Протягом 28–30 червня у Красногруді, місцевості на польсько-литовсько-білоруському прикордонні, відбувся захід під назвою «Велике князівство поезії», організований фондом «Пограниччя», який з початку повномасштабного вторгнення активно підтримує українських митців, зокрема створивши польсько-українську поетичну серію «Перед обличчям війни» (пол. «W obliczu wojny»). Однією з авторок серії є поетка та військова медикиня ЗСУ Ярина Чорногуз. Її збірка, що вийшла у вид-ві «Пограниччя», називається «Плоди війни / Owoce wojny», польський переклад — Богдан Задура. Також Ярина Чорногуз — авторка поетичних збірок «Як вигинається воєнне коло» та «[dasein: оборона присутності]». Ми поговорили з поеткою і військовою під час «Великого князівства поезії» у Красногруді, де Ярина Чорногуз читала свої вірші та розповідала про війну в Україні.
06:35 Chornoguz.mp3 Розмова з Яриною Чорногуз
Час від часу ви розповідаєте іноземній аудиторії, зокрема за допомогою поезії, про те, що відбувається в Україні. Що найскладніше пояснити про нас, про нашу війну?
Найскладніше, мабуть, пояснити самотність, яку відчувають усі українці: і ті, які тимчасово виїхали за кордон, і ті, хто залишився в країні. Усі ми боремося [зі злом], але ніхто не може зупинити цю війну. Дуже часто іноземці не розуміють цього, кажучи «Ну ми ж допомагаємо вам, ви не самі». Допомоги ніби багато, але водночас світ не може цього зупинити. Війна триває і триватиме невідомо скільки. Тож найскладніше пояснити цю самотність, в усьому іншому в них багато емпатії.
Водночас в Україні ми теж говоримо про те, що для нас найважливіше зараз. Довгий час таким меседжем була необхідність мобілізації, налаштування на довгу війну. Як вам здається, який меседж зараз найбільш важливо в Україні проговорювати?
Той, що воювати будуть усі, що всі, хто має обов’язок, повинні йти в підрозділи, тому що є велика нестача людей у всіх підрозділах ЗСУ. І тому ті, хто вже давно воює, не мають можливості піти на ротацію. Ми практично не бачимо дітей, в мене так було. За два роки я мала дуже короткі, маленькі відпустки і бачила доньку раз на пів року. Багато в кого так само. Якби всі, хто має обов’язок, пішли воювати, то нам усім воювалося б комфортніше, грубо кажучи, тобто були б ротації по пів року, але, на жаль, не всі люди це роблять.
Ви згадали про дочку. Зараз виходить дуже багато дитячої літератури про війну. Чи ви читаєте з нею щось таке? Чи вам достатньо ділитися власним досвідом?
Поки що ділюся власним досвідом, але, очевидно, маю плани теж щось придбати і читати. Хоча вона багато розуміє про війну, адже я тривалий час була відсутня через це. Діти, в яких батьки воюють, і так багато чого розуміють. Але так, добре, що з’являється така література.
У вашій поезії поєднується, скажімо, суворість війни і водночас вразливість, делікатність, ключова тема — тема втрат. Що вам допомагає в таких складних часах емоційно триматися?
Допомагає триматися просто мій вибір. Мені достатньо того, що я це вибрала, це мій свідомий вибір, і щоразу, коли щось відбувається, я кажу собі: «Ти сама це вибрала, отже, маєш витримати все». Свідомість свого рішення дуже допомагає.
Поезія — писання і читання — має для вас терапевтичну дію?
Поезія для мене є такою медитацією, «віддушиною». Я відчуваю насолоду, коли пізнаю щось дуже непросте. У поезії можна відобразити те, що ти пізнала, в короткій, швидкій формі. Мені це допомагає.
Ким ви себе бачите в часі після перемоги? Чи хотіли б ви, наприклад, займатися відбудовою в якомусь культурному плані?
Мені, на жаль, дуже важко говорити про те, що буде після перемоги. Багато чого хотілося б, але мені важко про це говорити, бо хтось не доживе, багато хто з нас не доживе. Я не знаю, чи сама я доживу. Зараз варто думати не про «після перемоги», а про те, що зробити, щоб це швидше закінчилося.
Розмовляла Олена Руда