Вірші, народжені на фронті. Про війну, кохання — про все це пише український поет Мирослав Откович. Він зараз служить у лавах Збройних сил України. Мирослав пішов добровольцем до центру комплектації Збройних сил просто з телеканалу, де працював на той час як журналіст, в перший день повномасштабного вторгнення. Перетворення з абсолютно цивільної людини у воїна — це переживають тисячі українських чоловіків. У військовій кар'єрі Мирослава Отковича спочатку була територіальна оборона — він захищав Київ. Потім - Харківщина, Донбас.
Чи перетинається війна і творчість? І чи взагалі є місце поезії на фронті?
Ці поняття перетинаються. Особливо, якщо брати до уваги, що війна вже стала нашим таким екзистенційним виміром. Неможливо розділяти ці речі.
Потрібно вже зрозуміти, що цей процес буде тривати певний час. Якщо спочатку ми думали — тиждень, два, три місяці, а вже — понад два роки, і якщо постійно чогось тільки очікувати й не жити, це виснажує. Тому треба в цьому процесі боротьби знаходити якісь, скажімо, ніші для того, щоби жити, продовжувати жити, щоби бути адаптованим. Коли ми переможемо, щоб ми могли повернутися до нормального життя.
Безпосередньо війні присвячено, до речі, небагато. Але все, що написано під час війни, так чи інакше з війною пов'язане. Бо все відбувається на тлі війни. Наше життя, наші повсякденні справи, наші почуття, стосунки сімейні, родинні. Все це відбувається на тлі війни. Тому я б не розділяв це.
Пишеться про те, що думається, і про те, що відчувається. А відчувається різне, і взагалі бажання писати. Це, власне, така терапія, щоб повністю не зануритися в процес війни та не втратити той пульс того самого себе, яким ти був до війни, і яким ти хочеш бути після війни.
Як пишеться на фронті та про що пишеться, і взагалі як народжуються рядки?
Це переважно виношуються певні речі. Потрібно пережити й, можливо, трошки в сторону відкласти, щоби вони усвідомилися, щоб вони обросли якимись конкретними відчуттями.
Потім вони нанизуються на слова, а зі слів формуються якісь певні речення. Тобто, є якась наскрізна тема, яку ти хочеш передати. Ти про це говориш. І переважно, взагалі вірші пишуться, і проза, будь-що пишеться тоді добре, коли ти не можеш не писати. Коли ти не просто пишеш, бо треба щось написати. Коли ти пишеш, тому що в тебе є внутрішня потреба для цього.
Час війни — це той час, коли не треба зволікати, не треба нічого тримати. Це час, коли треба швидко реалізовувати свої думки. Коли не можна відкладати щось на завтра, бо завтра може в принципі не прийти.
Культурний бум. Так зараз характеризується сплеск зацікавленості до поезії, прози, театру. Чому саме зараз він виник?
Перша думка виникає, коли люди бачать довкола смерть, коли люди бачать, як за одну секунду зникають будинки, вони бачать, наскільки крихке все матеріальне. І шукають там, де знищити щось неможливо. Тобто, звертаються до духовних речей. До тих, які носиш сам в собі. Вони можуть піти вже тільки разом з тобою. Ти не побачиш, як вони зникають.
І ось така зацікавленість. Це, мабуть, пов'язано з тим, що на фоні війни люди розуміють, що життя коротке. Матеріальне — не вічне. Відкладати на потім самореалізацію чи якісь свої плани, проєкти не можна. Вони стають сміливішими. Я думаю, що пов'язано з цим. Ну і в культурному плані ми переживаємо гарні такі тенденції щодо української мови, щодо української культури, щодо зацікавленості українськими традиціями. Ми шукаємо своє. Паралельно знаходимо самих себе.
Повністю розмову із Мирославом Отковичем, а також його вірші можна послухати у доданому файлі
Лариса Задорожна