Моніка Макдонах-Пайєрова — відома чеська активістка, університетська викладачка та колишня дипломатка. Вона працювала у посольстві Чехії в Парижі, очолювала пресслужбу Міністерства закордонних справ Чехії. Чотири роки вона була відповідальною за питання культури в Раді Європи. Крім цього, Моніка тривалий час працювала на телебаченні. Разом з Вацлавом Гавелом та іншими видатними чеськими діячами на початку нульових вона очолювала громадянський рух «Так для Європи». Їхньою метою було переконати чехів у тому, що Європа, Європейський союз — це правильний вибір майбутнього для їхньої країни. Однак з Вацлавом Гавелом, колишнім президентом Чехії, Моніка була знайома задовго до цього. Вона була активною учасницею та організаторкою протестів 1989 року, що отримали назву Оксамитова революція. Тоді їй було 23 роки. Моніка стала офіційною представницею страйкового комітету університету та була однією із засновників Громадянського форуму — суспільно-політичної організації, що замислювалася як опозиційна стосовно керівництва Чехословаччини та панівної Комуністичної партії. Саме про її участь у студентському русі, про Оксамитову революцію та протести Моніка Макдонах-Пайєрова розповіла в інтервʼю Польському радіо для України.
— Моніко, розкажіть, будь ласка, про студентські рухи в Чехословаччині перед Оксамитовою революцією. Чи були вони сильними, добре організованими чи атомізованими?
— Мені було 20 років, коли я почала навчання на філософському факультеті. Я вивчала англійську, чеську, шведську та німецьку мову та літературу, але по-справжньому добре я знаю англійську та шведську. До 1989 року, до Оксамитової революції в тодішній Чехословаччині, студентський рух був дуже розпорошеним. Насправді це були люди на різних факультетах, які щось робили. Отже, на філософському факультеті, де я навчалася, ми випускали студентську газету. Ми організовували концерти. Студенти-медики займалися благодійністю, допомагали в лікарнях. Люди, які вивчали журналістику, намагалися проводити конференції, семінари, але здебільшого їх забороняли. Молодь з факультету кіно та телебачення Академії виконавських мистецтв у Празі, знаменитій FAMU, вже почали знімати студентські документальні фільми, які ми потім використовували під час Оксамитової революції. Отже, я б сказала, за два роки до революції, тобто у 86-му, 87-му, коли мені було 20-21 рік, і Міхаіл Ґорбачов уже був у росії рік чи два, ми зрозуміли, що зараз настав момент діяти, якщо ми хочемо щось зробити. І тому ми, журналісти студентської газети, ходили по всіх факультетах і просили наших колег приєднатися до нас, до нашого так званого Студентського інформаційного пресцентру, яким я керувала. І вони це зробили, що мене справді дуже тішило. Два роки ми обмінювалися ідеями, організовували різні заходи разом, не знаючи, що люди зі Студентського інформаційного пресцентру потім стануть ядром страйкових комітетів на факультетах, тому що ми знали один одного раніше.
— Як у той час формувався студентський рух? Як все починалося?
— На той час лише 4% населення мали університетську освіту. Сьогодні кожен другий навчається у ВНЗ, а тоді це було проявом привілеїв, цього було важко досягти. Ми випускали студентську газету, проводили концерти, виставки. Ми інколи їздили в регіони, спілкувалися з людьми в напівофіційних дебатах і дискусіях. Коли все почалося в Польщі — особливо Польща була для нас дуже важливою, «Солідарність», Молода Cолідарність, зникнення Попелушка, вбивство молодих студентів тощо — то ми досить радикалізувалися і намагалися поїхати до Польщі. Нас не пустили, натомість ми поїхали до Східної Німеччини, де я мала друзів у Лейпцизькому університеті, в євангельській церкві. В той час, тобто навесні та влітку 1988-89 років, в євангельських церквах Німеччини існували так звані рухи за мир, що були лише своєрідною назвою для підпільної діяльності. Ці люди розповіли нам, що фактично щопонеділка в Лейпцигу, в Дрездені, в Галле, а потім і в Берліні вони організовували марші миру, на які приходило все більше і більше людей. Ми зрозуміли, що замість того, щоб на демонстраціях завжди було кілька сотень людей, яких в основному ми знали особисто, нам потрібно було щось так зване офіційне, куди б люди могли прийти. Потім ми пів року думали, що б це могло бути, і вибрали річницю вбивства Яна Оплетала, студента медичного факультету Карлового університету, якого нацисти розстріляли в 1939 році. Ми попросили офіційний дозвіл, і влада надала його нам, що було неймовірно.
— 17 листопада 1989 року поклало початок Оксамитовій революції. Акція, яка починалася як суто студентська, переросла у багатотисячний мітинг, що, звичайно, викликало незадоволення тодішньої комуністичної влади Чехословаччини. Чи могли б Ви описати цей день, як Ви його памʼятаєте?
— Ми дуже добре підготувалися, тому що ми особисто парами, двоє, троє людей об’їжджали факультети в Празі. На акцію прийшло 45 000 студентів, так що це дуже багато молоді з різних факультетів. Ми всім казали, що вони можуть приходити на цю демонстрацію, що цього разу це не небезпечно, тому що у нас є штамп, що це офіційна демонстрація, і вони навіть можуть приносити прапори і свічки, і квіти. Ми не казали, що необхідно приходити з плакатами, але молодь сама вирішила це зробити.
Чи пам'ятаю я цей день? Так, звичайно. Я почала демонстрацію о 4-й годині дня в п'ятницю, 17 листопада 1989 року, перед медичним факультетом. Коли я залізла на якісь ящики з-під бананів, де були мікрофони, я раптом побачила 30 000 людей, яких я знала з попередніх демонстрацій, але також людей, яких я абсолютно не знала, які приїхали з-поза Праги, і які тримали в руках транспаранти з гаслами на кшталт «Досить», «Ми хочемо свободи», «Ми хочемо вільних виборів», «40 років достатньо», «Ян Оплетал, студент-медик, Ян Палах, студент, який спалив себе в 1969 році, і три знаки запитання», що означало, а що ми зробимо для свободи та демократії. Філософський факультет мав дуже гарне гасло, яке було «Každému pravdy přejte», що є цитатою Яна Гуса, священика-реформіста, якого спалили в Констанці. І там сказано: «Нехай у кожного буде своя правда». В той час це була дуже політизована заява, тому що, звичайно, тоді правда була лише одна.
Демонстрація біля памʼятника св. Вацлаву на Вацлавській площі в Празі (1989). wikipedia.org/Pavel L. – Vlastní dílo/CC BY-SA 4.0
Тож я мала сказати: «Привіт-привіт, ми дуже раді, що ви сюди прийшли. Дозвольте привітати вас від імені Студентського інформаційного пресцентру, а це програма…». Але я деякий час не могла нічого сказати, бо ніколи в житті я не бачила стільки людей. Це була найбільша демонстрація з 1969 року, тобто через 20 років після того, як росіяни окупували країну, коли також багато людей вийшло на вулицю, але тоді була стрілянина і побиття, і ніхто не виходив упродовж 20 років. Тому я була дуже щаслива, і я була ще щасливіша, коли після промов і співу ми пішли на могилу Карела Маха, який був дуже шанованим поетом і помер молодим. Це романтична фігура, як лорд Байрон. Він похований на Вишеградському цвинтарі. Потім ми спустилися з гори до річки, хоч нам й сказали, що ми повинні залишатися на тому ж місці, навпроти медичного факультету. Ми, звісно, хотіли потрапити на Вацлавську площу, в центр міста, а досвід у нас був дуже поганий, тому що кожного разу, коли ми намагалися раніше це зробити, нас били, допитували тощо. Однак цього разу нас було дуже багато. Я думаю, що на набережній річки Влтави, між Вишеградом і Національним театром, було, можливо, 50 000 людей. Тож ми були сповнені енергії, сміливості та радості, і ми, лідери маршу, які були попереду, не усвідомлювали, що позаду нас колона була фактично перерізана і Національний проспект був закритий, і що ми застрягли між сьогоднішнім кафе «Славія» і Національним театром, і барикадами, які вони створили з бронетехніки. Всі кафе та магазини на Національному проспекті були закриті, замкнені, тому ми не могли втекти. Потім ми побачили червоні берети, це були спецпідрозділи, антитерористичні підрозділи, які злазили з будинків і дахів, і нам здалося, що це дійсно дуже дивно. Потім на дві з половиною, майже три години ми застрягли на Національному проспекті. Стало темно і холодно. Я намагалася поговорити з капралом або майором, керівною особою в поліції та армії, показуючи документ, що дозволяв проведення акції. Я почула, як вони по радіо сказали: «Ми їх дістали, і вони зараз побачать, що ми можемо...» Так треба було нас показово побити, щоб таке більше не повторилося. Тому, коли пізніше, близько 10-11 вечора, ми побачили кров та тіла, які лежали на тротуарах, я дійсно подумала, що там були мертві люди, і я думаю, що це був головний момент радикалізації. Ми думали, що вони вбили колегу або пару наших колег лише тому, що ми хотіли вшанувати 50-ту річницю розстрілу нацистами студента, і тому ми оголосили студентський страйк, який, по суті, був точкою неповернення.
— Чи вважаєте Ви, що молодь і студенти були рушійною силою Оксамитової революції?
— Безумовно, ми були першою іскрою, тому що люди навколо Вацлава Гавела, Хартії 77, що була чеською версією «Солідарності» в Польщі, були дуже цікавими, гідними захоплення людьми. Їм було по 50 років, тож вони були мого віку сьогодні. Вацлаву Гавелу було 55, Іржі Дінсбір, такого ж віку, Петр Пітгат. Усі вони на своїй зустрічі вирішили, що вони не приєднуватимуться до нашої демонстрації, щоб не давати владі приводу допитувати, саджати нас у в’язницю, розстрілювати, бити й т.д. Я думаю, що вони нас недооцінили. Вацлав Гавел та його друзі дійсно слухали Радіо Вільна Європа, Голос Америки, які були двома джерелами інформації, щоб побачити, як пройде наша акція. Тож о третій годині вони спочатку почули мене, близько четвертої вони почули співи, великі натовпи, вони не могли в це повірити, потім вони почули промови. Вони почули, що марш насправді величезний, що ми рухаємося Прагою. Більшість з них не очікували, що станеться щось грандіозне, вони були поза містом. А в суботу, наступного дня, вони приїхали до Праги, і хотіли нас побачити, але ми вже були в схованках, тому нам знадобилося трохи часу, щоб зустрітися.
25 листопада натовп іде у напрямку Летенської рівнини.Commons.wikimedia.org/This file is an electronic scan of a film (photochemical) photograph made by ŠJů. film No.: 159, picture No.: 24 camera: Vilia , film type: Foto 64 (Svema), scanner: scanned from a negative by Foto-graf/Creative Commons Attribution-Share Alike 3.0 Unported
— Як події розвивалися далі?
— Ми вирішили в п’ятницю ввечері, коли все закінчилося, що у нас буде зустріч. 10 людей, організатори студентського маршу, які були редакторами студентських газет, мали зустрітися в одному місці в Празі, в кафе, але досить прихованому місці. З 10 прийшли лише 6. Четверо були або сильно побиті, або захоплені поліцією. Я прийшла останньою. Я була єдиною жінкою з 10, тому вони дуже хвилювалися, а в мене вже була Емма, моя донька, тож вони переймалися, де я. Я була у такому шоці, я сиділа на тротуарі, дивилася на ті тіла та плями крові і мені здалося, що нас зробили убивцями. Ми запросили цих приємних людей, для яких дуже часто це був перший марш. Вони не були досвідченими повстанцями, як ми, які ходили впродовж двох років на кожну демонстрацію. Деякі люди прийшли вперше, і для них це завершилося лікарнею. Пам’ятаю, хтось сказав, що на цьому діалог із цією владою закінчено. Ми не можемо вести діалог із цими людьми.
Моя ж промова на початку акції була про те, що давайте поговоримо, давайте сядемо за круглий стіл, як поляки чи угорці, можливо, ми знайдемо спільну мову. В цьому вся я — майбутня дипломатка. І раптом через шість годин ми зрозуміли, що діалог з цими людьми неможливий. Тож ми думали, що страйк — це, можливо, єдиний вихід.
Пам’ятаю, для мене слово «страйк» було таким дивним, що я все думала: «Страйк? Коли останній раз був страйк? Можливо, у 20-х роках, під час економічної кризи, деякі шахтарі, можливо, страйкували в шахтах». Знаєте, це був абсолютний абсурд. Я кажу: «А ви, хлопці, розумієте, що для них страйк — це оголошення війни, а у нас немає зброї, і ми повинні займати будівлі, школи, факультети? Так, нам доведеться це робити. Дороги назад немає».
1989 рік, Прага. commons.wikimedia.org/Family archive of my deceased uncle/Josef Šrámek ml./Creative Commons Attribution 4.0 International
У суботу та неділю ми створили страйкком, таємно, в гуртожитках. З кожного факультету було висунуто по 10 осіб. Так, наприклад, на філософському факультеті, де я була головою страйкового комітету, зі мною було 9 людей, яких я знала зі студентської газети, по демонстраціях, по попередній роботі, тому я могла їм довіряти. Отже, в понеділок вранці, коли ми прийшли до корпусу філософського факультету, ми закрили будівлю, і я прочитала 10 пунктів, які ми сформулювали в ніч з суботи на неділю. Це були наші 10 вимог до режиму. Всі проголосували за це, всі аплодували, і я сказала колегам, що ті, хто не хочуть брати участь у страйку, можуть йти додому, що це рішення кожного. Ніхто не ворушився, що було справді дивно. Однак на інших факультетах було інакше. Наприклад, на юридичному факультеті було складніше. Половина людей пішла і кудись поїхала кататися на лижах. Деякі люди протестували, тому що вони не хотіли, аби їх відраховували з вишів, аби їх саджали й так далі, й тому подібне.
Спогади про площу Тяньаньмень у Китаї у всіх були дуже свіжими. Не можна забувати, що три місяці тому в Китаї був великий студентський рух. Наметове містечко існувало багато тижнів. Уряд начебто вів з ними переговори, а потім одного разу ми прокинулися вранці та слухали Радіо Вільна Європа, і там говорилося, що на площі Тяньаньмень стоять танки, і тисячі студентів зникли. Тому я думаю, що багато моїх колег тримали це у свідомості, розуміли, що статися може будь-що. Однак тодішню атмосферу добре описував один з плакатів з протестів: «Коли — якщо не зараз, хто — як не ми». Зараз ця фраза написана на Альбертовій вулиці.
Меморіальна дошка на Національному проспекті. Польське радіо для України/Дарʼя Юрʼєва
Я думаю, що кожне покоління має своє завдання. У вашого покоління дуже важке завдання. Якби хтось мене запитав, я б ніколи не припустила, що в Європі знову почнеться війна, люди будуть вимушені залишати свої домівки.
— Як керівництво університету та комуністична влада намагалися залякати студентів, що брали участь у протестах?
— Це дуже цікава історія, тому що, наприклад, наш декан філософського факультету, пан Ваньєк, забіг в амфітеатр, який був величезним, це найбільший зал на нашому філософському факультеті, можливо, на 500 людей. Люди залазили на вікна, висіли на балконах і т. д. І тут приходить Ваньєк, я досі пам’ятаю, чорний костюм, чомусь біла краватка, чорна сорочка, як в охоронців Муссоліні, і він вихопив у мене мікрофон і кричав, що нас всіх виженуть, ми всі опинимося в тюрмі, що ми тут вчимося за робочі гроші, що ми злочинці, жалюгідні злочинці. І я дозволила йому договорити. Я вирішила дозволити йому це, тому що він фактично сам зруйнував свій авторитет. Мені не потрібно було нічого говорити. Тож я чекала, усі сміялися, деякі люди казали: «Просто йди геть, залиш нас самих». Тоді я запитала: «Ви закінчили, це все, чи ви хочете нам ще щось сказати?». «Ви всі опинитесь у в'язниці», — відповів він. «Я знаю, це ви вже казали нам. Ви можете дати нам ключі від факультету?» — запитала я. «Я не можу, що скаже Центральний комітет?» — відповів він. Ми сказали йому, що він не має вибору, адже інакше ми його не випустимо. Отже, він дав нам ключі. Це було абсолютно сюрреалістично. Що цікаво, так це те, що ми більше його не бачили.
Його заступник, який, можливо, був приємнішою людиною, вистрибнув з вікна. Він був лінгвістом, відомим лінгвістом, пан Палек, можливо, мав розлад аутистичного спектра, він завжди був у своїх буквах і цифрах. Він просто не міг зрозуміти, що через 20 років після 1968 року може статися щось таке. Він думав, що живе в безпечній, окупованій росією країні, а тепер це. Ми хвилювалися, що скаже громадськість, і, звичайно, нам було шкода його дружини, яка була розбита. Він навіть не залишив листа, тому ми навіть не знали, чи він був розчарований Комуністичною партією, що вони допустили це, чи, я не знаю, що саме ще його могло спонукати до такого вчинку. Однак він був єдиною жертвою на філософському факультеті.
В один із листопадових днів протестувальники заповнили Вацлавську площу в Празі. wikipedia.org/ŠJů (cs:ŠJů) – This file is an electronic scan of a film (photochemical) photograph made by ŠJů. film No.: 159, picture No.: 20 camera: Vilia , film type: Foto 64 (Svema), scanner: scanned from a negative by Foto-graf/CC BY-SA 3.0
— Чи пишаєтеся Ви своєю участю у таких важливих для вашої країни подіях?
— У мене була дитина. Еммочка була маленькою, я була матір’ю-одиначкою, тому ми були дуже-дуже близькі. Це, на мою думку, була найризикованіша частина. Мене, власне, з 16 років запрошували на так звані допити, які могли тривати до 48 годин без пояснення причини. Це було досить неприємно. Я зараз є заступницею директора Інституту вивчення тоталітарних режимів, це щось на зразок Інституту національної памʼяті (IPN) у Польщі. Там ми маємо 20 кілометрів файлів спецслужб. Є три файли, що стосуються мене, і перший файл дійсно був створений, коли я мала 16 років. Історики сказали мені, що я, мабуть, була наймолодшою особою, щодо якої проводилися так звані оперативні заходи. Тобто ці люди повинні були рано чи пізно опинитися у в'язниці. Уявіть собі, 16 років — це фактично учень, дитина. Чому я опинилася в полі зору спецслужб? Тому що я викладала англійську та німецьку мови безплатно людям з Хартії-77, які були змушені покинути країну, тому що була така політика... В Польщі теж багато людей були змушені покинути країну, і я пізніше зустрічалася з ними в Парижі та в Берліні. Тут це було названо Akce Asanace, це чистки, які були абсолютно цинічними та сюрреалістичними. План полягав у тому, аби вивезти з країни всіх перших підписантів Хартії 77, починаючи з Вацлава Гавела та його родини. Перших підписантів було 246 осіб, але в кожного з них була сім’я, тож це сотні, а може, й тисячі людей. Я думаю, це те, що, можливо, зараз робить режим Лукашенки у Білорусі. Він позбувається людей.
Тож у 1980-81 роках, коли мені було 14-15, і я почала вести щоденник, тому що почувалася самотньою, тому що всі наші друзі виїжджали з країни, а багато з них не володіти іноземними мовами. І я вирішила, що єдине, чим я можу займатися у віці 16-17 років — це викладати іноземні мови (англійську, німецьку, трохи французьку) для людей з Хартії 77, яким, можливо, доведеться залишати країну. Спецслужби якось дізналися про це. Мабуть, якась людина подумала, що я заробляю на цьому величезні гроші. Серед моїх учнів були такі люди, як Дана Немцова чи Сватоплук Карасек — топперсони з Хартії 77.
Я маю змішані почуття, коли думаю над Вашим питанням. Річ у тому, що всі інші ризикували лише власним життям, навчанням тощо. Однак в мене була Емма, моя донька, їй було два з половиною роки. Якби все закінчилося погано, я б потрапила до в'язниці. Вона, бідолашна, напевно, опинилася б у дитбудинку. І що цікаво, Алена Морнштейнова, яка зараз дуже популярна письменниця, написала роман, який називається «Листопад». Він розповідає про молоду матір, студентську лідерку, яка спонукає своїх колег до повстання. Повстання придушене, як Тяньаньмень у Китаї. Вона зникає на 15 років у таборах і тюрмах. А дочка, коли вона повертається, не хоче її бачити, бо звинувачує маму, що вона так ризикувала.
Ми ніколи не зустрічалися з цією письменницею. Цього року виповнюється 35 років Оксамитовій революції, і я маю намір поговорити з Аленою Морнштейновою. Як їй спала на думку ця історія? Тому що це кошмар, який іноді приходить до мене. Я думаю, що нам просто пощастило.
Дарʼя Юрʼєва
Ця стаття є частиною PERSPECTIVES — нового бренду незалежної, конструктивної, мультиперспективної журналістики. Проєкт PERSPECTIVES реалізують сім редакційних команд із Центральної та Східної Європи під керівництвом Goethe-Institut. Авторка цієї статті брала участь у резиденції PERSPECTIVES Journalists in Residence Goethe-Institut у Празі.
Щоб дізнатися більше про PERSPECTIVES, відвідайте сайт: www.perspectives-media.eu.
