Сьогодні у цій передачі здавалось би, що найбажанішим і найбільш адекватним було б, коли б я мовив про Канта. Адже минуло 300 років від його народження. Та дещо несподівано, небажано і, я би навіть сказав, нахабно втрутилася у графік цих передач абсолютно інша, насправді, небажана тема. Адже це тема, якої ми зазвичай уникаємо у своєму мисленні, у своїх розмовах та, безумовно, не хочемо з нею стикатися у повсякденному житті. Це тема смерті, тема, яка нас насправді оточує, особливо у ці дні – у ці дні війни.
І це тема смерті людей, як близьких, так і далеких. Для мене особисто, але також, я би сказав, для всієї польської гуманістики – це досить близька тема. Особисто для мене – це особиста втрата.
14 квітня 2024 року, майже перед північчю, на 73-му році життя помер видатний польський філософ, історик релігії та історик ідеї, есеїст і поет Збіґнєв Міколейко, професор Інституту філософії і соціології Польської академії наук, де він керував Закладом дослідження релігії. Українському читачеві, - саме читачеві, у першу чергу, - а потім і українському слухачеві Міколейко був відомий вже не один десяток років.
Я особисто на початку 2000-х, перш ніж із ним зіткнувся тут, у Варшаві, читав український переклад його есе, що перед цим вийшло у «Газеті Виборчій», есе «Сліпий у Яссах», присвячене Мірча Еліаде, видатному румунському досліднику релігії та, свого часу, під час Другої світової війни, прихильникові румунського фашизму. Цей текст вийшов у часописі «Ї», і це був перший з низки текстів, які виходили українською. До перекладу, і до публікації деяких з них згодом довелося долучитися і мені. Натомість, треба сказати, що Міколейко займався не лише інтегральним традиціоналізмом, тобто темою дослідників релігії, філософів, які надихалися правими та, зрештою, ультраправими ідеями і їх пропагували (одним з таких авторів, про якого він написав книжку, був Юліус Евола).
Міколейко займався дуже багатьма аспектами релігіознавства, пишучи, зокрема, про стан польського католицизму чи розповідаючи про так звану смоленську релігію. Але у першу чергу він був філософом. Безумовно, філософом дуже заслуженим і відомим, який видав понад 20 книжок. Темою, якою він цікавився, можна було б сказати, була релігія, але у такому дуже інтимному особистому вимірі. Це питання віри, а друге – це смерть. Смерть, яку він досліджував з багатьох різних перспектив, звертався у багатьох різних аспектах. Зрештою, називав себе танатологом. Смерть, якої, безумовно, він боявся, а боючись – теж любив. На початку 2000-х польською виходить книжка «Смерть і текст. Остаточна ситуація в перспективі слова». Мені довелося перекладати її українською. В цій книжці Міколейко вдається до дуже нетипового і відважного експерименту: він намагається досліджувати смерть, силуючи неначе приборкати її, та усвідомлює, зрештою, визнає, що приборкати її неможливо. Втім він продовжує свої спроби шукати заступництва у слова – слова, яке захищає нас від усіх бід. А такою найбільшою бідою і найважливішим призначенням людини є смерть. Отже, він починає від того, що вчитується у старі епітафії, старі нагробки з Давнього Риму. Він пропонує нам читати поезію, присвячену смерті. Це і ванітативна поезія бароко, що її пишуть французькі поети, скажімо, XVI, XVII і навіть XVIII (хоч це вже досить пізній період) століття, чи, наприклад, такі автори, що були пов'язані, зрештою, не лише з Польщею, але теж і з Україною, як, скажімо, Ярослав Івашкевич. Він також пропонує вдивлятися у різноманітні твори образотворчого мистецтва, і тут знову йдеться про ванітативне мистецтво Франції і Фландрії. Також і в інших книжках він до цього вдається, розповідаючи, наприклад, про творчість такого досить загадкового автора чи авторів, що виступали під одним іменем Монсу Дезідеріо. Він також аналізує фільми, він коментує сучасну культуру, зрештою, коментує популярну культуру, і навіть бере участь як член журі у конкурсах детективної літератури, чи теж упродовж багатьох років є членом журі важливого конкурсу «Європейський поет свободи».
Та чим є смерть для Міколейка, окрім такого особистого предмету страху? Смерть – це такий початок всього сущого, що насправді дефінює весь Всесвіт. Нашій повсякденній, життєвій перспективі притаманно говорити про те, що це смерть є елементом життя, одним з етапів чи кінцевим його етапом. Натомість, на думку Миколейка, – і тут він продовжує нарацію, чи підтримує, приймає бачення багатьох філософів від початку філософської традиції на чолі з Сократом, – що це життя є частиною смерті. Життя не має сенсу без смерті. Якщо ми не вмираємо, то ми ще не починаємо жити. Тут можна Міколейкові приписати бачення, яке притаманне було і німцеві Мартінові Гайдеґґерові, і, скажімо, теж філософові ХХ століття французові Владімірові Янкєлєвічу.
Натомість, коли йдеться про сам спосіб філософування, то воно дуже особисте. Це не теоретизування на рівні абстракції, коли ми замикаємося у вежі зі слонової кістки. Ні. Це філософування у стилі Сократа, коли йдеш до людей, коли їх зачіпаєш, коли їх провокуєш, нерідко викликаючи конфлікти чи приймаючи на себе вогонь публічної критики. Та розмовляючи з ними. Мислення і філософія у стилі Сократа – це досить рідкісна мудрість. Мудрість, яка проявляється у розмові. І, власне, у провокації, вона теж проявляється. І тут треба сказати, що Міколейкові це вдавалося винятково успішно. Адже і голос його розходився дуже широко, викликаючи не одну дискусію у польському суспільстві. І коли йшлося про політику, і коли йшлося про релігію, і коли йшлося, скажімо, про роль жінок у суспільстві, зокрема званих візкових чи wózkowych, то тут він був відомий, а його голос – помітний.
Зрештою, однією з тем такої дискусії, до якої він вдавався, була зустріч Польщі з Україною, чи поляків з українцями. Я сам є певною мірою таким прикладом цих зустрічей, і, безумовно, учасником. Міколейко був другом України, приїздив, зокрема, на Форум видавців у Львові, де представляли його книжку, присвячену смерті.
Натомість, насамкінець я хотів би сказати про те, власне, що було насамкінець. А саме про останню книжку Збігнєва Миколейка, яку він написав разом із польською нобелівською лауреаткою з літератури Ольґою Токарчук. Ця книжка, буквально, тільки-но вийшла. «Ахат ілі. Сестра богів». Токарчук написала лібретто, яке було виставлене у одному з польських театрів. Натомість, Міколейко як історик релігії та насамперед як філософ релігії запропонував нам свій проникливий коментар.
Вдивляючись в обкладинку цієї книжки, як і в обкладинку інших книжок, що тут у студії лежать переді мною, я думаю про те, як завершується життя філософа. Чи воно завершується, наприклад, із виходом останньої книжки, чи воно завершується із кінцем біографії, тобто з біологічним кінцем людини, її життя? Чи, може, смерть становить своєрідне продовження, кульмінацію і новий імпульс до розвитку та навіть до уважності до того, що цей філософ говорить? Якщо згадати про Канта, від якого я почав ці сьогоднішні роздуми, згадати про те, що Кант народився 300 років тому і що він майже не був відомий як філософ упродовж більшої частини свого життя, набуваючи вже якогось розголосу і насамперед заслуговуючи на увагу вже наприкінці свого життєвого шляху, думаю, що, однак, немає причин для того, щоби втрачати оптимізму. Адже зрілість філософа необов'язково збігається з роками його життя.
Антон Марчинський