Зоряна Живка, авторка книжки «Ангел на ймення Грушка», радить батькам не уникати у спілкуванні з дітьми складних тем і запропонувати їм наприкінці такого обговорення якусь активність, дію, яка допоможе в певний спосіб протистояти складній інформації:
«Ми можемо запалити свічку і помолитися, якщо ми релігійна родина. Якщо не релігійна, запалити свічку в знак солідарності. Ми можемо зробити пожертву або піти поволонтерити туди, де людей годують: ось був голод тоді, ми робимо все можливе, щоб голод не повторився знову. Ми можемо передати інформацію, наприклад, взяти участь в якісь акції, записати відеоролик (особливо підліткам це подобається), влаштувати флешмоб читання віршів пам’яті, врешті-решт прочитати з дітьми книжку і купити примірник на бібліотеку. Це в будь-якому випадку є діяльністю. Тобто ми отримали знання про те, що колись в історії була така трагічна подія, і ми не завершили в тому, що ми ось дізналися, сидимо і переживаємо цю трагедію. Ні, ми пішли і щось зробили. І це дуже важливо і для дорослих, але для дітей це засадниче важливо».
Катерина Єгорушкіна, авторки книжки «Скриня», пропонує дітям на заняттях довкола книжки наповнити їхні власні скрині видимими важливими для них речами і невидимими цінностями:
«Я пропоную покласти туди щось важливе, що було б важливим для ваших нащадків, щоб передати пам’ять про наші часи, щоб захистити їх. Щоб вони теж, якщо будуть, не дай бог, складні часи, могли їх пережити. То діти нещодавно клали прапор України. Одна дівчинка клала сало. Один хлопчик сказав, що треба покласти вареники. Потім зброю клали. Тому що одне з запитань дітей — чому наші предки не захищалися, чому вони не оборонялися. І я знову ж таки змушена пояснювати, що наші предки захищалися, були бунти, були спротиви, але коли на тиждень-два і більше не їсть, то її воля до спротиву падає. І ми теж на цьому прикладі, на прикладі тілесних відчуттів говоримо, наскільки ми залежні від тіла. <...> За пів року до вторгнення була перша презентація цієї книжки у Маріуполі. І одна дівчинка поклала у свою скриню любов до мами. І потім, коли почалось вторгнення, я знайшла цих читачів, щоб дізнатись, як вони. Вони виїхали в перші дні, частково тому, що цікавились історією і добре знали, хто такі росіяни».
Юлія Смаль, авторка книжки «П’ять колосків», вважає, що про Голодомор передусім потрібно говорити в політичній площині, що, звісно, не означає, що й на рівні харчової поведінки українці мають довготривалі наслідки:
«Ми мусимо ставитися з повагою до їжі, але не тому що в Африці діти вмирають чи в Україні був Голодомор, а просто тому, що їжа коштує грошей, а ми живемо в суспільстві надмірного споживання. А пам’ять про Голодомор ми маємо берегти в політичному плані. В плані розуміння, хто наш друг, хто наш ворог, кого ми маємо пам’ятати, а пам'ять про кого має бути навіки похована в анналах історії».
Докладніше про дитячу літературу на тему Голодомору 1932–33 років і про способи пояснення дітям складних тем — у програмі.
Програму підготувала Олена Руда
Матеріал можна послухати в доданому аудіофайлі
