ситуації тайванськими громадянами. Багато хто вважає, що у разі кризи завжди є можливість виїхати з країни, перечекати війну за кордоном і повернутися згодом.
Однак, аналізуючи український досвід, ми розуміємо, що багато українців, незалежно від їхніх намірів, чи вони просто хотіли врятуватися, чи не хотіли ризикувати життям, — не повинні ставати об’єктом осуду. Це не питання стигматизації чи звинувачень — залишатися чи виїжджати. Люди, які мають можливість виїхати, повинні мати такий шанс. І не варто забувати: якби ті, хто мав змогу врятуватися, залишилися й загинули, це також була б трагедія. Тож тут дуже багато складних аспектів, які потрібно враховувати», — розповідає представник «The Kuma Academy».
У розмові також обговориили безпекові виклики для Тайваню на тлі можливого воєнного сценарію, від протиракетної оборони та підготовки цивільного населення до стратегічного стримування у випадку блокади.
«Що стосується "The Kuma Academy", то ми також усвідомлюємо, що у Тайвані немає логістичних можливостей і простору для масштабної евакуації населення. Лише в північній агломерації проживає близько п’яти мільйонів людей. Тому максимум, що ми можемо зробити, це навчати людей, як підвищити власні шанси на виживання. Будівлі на Тайвані зазвичай дуже стійкі, адже вони спроєктовані з урахуванням землетрусів. Ми зазвичай рекомендуємо так званий принцип "двох стін".
Також ми намагаємося навчати громадян розпізнавати звук FPV-дронів. Океан великий, є багато ускладнень і обмежений час, протягом якого блокада може тривати без шкоди для сусідніх країн. Японія, Філіппіни, Корея — усі вони постраждали б у разі блокади Тайваню. Китай має враховувати наслідки не лише для сусідів, а й для себе. Отже, програма підводних човнів, супутники на низькій орбіті, стійкість інформаційного простору, системи перехоплення ракет для захисту цивільного населення — усе це частини комплексної системи».
Генеральний директор тайванської неурядової організації з цивільної підготовки «The Kuma Academy» Чжу Фумін говорить про спільні риси сучасних воєн та про складні суспільні настрої в умовах загрози. Він проводить паралелі між досвідом Тайваню та України, зокрема щодо «сірої зони» війни та дилеми між спротивом і спокусою уявного миру:
«Те, чим ми можемо поділитися, ймовірно, вже добре знайоме українцям. Але є спільний досвід: незалежно від того, чи йдеться про Росію, чи про Китай, сучасна війна значною мірою відбувається у так званій "сірій зоні". У Тайвані близько 70% людей готові захищати країну. Але є ще 10–20% тих, хто може вважати, що краще здатися або не чинити опір — в обмін на ілюзію миру.
Проте, якщо говорити про такі держави, як Росія чи Китай, то для них будь-які поступки, найімовірніше, ніколи не будуть достатніми. І з нашого власного досвіду, і з досвіду України ми бачимо саме це: поступки агресору не гарантують безпеки чи справжнього миру», — розповідає Чжу Фумін.
Програму "На прицілі" можна послухати у прикріпленому аудіофайлі або на сторінці з подкастами.
Вікторія Машталер/Тарас Андрухович