10:32 [i] Ryrych.mp3 Розмова з Катажиною Ририх
Польська письменниця Катажина Ририх пише для дітей і дорослих, а також віднедавна перекладає з української. У своїх творах часто порушує складні теми, зокрема тему війни. Авторка розповідає, що одна з її крайніх книжок, «O dzielnym Myszaku spod Mądrego Drzewa» («Про кмітливе мишеня з-під Мудрого Дерева»), — це своєрідна метафора того, як діти переживають війну. Їй було важливо при цьому слово «війна» не згадувати: «Це була історія про кмітливе Мишеня під Мудрим Деревом, про те, як мишача родина тікає від бурі. Їхній дім у небезпеці, тож потрібно знайти новий — не в місті, а на полі. Маленьке мишеня страшенно хвилюється, як це відбуватиметься, чи знайде воно нових друзів, чи вони його приймуть, чи там буде так само гарно, як на попередньому місці. Зазвичай наприкінці читання цієї книжки я пропоную дітям подумати, що вони хотіли б скласти до валізки, якби їм довелося швидко переїжджати. І якось одна дитина після цього раптово вигукнула, що це не просто історія про бурю, це про щось значно серйозніше».
На думку Катажини Ририх, складних тем у дитячій літературі уникати не потрібно, але, пишучи про драматичні події, важливо не налякати дітей. У доробку Ририх є книжка про досвід її родини під час Другої світової війни в Україні («Mała wojna» («Мала війна»)), книжка про міграційну кризу на польсько-білоруському кордоні («Wojna w Kuropatkach» («Війна в Куропатках»)), є також книжки на соціальну тему, зокрема про те, як суспільство сприймає нейронетипових дітей.
«На польському книжкову ринку в мене репутація “фахівчині” зі складних тем, — розповідає письменниця. — Усі знають, що, за яку мою книжку не взялися б, у ній буде щось не надто легке, щось контроверсійне. Наприклад, у книжці “Літо на Родос” головний герой — хлопець, який живе у власному світі, хлопець в аутичному спектрі. А багато людей досі не знають, що таке “аутизм”. Більшості взагалі складно усвідомити щось поза т.зв. нормою, щось інше, нетипове, тому вони часто це щось незрозуміле вважають небезпечним. Насправді ж норми не існує. Якщо на світі і є щось ненормальне, то це агресія, брак толерантності, насмішки, переслідування — усе, з чого і складається страва під назвою “війна”».
Катажина Ририх також переосмислила історію про популярного в Україні пса-сапера на ім’я Патрон. Книжка «Będę jak Patron. Буду як Патрон» є у кількох версіях (польськомовній, польсько-українській) і невдовзі також вийде в українському видавництві у перекладі Олесі Мамчич. Маленьке цуценя, расел-тер’єр хоче стати героєм, як Патрон, про якого він скрізь чує. Маленький песик, коли від війни тікає його родина, випадає з машини. Він живе трохи на вулиці, трохи в порожньому домі, а згодом до нього доєднається ще кіт, який не хотів переїжджати. Їм обом важко, але разом все ж приємніше. «У цій книжці я прямо називаю речі своїми іменами, говорю про війну, руйнування, — каже авторка. — Я розповідаю, що одного дня з’являється старий пес з покаліченим вухом: якісь люди забрали в нього буду, і він опинився на вулиці. Наприкінці виявляється, що маленький песик — це син Пса Патрона. Їм навіть вдасться зустрітись у лікарні. Ось така зворушлива історія».
Крім написання власних творів на українську тему, Катажина Ририх також почала перекладати з української. Вже вийшли друком дві книжки української письменниці Катерини Єгорушкіної у перекладі Катажини Ририх, а невдовзі має бути третя. Авторка розповідає, що, хоча це новий для неї досвід, перекладати з української було легко і приємно: «Це було так просто і природньо, як по маслу. Я читала історію й одразу її переказувала. Звісно, не обійшлось без кількох мовних адаптацій, щоб польські діти змогли зрозуміти всі образи». Першу книжку Катерини Єгорушкіної, «Історії друзів із Горішкових Плавнів», було перекладено як «Opowieści o przyjaźni», а другу, «Історії хоробриків з Горішкових Плавнів», — як «Opowieści z Orzechowej Polany». «Ми обговорювали всі зміни з авторкою, — продовжує Ририх. — Так, у другій частині я замислилась над тим, як перекласти назву команди черепах. Вона називалась “Ґогодзи”, як ягоди. Гарне слово, але для польських читачів не зрозуміле. Проте зрештою ми вирішили його залишити, щоб це був простір для читацького дослідження». Невдовзі на письменницю чекає вже третій переклад з української, цього разу — для видавництва «Пограниччя». «Моя мама перекладала поезію і драматичні поеми Лесі Українки, я ж раніше перекладами не займалась, але, як на мене, це щось, що розвиває, і щось дуже приємне», — підсумовує авторка.
Зацікавленість українською темою та українською літературою у Катажини Ририх не випадкова. Письменниця має українське походження. Її дідусь у 1946 році після Другої світової виїхав з України до Польщі, кажучи, що «Україна більше не є Україною». Дідусь змінив у Польщі ім’я на Ришард, але зберігав свою ідентичність. «Я росла в багатокультурній атмосфері, — розповідає письменниця. — Колискові мені співали, звісно, українською. Тож я знаю всі популярні українські пісні. Дідусь і бабуся часто розмовляли українською. Однак у школі серед предметів була російська. Так поступово моя українська була витіснена. Відродити її мені вдалося, власне, після початку повномасштабного вторгнення, коли почалася ця жахлива, огидна, брудна війна. У нашу місцевість приїхала дівчина з України, яка мала із собою майже тридцять собак. Звісно, їй потрібна була допомога, адже саме народжувалися щенята. Згодом одного з них вона мені подарувала. Ми почали спілкуватися, обмінюватися книжками. І так почалося: українська мова і культура повернулися до мене».
Українською перекладено повість Катажини Ририх «Łopianowe pole» («Лопухове поле»). З прем’єрою перекладу авторка приїздила на львівський БукФорум і київський Мистецький Арсенал. Крім того, в Україні живе частина родини письменниці. Катажина Ририх не тільки пише про події в Україні для дітей, перекладає з української, але також підтримує волонтерські збори і мріє після Перемоги знову відвідати Україну: «У Київ я взагалі закохалась. Чудове місто. Це неймовірно, як воно тримається. Знайома надсилала мені відео: лунає тривога, а кияни далі собі йдуть у справах. Люди звикли до війни. Живуть з нею як з хворобою. Я весь час стежу за подіями в Україні. Також разом з групою волонтерів я допомагаю людям і тваринам в Україні, час від часу ми надсилаємо такі машини з Польщі з усім необхідним».
Вперше Ририх приїхала в Україну в пошуках родинного коріння: «Я їздила в Крим, Херсон, у Харків. Тож, коли зараз я чую в новинах про руйнування в різних українських містах — чи то Бородянка, чи то Авдіївка, — це для мене не просто якісь назви на мапі, натомість це місця, де я бувала. Я реагую на ці новини дуже емоційно. Це зовсім різні речі: подивитися відео з якогось міста, де ти ніколи не був, і з міста, де зустрів різних людей і пожив хоча б і кілька днів. І цей нещасний Крим, Одеса… Може, ще десь там стоїть наш родинний дім. Якщо вистояв, звісно. Побачимо. Після перемоги я дуже хочу знову поїхати туди і відвідати ті місця».
Розмовляла Олена Руда
Аудіоверсія матеріалу — в доданому файлі