— Книжка «Owwa» вийшла в серії «Świat dla Dociekliwych» («Світ для допитливих») у видавництві «Dwie siostry» («Дві сестри»). У цій серії вже вийшли книжки про Іспанію, Японію, Італію, Китай, Британію, Грецію, В’єтнам, Іран і Нідерланди. Що точно об’єднує всі книжки із цієї серії, це заголовки-вигуки тими мовами, про які йдеться в книжці. Наприклад, заголовок про Японію – Банзай, а про Італію – Мама мія. Коли вийшла книжка «Овва», дехто з українців критикував, мовляв це вигук з негативним забарвленням. Цікава ваша думка: чому саме цей вигук і як ви його сприймаєте?
— Дійсно, це дуже велика тема, яка займала особливе місце в моїх розмовах з видавництвом. Я дуже не хотіла давати [в заголовку] вигук, і робоча назва весь час, поки я писала, була «Złota brama», тобто «Золоті ворота». Я переконувала, що це дуже гарний образ, і з ним у мене асоціюється Україна: з одного боку, пам’ятник архітектури в Києві, а з другого, це ніби брама до Європи. Та й вигуки я не люблю. Однак, оскільки це серія, в мене не було жодних шансів. Те, що пропонувало видавництво, було зовсім неприйнятно. Отже, трішки у відчаї я їм запропонувала якісь речі, які для мене звучали більш класично, і вони вибрали з цього «овва». Я навіть не пам’ятаю, які там ще були пропозиції. Але виявилося, що для людей із заходу України це не дуже природний вигук. Мене перепитували, дивувалися, на що я відповідала, що це звичайне літературне слово. А потім, перечитуючи «Лісову пісню» Лесі Українки, я побачила, що там «овва» буквально на кожному кроці — це просто вигук здивування: він може бути і позитивним, і негативним.
— До речі, є ще одна дитяча книжка з вигуком «овва» в заголовку — «Овва, як бува» Олесі Мамчич, книжка про історію.
— Так, дійсно. Навіть Олеся мені подарували цю книжку.
— А що ще, крім заголовка, об’єднує з книжками серії «Світ для допитливих» книжку «Овва»?
— Був дуже конкретний шаблон, за яким я мала це написати. Книжка із серії повинна починатися з вступу про конкретну країну, який зацікавить, щоб людина хотіла читати далі. У книжці має бути розказано, звідки походить назва країни. Потім є щось таке, як «пальцем по мапі», тобто приблизно двадцять цікавих і неочевидних місць на мапі. Потім — обов’язково про мову. (Я збудувала це так, що показувала те спільне,
що є між польською і українською мовами. У нас 70% спільної лексики, люди на слух розуміють одне одного. До того ж я працювала над книжкою в той час, коли дуже багато українців приїхало до Польщі. Хоча я почала писати під час пандемії, ще до повномасштабної війни, освітня мета була дуже сильна.)
Далі є чимало різних епізодів і розділів, які розповідають як про історію, так і про традиції, про якісь такі меми, міти, про речі очевидні для людей, які живуть в цій країні, і водночас екзотичні для людей з-поза. Наприклад, про козаків. [...] Я намагалася не перевантажувати цю книжку історією, хоча в мене є така тенденція. Тут багато про музику, тут є легенди, і тут є новочасна історія, кривава і страшна, про яку, думаю, варто говорити, бо невідомо, як діти це сприймають зараз тут у Польщі,
тобто, наскільки вони поінформовані, наскільки батьки їх захищають від цієї інформації.
— Ви, власне, розставили акценти по тих темах, які я хотіла вас запитати докладніше, зокрема, про історичну тему. Десь третина книжки присвячена історії України від Київської Росії до Революції Гідності. Але щодо ХХ століття, то на противагу середньовіччю, де ви проводите паралелі з польською історією, тут паралелей уже менше. Чи це тому, що, можливо, ХХ століття більш складне? Чи це, можливо, щоб не ставати на чийсь бік — український або польський, тому що зрозуміло, що це дуже складні відносини, якщо говорити про ХХ століття?
— Тут є кілька аспектів. Перший аспект — це складні і криваві теми, наприклад, такі, як Голодомор, про який там дещо є, або Друга світова війна і польсько-українські події. Мені здавалося, що деякі речі просто не потрібні. Це дитяча книжка, цільова аудиторія — 8–14 років, тобто насправді всі діти. Мене ще дуже здивувало, що це книжка і для дорослих теж. На це я зовсім не сподівалась. Польський журналіст Міхал Ноґась написав рецензію про те, скільки всього йому дала ця книжка. Я навіть почала дарувати її своїм дорослим знайомим у Польщі, бо вона має енциклопедичний характер.
Повертаючись до історії, є ще дуже банальна причина — книжку «порізали», щоб вона не була загруба. Крім цього, мені здавалося, що це не моє завдання — розповідати дітям, хто був правий на Волині 1943 року. Просто це поза завданням цієї книжки.
З Голодомором інакше, але теж важливий спосіб, як подавати ці речі. Я зовсім проти епатування стражданням. Як на мене, потрібно зважати, яким чином ми певні речі дітям розповідаємо, як ми це подаємо.
— У книжці є окремий розділ про повномасштабне вторгнення Росію в Україну. І наприклад, на мапі на початку ви уточнюєте, що Маріуполь був майже повністю знищений росіянами. Ви це дописували пізніше, так?
— Так, я писала під час пандемії. Розділ про війну був одразу, бо тоді вже тривала війна. Просто мені довелося його переписати, на жаль. Так само мені довелося внести зміни в розділ про літак «Мрія». Такі дуже неприємні речі...
— Цікаво, що книжка «Овва» вийшла саме тоді, коли в Польщі виходили книжки про війну в Україні. Також ви пишете про різні українські міста, зокрема про Київ, Одесу і про ваше рідне місто Львів. Як ви використовували, можливо, свій львівський досвід, пишучи цей розділ?
— Львів — це просто доля. У мене і книжки про Львів, і живу я однією ногою у Львові, і викладаю про Львів: трішки живу Львовом, це така ідентичність. Отже, писати цей розділ було легко і дуже приємно.
Знову ж таки, я писала під час пандемії, коли сама була відрізана. Я пам’ятаю, що взагалі потім, перечитуючи цей розділ, я плакала, бо два роки не була тоді у Львові. Був момент, коли я писала «Почувайтеся як вдома» до польських читачів, а сама не можу поїхати до себе додому. І це ще до повномасштабної війни було. Тобто час написання був важкий.
— Можливо, пишучи, ви також спиралися на якісь інші праці, звертались до якихось джерел?
— Я відкрила, що для дітей писати важче (принаймні мені), ніж для дорослих. Щоб написати розділ нібито легкого тексту для дітей, я мусила прочитати мінімум одну дорослу книжку або її перечитати, прогорнути. Але це вдячна робота, я отримую тільки позитивні відгуки.
— Українські видавництва, які працюють з історичною тематикою, часто звертаються до наукових консультантів, наприклад, для перевірки фактажу. Чи була у вас така потреба?
— Я прочитала книжку сто разів, перевірила всі факти і не факти теж, бо там багато міфів і легенд, це ж не підручник. Тобто зробила, що могла, а вже у видавництві було кілька етапів дуже-дуже серйозної перевірки і редагування.
— Ви говорите, що головним завданням книжки «Овва» не є з’ясовування історичної правди. Яким ви бачите її головне завдання?
— Я бачила це завдання в навчальному контексті. Адже до Польщі приїхало багато українців, і може, є якісь речі непроговорені. Я так собі уявляла, що якась мама прочитає це дитині, і дитина пов’яже це із Софійкою, яка недавно прийшла до них у школу. Зрештою так і з моїми дітьми відбувалося, хоча вони, безумовно, більше знають. Потім виявилося, що якась надзвичайна кількість дорослих людей читає «Овва», дарує її своїм друзям. Це для мене дуже приємний аспект, що дорослі люди виявили потребу читати дитячу книжку про Україну.
Розмовляла Олена Руда
Розмову можна послухати в доданому аудіофайлі
