Війна Росії проти України перебуває на фазі протистояння на виснаження. З одного, боку звучить, що жертвою війни неодмінно стане Путін і його режим, а з іншого — є думка, що чим довше триватиме війна, тим менше шансів зберегти єдність Заходу, від підтримки котрого залежить доля України та результат протистояння.
На цю тему я розмовляв з Юрієм Фельштинським, відомим російсько-американським істориком та публіцистом. Фельштинський один з тих, хто передбачив повномасштабну війну Росії проти України. Зокрема, про її небезпеку він писав в спільній з екс-підполковником КГБ Юрієм Поповим книзі, польська версія якої звучить так: «Від Дзєржинського до Путіна. Спецслужби Росії в боротьбі за світове панування 1917-2036».
На його думку не має сумніву, що рішуча відсіч України стала повною несподіванкою для Путіна, персональна влада якого і його оточення стоїть тепер під великим знаком запитання, але Фельштинський переконаний, що проблема не Путін, а система спецслужб, висуванцем яких є російський правитель.
Мабуть, сьогодні можна говорити про те, що Путін може втратити владу. Проблема насправді не в цьому, а проблема в тому, що сам Путін неочевидним чином, так би мовити, важливий тепер. Справа в тому, що важливо не те, піде Путін чи ні, а те, хто буде після нього, і чи буде ця людина, будьмо відвертими, ліберальнішою за Путіна, чи консервативнішою за Путіна. Але мені здається, що взагалі, коли ми думаємо про відхід Путіна, про відсторонення Путіна, про заміну Путіна, ми рухаємося в дещо неправильному напрямку. Путін не диктатор і перебуває при владі як представник держбезпеки, тому нам потрібно думати не як позбутися Путіна. Хоч він перешкода вже для усіх. Безумовно, він уже незручний, зокрема і для Росії. Але, повторюся, проблема не в тому, щоб усунути Путіна, а в тому, щоб зупинити війну в Україні, вивести війська з України, визнати помилку, погодитися на репарації, які Росія повинна буде виплатити Україні, визнати кордони 2013 року, погодитися передати злочинців Гаазькому або якомусь іншому міжнародному трибуналу. Знаєте, проблеми, які стоять перед нами - це не Путін. Чи може держбезпека сама усунути Путіна? Байдуже як саме усунути, скажімо, прибрати його з політичної арени, щоб зберегти систему. Може. Але проблема в тому, що ми в такому випадку не повинні дати себе ошукати, адже, підкреслюю, для нас важливим є не те, щоб Путін відійшов від влади, він швидше чи пізніше від неї відійде, бо, зрештою, ми всі смертні. Для нас важливою є зміна політики російської держави. А от як цього досягти, на мій погляд, зрозуміло. Лише одним чином — завдяки перемозі Україні в цій війні.
Безумовно, запорукою перемоги України є її рішучість, відвага українських солдат, але також єдність Заходу. Тепер на Заході лунають голоси, що потрібно якось домовлятися з Росією, постійно ведуться якісь закулісні перемовини.
Чи вдасться втримати цю єдність Заходу, яку Кремль всіма силами намагається зруйнувати? Думка з цього приводу Юрія Фельштинського.
Ну, зруйнувати єдність Заходу, це, так би мовити, постійне завдання Кремля. Будьмо відвертими, на мою думку, єдності Заходу в українському питанні ніщо не загрожує. І не тому, що Захід справді є згуртований у своїх поглядах на війну в Україні. Ні. Але тому, що Путін не залишив вже нікому виходу і вибору. Звичайно, усім би хотілося припинити цю війну внаслідок якихось переговорів, але перемовини завжди досягаються та ведуться на якихось умовах, а умов для перемовин у Путіна, на жаль, не має. Путін не готовий зійти з тої «мертвої точки», на котру він став. Тому, так би мовити, я не бачу можливості для перемовин. І від того, що Байден час від часу телефонує Зеленському, або Макрон вряди-годи телефонує Путіну і пропонує, щоб сторони вирішили конфлікт шляхом переговорів, змінитися нічого не може, позаяк умови Путіна на цих перемовинах полягають насправді в тому, що під його контроль передають Східну Європу. Навіть не Україну повністю, або не частину України, а Східну Європу. І це ті вимоги, на яких Путін хоче вести переговори, а на жодних інших умовах вести їх він не погоджується. В умовах, коли Захід найбільше за все на світі хоче, щоб ця війна закінчилася якомога швидше йому не доводиться вибирати. Захід, так би мовити, приречений допомагати Україні. І, на мій погляд, чим довше триватиме ця війна, тим ближче буде Захід наближатиметься до усвідомлення того, що припинити її можна лише за умови перемоги України, а щоб Україна перемогла потрібно надавати їй наступальні види озброєння та зняти досить складну для України зараз умову, на якій вона тепер отримує зброю про те, що Україна не веде цю війну як наступальну і не завдає ударів по території ворога, в даному випадку Росії та Білорусі.
Фельштинський переконаний, що без наступальних дій ЗСУ на території РФ Україні годі думати про повноцінну перемогу над загарбником.
Жодну війну неможливо виграти, якщо ви не маєте права завдавати ударів по території ворога. Тобто, це вимога, яка прирікає Україну, я не хочу сказати на поразку, не на поразку, але на неможливість перемогти. І тут присутній і мілітарний аспект, і політичний. Військовий аспект полягає в тому, що Росія завдає ударів з території РФ, з території Білорусі. На цих прикордонних територіях здійснює перегрупування військ, проводить постачання та концентрацію військ. Але це лише мілітарний аспект, а є ще й політичний. Росія, так би мовити, не відчуває цієї війни. Тому, що все, що Росія справді відчуває — це знищення своєї живої сили на території України. Історично так склалося, що Росія завжди втрачала багато населення на війнах. А, знову ж таки, психологічно та практично Путіну абсолютно байдуже скільки російських солдатів гине в Україні. Певною мірою чим більше там гине солдат, тим величнішим він себе почуває. Ну, як Сталін, який в кінцевому підсумку знищив десятки мільйонів людей, але і дотепер в Росії вважається визначним політичним діячем та великим лідером. Тому, доки Росія не відчує цієї війни її неможливо буде зупинити, а щоб Росія відчувала цю війну потрібно, знову ж таки потрібно, щоб Україна мала вільні руки в плані військових дій проти агресора. Доки Захід не змінить ось цю точку зору та не почне дивитися на цю війну як на наступальну, якщо мати на увазі українську армію, доти не вдасться змінити хід цієї війни.
Виступаючи у Варшаві Юрій Фельштинський заявив, що в ході вторгнення Росія втратила свою регулярну армію. В 1941 році Сталін також втратив значну частину своєї регулярної армії, але згодом зміг відбудувати свою військову потугу. Чи не існує такої перспективи, що мобілізація може призвести до змін на фронті, наприклад, десь на весну 2023 року? Історик вважає, що ситуація Росії сьогодні зовсім інша, ніж під час ІІ світової війни.
Радянський Союз існував в форматі закритих кордонів. Це дуже важливий момент, адже ми бачили, що відбувається, коли мобілізація оголошується в країні, де в цей час незакриті кордони. На момент закінчення промови Путіна 21 вересня ось тих же 300 тисяч осіб, а можливо навіть і більше, котрих він запланував мобілізувати або виїхали, або вилетіли, або ж пішки подалися за кордон. Але одночасно з цим Росія, і цього не варто недооцінювати, країна з необмеженими ресурсами. Чи є в Путіна можливість набрати в цю армію нових 300 тисяч людей? Є. Чи буде ця армія боєздатною? Не буде. Тобто, вона, безумовно, менш боєздатна ніж, наприклад, армія першого ешелону. Інша справа, що все рівно можна цими небоєздатними частинами закривати «дірки» на фронті, і це, безумовно, з військової точки зору, дуже сильно ускладнить життя української армії. Чи можливо таким чином виграти війну? Виграти таку війну таким чином не можна, але можна продовжувати руйнувати Україну, ось саме таким чином, як це поки що чинить Путін. І так, безперечно ставить український народ в дуже важке становище: без світла, без води, без електроенергії. Чи це призведе до капітуляції України? Ні, не призведе.
Лунають думки, що поразка Росії обов'язково означає розпад Російської Федерації в такому виді, в якому вона існує. Водночас країни Заходу, передусім США, не зацікавлені у розпаді РФ, як не були зацікавлені свого часу у розпаді СРСР, адже виникне загроза різних небезпечних сценаріїв, в першу чергу мається на увазі проблему ядерної зброї та контролю над нею. Ось що говорить з цього приводу Юрій Фельштинський.
Ну, Ви знаєте, більш небезпечного сценарію ніж той, з котрим ми зіштовхнулися, не має. Зараз ядерна зброя знаходиться під контролем російської держбезпеки. І повірте, що це найнебезпечніший сценарій. Нічого небезпечнішого не існує. Усі інші побоювання, наприклад, зростання фашизму чи націоналізму в Росії, от повірте, що цей рівень фашизму, націоналізму в Росії, який вже є — це той максимально небезпечний рівень, який взагалі можливий.
Розпад Російської Федерації внаслідок поразки, безумовно, відбудеться. Але не в тому форматі, як чимало хто вважає. Я не думаю, як інші припускають, що Росія розвалиться на декілька незалежних держав і так далі. Так, від Росії відпаде декілька автономних республік, які в наслідок ряду обставин не встигли відійти в 91-у році. У них був інший статус, вони були автономними республіками, а не формально незалежними. Звичайно, відразу після того, як зі сцени у Чеченській республіці зійде Кадиров, Чеченська республіка поставить питання про свою незалежність. Думаю, що після Чечні підуть Дагестан, Інгушетія. Але, якщо відверто, я не впевнений, що республіки на кшталт Татарстану підніматимуть питання своєї незалежності від Росії. Там паче я далекий від думки суто російські території, на кшталт Сибіру, будуть відокремлюватися у незалежні держави. У такий сценарій я не вірю, і в цьому значенні не вірю у глобальний розпад Російської Федерації.
Росія має проблему. Вона одна. На рівні управління — це держбезпека. А на рівні, так би мовити, філософії і психології нації — це імперський комплекс і бачення себе як імперської держави, якій повинні належати інші народи. Ось якщо Росія позбудеться цього імперського комплексу, вона стане нормальною європейською державою, європейсько-азіатською державою. А щоб Росія позбулася цього імперського комплексу потрібно, щоб Росія зазнала поразки ось у цій війні з Україною.
Був короткий період демократії, спроби створити іншу Росію, але, однак, вона залишалася імперією. Пізніше знову встановилася диктатура. В 90-х роках Росія, як Радянська імперія, розпалася, але знову ж таки встановився авторитарний режим. Чи будуть доречними тут паралелі з 1917 роком, поразка Росії у Першій світовій війні, яка фактично призвела до громадянської війни? Чи можлива інша Росія, Росія, яка не буде імперією? Юрій Фельштинський.
Росія, і в цьому проблема, завжди існувала як імперія. До 1917 року як монархія, після 1917-го року — як Радянська імперія. Демократичного досвіду у Росії нема і не було. І досвід, умовно кажучи, 91-го, 93-го років — це надто коротко, на жаль, така історична відстань — це надто короткий історичний проміжок часу. Тим паче, що насправді вже в 1991 році, на тлі розпаду Радянського Союзу, на тлі провалу ГКЧП, шансів перемогти у демократії в Росії єльцинського періоду не було ніколи, жодного дня. Розумієте, демократична революція лише починалася, а всі позиції вже були захопленими КДБ. Це, власне, і була головна проблема Росії, незважаючи на те, що Росія ментально залишалася, так би мовити, великою державою, точніше імперською державою. Тобто, державою, яка вважала, що вона, так би мовити, повинна існувати в форматі імперії. Ось цю ідею, що всі проблеми Росії пов'язані не з тим, що вона імперія, а з тим, що Захід заважає їй існувати як імперія, Путін дуже легко «продав» народу. Навіть тепер, після 24 лютого 2022 року. До тих пір поки Росія не вилікується від цієї величі, і не зрозуміє, що вона звичайна держава, величезна держава - а власне на цьому велич закінчується – нічого не зміниться. Росія повинна сприймати себе як велика, багата держава, яка і повинна існувати як велика, багата держава, але без комплексу цієї величі, якої потрібно позбутися. Адже він призводить, як ми бачимо, до того, що гинуть люди, і будьмо відвертими — до ймовірності, що Росія, внаслідок комплексу своєї величі, ставить світ на межу термоядерної війни.
Матеріал підготував Назар Олійник