Я є головою Фонду Кордон (Fundacja Kordon). І так насправді це не надто важливо, бо я просто один із активістів ній. Як це все почалося? Ми святкували день народження з 23 на 24 лютого. Це був мій день народження. Ми прокинулися зранку після святкування і зрозуміли, що війна. Один з моїх друзів одразу сказав, що він їде на кордон допомагати, і збирає охочих. Я не міг не поїхати. Ми об'єдналися. Четверо нас було, чотири машини. І ми поїхали, щоб забирати людей з польського боку кордону, шукати нічліг, організовуючи помешкання. Тож ми почали з цієї активності, але потім виявилося, що багато хто цим займається. Такої допомоги вистачає. Реакція нашого суспільства була суперовою. І ми дуже швидко зорієнтувалися. І наступного дня ми вже були з другого боку кордону, перевозячи людей з вокзалу у Львові до кордону. А потім повернулися ми до Польщі і поміняли автомобілі на такі, які були більш пристосовані до транспортування, більшої кількості людей. А потім ми провели 2-3 тижні поміж Львовом, Корчовою, Медикою і Будомиром. Частково теж контактуючи з Євангелійською церквою, з якої я трішки пов'язаний, ми вже їхали таким конвоєм, в якому було 17 автомобілів, типу Vivaro і Traffic. І ще 2 автобуси до цього також. Тож до такого 9-місного Vivaro ... Варто сказати, що воно не було 9-місним, воно перетворювалося на автомобіль на 18 місць, плюс двоє псів і кіт згори. Тож ми могли за такий раз перевезти майже 400 людей. Зрештою, оскільки ми аж так включилися в допомогу, люди нам теж підказували, зробіть з цього фундацію, бо вам буде легше так фінанси шукати.
Чи змінився тип вашої діяльності? Зараз розширився?
Так, змінився. За якийсь час допомога на кордоні вже не була потрібна. І ми швидко зорієнтувалися, що потрібно їхати забирати людей із прифронтових зон. Ми поїхали до Миколаєва за групою дітей і жінок, бо там були діти з дитячих будинків з опікунами, і жінки з дітьми, вони були із Миколаєва, із Одеси. Ми поїхали автобусом туди з гуманітарною допомогою, двома бусами, завезли майже 12 тонн, забрали звідти понад 40 людей, і ми почали працювати таким чином, що шукали товар, який ми автобусами перевозили далі. Почали, між іншим, працювати із транспортною фірмою з Тарнова, з-під Варшави, передаю вітання. І їхній директор сам їздив з нами на своїх автобусах до України. Тож ми тоді могли поїхати навіть трьома автобусами в глиб країни, завезти 30 тонн товару і забирати людей.
Сьогодні ми маємо організації, фондації, приватних осіб, які нам передають речі або фінанси на різні проекти, бо вони знають, що ми завеземо, зробимо фото, що ми дуже детально рахуємо і звітуємо за те, що віддаємо.
Скільки людей працює у Фонді?
Загалом, маємо головних таких діячів п'ятеро, семеро активістів, збільшістю з них я познайомився на кордоні. Двоє моїх друзів, з якими я відкрив нашу організацію, один з них через нестачу часу з огляду на сім'ю і родину відмовився і вийшов формально з організації. Інший є такою людиною, яка, скоріше, допомагає з внутрішніми справами, він якось надто активно не включений в діяльність. Ну, і я теж маю людей, з якими я познайомився на кордоні протягом перших днів війни, Краків, Німеччина. Маємо поляка, який живе в Німеччині, Максимілян. Тож, в нас є п'ятеро активних і кілька таких осіб, троє їх, які нам допомагають. Добре, може більше є таких людей, які допомагають. Семеро.
Хтось з них поїде як додатковий водій, чи як медик. Хтось допоможе пакувати коробки, такі, які ми для дітей складаємо. Набираємо їх десь до 400 штук. Багато з того, що ми робимо, навіть не має часу опублікувати на Facebook. Більшість людей до нас пише, шукаючи роботу. Але справа в тім, що ми це не називаємо роботою, а, скоріше, волонтеркою і допомогою. Ми всі функціонуємо на благодійній основі, ніхто тут ніяких грошей ніколи не заробив. Ми навіть задумуємося, чи ми можемо з'їсти батончик, який веземо в коробці, бо зрештою, комусь потім може не вистачити. Частина з наших діячів, активістів походить з України. Наприклад, ми домовлялися також з трьома організаціями з Миколаєва. Це такі організації, які ми попередньо вже перевірили через наших знайомих, які ми довіряємо, і ми приїжджаємо до них, запитуємо їх, щоб вони нам показали, як вони працюють. На певному етапі ми вже можемо зрозуміти, наскільки така організація прозоро і часто працює. Серед таких великих організацій, які ми допомагали в центральній частині України, одна з них з Кривого Рогу, називається «Вікінги». Це організація, яка діє від 2014 року, і вона частково складається зі спортсменів. Вони зосереджені на допомозі дітям, витягують їх з травми війни, психологічно їх підтримують.
Це був напрямок, який нас теж цікавив, бо ми пройшли курс першої психологічної допомоги, і ми теж стали тренерами, тож нас цікавила можливість тренувати волонтерів в Україні, як говорити з людьми після травми. Одна з наших волонтерок походить з більшого українського міста, і вона має багато контактів в Україні, зокрема тому, що в її родині є лікарі, і вони працюють на швидкій. Тож вона знайшла для нас контакти таких організацій, які вже давно працюють.
Якщо ти маєш коментар стосовно того, що зараз відбувається на кордоні, що ти про це думаєш?
Якщо говорити про ситуацію на кордоні, а говоримо про протести, страйки польських фермерів і транспортної групи, я за цим слідкую. Насправді, я розумію обидва боки. Я абсолютно розумію українців, які розчаровані тим, що зерно висипається на дорогах, і що їх блокують, адже вони також повинні якось отримувати економіку. Факт, що там теж є багато лобістів, великих фірм, тож це теж так трохи палкою по воді писано, але там також є багато людей, які живуть і заробляють тільки з цієї діяльності. Я повністю розумію, що вони борються за те, щоб їхній товар міг роз'їхатися по всій Європі. Але якщо говорити теж про нашу польську економіку, яка в більшої мірою базується на фермерстві, і якщо ми втратимо свої позиції зараз, то вже не повернемо цього статусу назад, і станемо менш суверенною державою, більш залежною від якихось додаткових чинників. Тож, те, що Польща переживає, за це для мене теж зрозуміло. А те, що на кордоні доходить до інцидентів, цього я, звісно, не підтримую. Я би сказав, як вихователька в садочку, можна завжди поговорити і дійти до порозуміння, правда, не завжди так вдається. Але потрібно, щоб на високих щеблях знайшли якісь рішення.
Коли ми були в Україні, українці і служби порядку в Україні, поліція нас дуже добре приймали, добре до нас ставилися. З перших днів, коли ми їздили, вони нам допомагали. Такий приклад, ми поверталися з-під Херсону, а ми туди завозили два водяні фільтри в кооперації з Червоним Христом з Сингапура. Це були два фільтри для води, такі комбайни зі зворотним осмосом по 280 тисяч злотих за штуку, і вони поїхали до двох лікарень в Україні. І ми повертаємося звідти цим бусом після досить складної поїздки, і пробили колесо. Пробуємо знайти ключ до колеса, бо наш, звісно ж, не пасував. І зупиняється полісмен, який ключа не має, а каже, давайте так, ви мені кажіть, в якій машині може бути такий ключ, на вашу думку, я буду зупиняти таку машину, і будемо питати, чи мають такий ключ, і, зрештою, знайдемо. Так і сталося, ми, зрештою, натрапили на когось, хто мав такий ключ. Це такий один приклад, як нам люди допомагали. Навіть сервіси, ми їздили різними машинами, якими тільки мали можливість. І зрозуміло, що ми часто потрапляли на сервіси. Я дуже ціную те, що люди на таких сервісах відразу відкладали роботу, дзвонили клієнтам і казали, що пауза, бо робимо авто волонтерів, і навіть не хотіли, щоб їм щось дати в рамках подяки. Я вже не кажу, що хотіли гроші, бо не хотіли. Тож, це будувало стосунки.
Гарно було відчути плече підтримки і емпатію з боку українців. Ми це відчували, і я маю надію, що ми будемо розвивати всі контакти які вдалося збудувати зараз, і коли закінчиться війна, зможемо зосередитися на співпраці задля відбудови і на допомозі в більш комфортних умовах.
А я нагадаю, що це була розмова мого колеги Мирослава Трофимука із Дам'яном Скрипчиком, головою фонду Кордон. Детальніше довідатися про актуальну діяльність цієї організації можна на сторінці Fundacja Kordon в facebook.