У середині травня минулого року чотири українські жінки з резиденції президента Туреччини Реджепа Ердогана закликали цілий світ допомогти з процедурою екстракції в третю країну оборонців «Азовсталі». Тепер вони зізнаються, що то був для них акт відчаю, бо сподівань на порятунок їхніх рідних і близьких, які два з половиною місяці протистояли тотально переважаючим ворожим силам, було вже дуже мало. Але замість екстракції захисники Маріуполя отримали наказ найвищого керівництва України скласти зброю і вийти з бункерів під гарантії збереження їхніх життів міжнародним комітетом «Червоного Хреста». Натомість, роль цієї міжнародної організації звелася до спостереження за виходом українців із заводу. В подальшому «Червоний Хрест» скаржився на те, що його представників росіяни не допускають до полонених українців, але не продемонстрував значних зусиль подолати цю заборону. В результаті, близько двох з половиною тисяч бійців опинилися в російському полоні. За минулий рік вдалося обміняти лише кожного п’ятого з них. Зараз організації дружин і рідних захисників Маріуполя заявляють, що якнайскоріше звільнення оборонців «Азовсталі» є боргом кожного українця та обов'язком влади, — сказала голова Ради жінок і матерів «Жінки зі Сталі» Наталка Зарицька:
— Рік тому ніхто не знав, що нашим хлопцям судилося пережити, а декому і не пережити, тотальний голод, коли найціннішим подарунком на 50-ліття ставали два шматка хліба від усього бараку. Смертельний холод, коли по черзі носять шкарпетки, щоб уникнути обмороження. А також нелюдські тортури, найлегшою з яких є 16-године щоденне стояння в переповненій камері та дев’ятигодинні допити й постійні побиття. Незважаючи на всі зусилля, за 12 місяців вдалося повернути лише 20% оборонців, які стояли в обороні Маріуполя не на життя, а на смерть. Вони отримали наказ від вищого військового командування скласти зброю і зберегти життя. Такий наказ за час війни отримали лише захисники «Азовсталі». За інформацією з відкритих джерел, на виконання наказу з території «Азовсталі» вийшло близько двох з половиною тисяч оборонців. За рік вдалося повернути близько 500 захисників. Це означає, що приблизно дві тисячі хлопців та дівчат і досі перебувають в пеклі полону. А разом з ними в пеклі невизначеності цілий рік перебувають їхні рідні і близькі. У вересні минулого року повернулися оборонці, які були в полоні 4 місяці. Вони повернулися в жахливому стані, з опущеними нирками, розбитими хребтами, травмованими колінами, перебитими всохлими м'язами, з втратою зору, слуху, зубів, чутливості кінцівок і з жахливими психотравмами.
Ці свідчення — далеко не повний перелік наслідків російського полону для українських вояків, —додала Зарицька. За її словами, російські окупанти відчувають до захисників Маріуполя особливий страх й особливу ненависть за продемонстровану українцями мужність і відвагу під час оборони Маріуполя. А отже й ставлення до тих, хто вийшов з «Азовсталі», є набагато гірше, ніж до інших полонених, — сказала Зарицька:
— Наших оборонців звільняють в такому стані, коли вони не можуть адекватно оцінити дійсність. Їм ще тривалий час видається, що вони сплять, що це сон. Вони вслухаються в кожен звук і не знають що з ними відбувається. Вони навіть не відчувають своїх габаритів. Вони схуднули хто на 20, хто на 40, хто на 80 кілограмів. Вони хапаються руками за повітря. В них немає жодних емоцій. Мій чоловік мені через місяць після звільнення з полону сказав, що він нічого не відчуває і що єдине відчуття, яке йому не відбили росіяни — це відчуття голоду. В мене в рюкзаку було з собою яблуко. Він його нюхав хвилин 30, пестив, дивився на нього, обіймав, а потім з'їв разом із качаном. Коли він пив каву, він внюхувався в запах і в смак кожного ковтка. Коли він мав змогу вперше взяти душ, він плакав. Він сидів під гарячою водою годину і казав, що гаряча вода, і взагалі проточна вода — це найбільше благо цивілізації.
З огляду на критичний стан звільнених з російського полону українських військовослужбовців, організації родичів та близьких захисників Маріуполя домагаються ухвалення закону про їхній особливий статус. Жінки також беруть участь у створенні державної політики з культури поводження зі звільненими військовополоненими. Для них мають бути спеціально розроблені протоколи оцінки їхнього фізичного та психічного здоров’я, а також принципи реабілітації та інтеграції в цивільне суспільство.
Тим часом, ніби на виправдання своїх злочинів проти людяності, російський режим розповсюджує ствердження про те, що українські захисники Маріуполя самі себе бомбили і переслідували мешканців міста. Але цю російську пропаганду цілком спростовують свідки знищення росіянами Маріуполя, яким пощастило вижити в тому жахітті. Дружині одного з українських військових, матері чотирирічної дитини Анастасії Міхальовій довелося пережити пекельний штурм Маріуполя російським військом і два з половиною місяці ховатися від обстрілів в бункері заводу «Азвосталь»:
— Ворог розповсюджує брехню про нібито звірства з боку українських захисників щодо мирного населення. Але тут і зараз я хочу засвідчити, що це неправда! Тільки завдяки українським військовим нам вдалося зберегти своє життя. Мій чоловік разом зі своїми побратимами допомагав нам та іншим цивільним, на долю яких випало рятуватися в бункері «Азвосталі», віддавав нам свою їжу, якої критично не вистачало в потрійному ворожому оточенні. Кожної ночі ми прощалися з життям. Ми чули, як постійно бомбили «Азовсталь». Мій маленький син цілий час перебував у вологому, холодному приміщенні. Він не бачив жодного промінчика сонця. І тільки інстинктивне бажання зберегти життя своїй дитині давало мені сили вистояти. І ми вистояли.
Командний склад захисників Маріуполя, який вийшов з «Азовсталі» в жовтні минулого року був переміщений в Туреччину, під опіку президента тієї держави. Командир патрульної поліції Маріуполя під час оточення міста російськими загарбниками Михайло Вершинін заявив, що ці офіцери також перебувають в полоні, хоча і в дещо кращих умовах:
— Я маю дуже велику надію на те, що вийдуть хлопці, які знаходяться в полоні в Туреччині. До речі, ці хлопці знаходяться в Туреччині в полоні. Якщо хтось думає, що там якийсь царські умови, він дуже помиляється. Хлопці є полоненими, і їх також слід звідти забрати. Це командири, які могли би в Україні дуже багато зробити. Зробити ті речі, які зараз Україна робить з помилками. Тому що в тих людей є дуже великий досвід.
Тим часом жіночі організації дружин і близьких захисників Маріуполя виявляють дива гуманізму щодо російських окупантів, що потрапили в український полон. Українки співпрацюють з державними органами і військовими з дотримання норм міжнародних конвенцій поводження з полоненими, наполягають на наданні їм всього необхідного і зв’язку з рідними в Росії, хоча самі вже цілий рік нічого не знають про долю своїх близьких і рідних, що залишаються в російському полоні і лише плекають сподівання на те, що вони ще живі і будуть якнайскоріше звільнені.
Олександр Савицький