Поширення знань, інформації про Україну як основа протидії пропаганді та дезінформації — як у Фінляндії завдяки культурній дипломатії і роботі української спільноти у різних галузях змінюється сприйняття України, української культури, мови.
Фінляндія — це країна, що сьогодні надає велику підтримку Україні: гуманітарну, військову, економічну, також підтримує українських воєнних мігрантів. Але разом з тим роками тут практично нічого не знали про Україну, а через всюди сущий російський наратив і роботу російських громад поширюється російська література, музика, кіно.
Такі організації отримують фінансування на свою роботу від фінської держави. Це завжди більша підтримка, ніж на діяльність української спільноти. Навіть зараз, у час повномасштабної війни Росії проти України, коли населення Фінляндії після лютого 2022 року помітно збільшилось.
Але, за словами української журналістки, громадської діячки Наталії Терамае і музикантки, професійної флейтистки Ірини Горкун-Сілен, які понад 10 років проживають у Гельсінкі, які активно працюють у сфері культурної дипломатії і поширення інформації про Україну, сприйняття України у Фінляндії змінюється. Проте є ще дуже багато роботи. Чому важливо і потрібно боротися з російською дезінформацією, пропагандою у сфері культури, слухайте і читайте далі.
33:51 Podcast DezInfo Finlandia 1.mp3 Фінляндія: як змінюється розуміння України у контексті боротьби з дезінформацією і пропагандою
Наталя Терамае: У 2017 році вперше ми організували Дні українського кіно у Фінляндії — Ukrainian Film Days, ми вперше зробили цю подію як фестиваль, це було кілька фільмів. Ідея була в тому, щоб виходити на основну аудиторію і показувати те, що в нас, по-перше, знімаються фільми, по-друге, що це фільми варті уваги, якісні, і що кіно — це медіа, яке легко і доступно розповідає як про історію, так і про сьогодення. Було дуже важливо вийти на фінську аудиторію, тому що був такий прецедент, що існував фестиваль російського кіно, який називався Lokakuu. Наскільки я знаю, його зараз не існує. Lokakuu, тобто жовтень, хоча він відбувався в лютому. І це вже було після 2014 року, здається, 2015. Вони показали фільм «Гамер» Олега Сенцова. І це було в той час, коли Олег Сенцов був в'язнем Кремля, це було на фестивалі російського кіно, і мене це особисто обурило. Я прийшла до програмної директорки запитати, як вони це все роблять. Це була фінка. Вона сказала, що вони хотіли привернути увагу взагалі до цієї проблеми, до політичних в'язнів, які є в Росії, і, зокрема, до цього українського питання. І вони навіть тоді збирали підписи на звільнення. Але в мене виникла ідея, що треба робити своє, показати своє українське кіно, для того, щоб воно все не міксувалося. Я можу сказати, що спочатку це було мало кому цікаво, тому що українське кіно не є розпіарене, ми можемо його любити і знати, що є хороші зразки. Фінляндія дуже емоційно і ментально залежна від Росії, тому що є дуже сильні впливи історичні. Коли ми говоримо історичні впливи, це власне те, що робилося після закінчення Другої світової війни, коли Фінляндія, зберігши свою незалежність, залишилася під цензурою Радянського Союзу і, власне, Москви. І вся ця адженда, яка тут була, формувалася звідти. І в них є певний сентимент до Росії, нав'язаний у всьому світі, про цю велику культуру, в якій, власне, вкраплені культури колонізованих народів, зокрема, українська. І ще є такий, на мою думку, певний, все-таки, якби то не було, страх перед великим східним сусідом, з яким треба якось дсправлітися і якось помірно спілкуватися, щоб його не провокувати.
А як проявляється цей сентимент?
- Наприклад, ми зараз маємо таку ситуацію, що, зрештою, була вже десятиліття. Це питання коштів, які видаються на певні російські чи проросійські організації. Є організації, які займаються у Фінляндії певними потребами росіян, які тут є. Тому що, все ж таки, росіяни — це велика меншина. Тут ще рахуються не стільки росіяни, як російськомовні, куди, звісно, потрапляють, скажімо, потрохи грузини, казахи, ще більше українців. І це вже виходить така велика спільнота. На це йде багато грошей. Взагалі Фінляндія як соціальна держава підтримує всі ці громадські рухи і надає кошти на розвиток цих національних меншин. Таким чином багато грошей використовується, власне, на Росію.
Мій особистий, скажімо, кейс, в якому я була дуже задіяна, це виставка Іллі Рєпіна в Національному художньому музеї Ateneum. У 2021 році вони зробили виставку цього художника, де вони представили його як абсолютно великого російського художника. Ця виставка була скомпонована так, що можна зрозуміти через те, що всі картини походили із великих російських галерей, тому художник — з Росії. І хто, власне, це все створює чи надає, хто платить гроші, той замовляє музику. І ми намагалися пояснити, що це не зовсім правильно, що треба тут зібрати експертів, які б проговорили цю ідентичність Рєпіна, тому що він, зрештою, не тільки в Україні народився, працював, власне, становився як художник десь до 16-18 років. Також він надихався українськими темами. Одна з його останніх картин — це прекрасна картина «Гопак». 27 років він прожив після цього ще у Фінляндії, але нас, на жаль, не почули.
У нас навіть були полеміки у фінських медіа і в соцмережах щодо цього. Фінська сторона цього просто не хотіла чути і бачити. Один з аргументів був, чому він російський, тому що він розмовляв російською мовою, наприклад. І знову ж таки, на жаль, ми маємо стверджувати, що де є гроші, та сторона і виграє.
Міська адміністрація Гельсінкі. Від початку повномасштабної війни Росії проти України і досі на багатьох адмінбудівлях, інституціях культури, бібліотеках поруч з фінським також висить український прапор
Це один із елементів маніпуляції, який теж дуже часто поширюють росіяни. Той, хто розмовляє російською, він належить до Росії.
- Ми з цим питанням почали стикатися, коли в Фінляндію почали приїжджати переселенці [воєнні мігранти – ред.] з України. Це було на початку 2022 року. Товариство українців у Фінляндії існує з 1997 року, але воно більше концентрувалося, наприклад, на збереженні спадщини, культури. Частково також це була певна інтеграція, тому що в нас вже були до цього проекти. Але українська спільнота була невелика. Проте на початку 2022 року багато людей почало прибувати. І для Фінляндії це було дуже масово. Це були люди з різних регіонів, які розмовляють також і російською. І постало питання про те, що якщо вони розмовляють російською, значить їм треба надавати послуги російською. В міграційних центрах були експерти-українці, які надавали послуги українською мовою. І фіни не розуміли, чому ми, російськомовні українці, надаємо послуги українською мовою. Тобто їм треба було пояснювати про цю русифікацію, про те, що в нас існує одна державна мова, що російськомовні українці прекрасно розуміють українську мову, тому що вона всюди в Україні — у школі, офіційних органах і так далі. І для них це було трохи незрозуміло на той момент.
І в Фінляндії існують дві офіційні мови, це фінська і шведська, хоча шведська досить маргіналізована тут. Але цей момент маніпуляції мовами ще досі існує у Фінляндії. Ми, можливо, розказуємо про себе, скільки ми можемо, скільки нас можуть почути.
Але, наприклад, у 2019 році відома фінська письменниця, одна із топових тут, Софі Оксанен видала роман про Україну «Собачий майданчик». І коли вона його презентувала і промувала, вона говорила про те, що у Фінляндії ще недостатньо знають про Україну. Тобто це вже минуло п’ять років після 2014, після революції, окупації Криму, часткової окупації Донбасу і початку війни. І все одно знання про Україну були дуже якісь такі дивні, стереотипні, спорадичні. І багато-багато всього треба було пояснювати. Ще можу навести як приклад кейс від своєї знайомої фінської журналістки, яка багато писала про Україну, їздила, була на Майдані, на окупованих територіях, вона спілкувалася з усіма сторонами. Тобто вона багато знає про це все. І, працюючи редактором після цього в своєму виданні, вона мусила проводити тренінги для журналістів цього видання, щоби пояснити їм, чому в Україні не громадянська війна. Це вже було після 2014 року.
Після 2022 року, як розповідає Наталя Терамае, інтерес у медіа стосовно України змінився. Але кореспонденти, які почали тоді займатися Україною, раніше працювали з Росією, російською тематикою, тому вони досить слабо орієнтуються у тематиці, і часто ці наративи, які поширюють, є неправдивими або ж не зовсім зрозумілими для фінського суспільства.
- Інколи бувають некоректні або не до кінця зрозумілі для фінів, тобто правильно висвітлені, скажімо, теми. Крім того, що достатньо кореспондентів з фінських медіа їздять в Україну, описують ситуацію, але кореспондентам, які більше фокусувалися на Росії, багато чого треба вивчити і зрозуміти про Україну. Також тут є така традиція, що експерти профільних інститутів коментують певні події. Є профільний заклад, це Aleksanteri Institute при Гельсінському університеті, це політологічний інститут, але там немає спеціалістів по Україні. В основному там всі русисти і люди, які можуть щось говорити про Україну, але через російську призму. Я була в цьому середовищі, я там певний час викладала на програмі «Українські студії». Я спілкувалася з політологами, у них була така дуже цікава теза, дуже російська, вкид про те, чому так сталося в 2014 році в Україні, «це ж Росія себе захищає, захищається від НАТО». Таким чином Росія захищає свої інтереси, Україна це буферна зона, контролюючи її, Росія захищає свої інтереси, щоб не просунулася в НАТО і не загрожувала Росії.
Звідки така нарація могла з'явитися?
- Було багато симпозіумів, спільних робочих груп, різних конференцій… Думаю, що якщо ви навіть візьмете книжку фінської авторки Анна-Лєни Лаурен «У них щось негаразд з головою, у тих росіян…», вона, до речі, перекладена українською мовою, почитавши, ви побачите, як можна між рядків зачаруватися Росією. Ти туди приїжджаєш, а вони такі всі «мєдвєді-циганє», гроші сипляться рікою, ми серед ночі їдемо, орендуємо якийсь човен, шампанське ллється рікою і так далі. Оця так звана «велич» Росії завжди певним чином з того боку йшла сюди.
І різними-різними шляхами: чи це були якісь бізнесові, чи економічні, політичні, соціальні, культурні заходи. Тобто воно все поволі різними шляхами впроваджувалося, тому що, знову ж таки, Росія ніколи не жаліла грошей на те, щоби впливати в різних країнах на те, як її бачать.
Пропоную порушити тему такого виразного стоп російській культурі в різних інституціях. Ірино, як це з вашого досвіду як музикантки виглядає, коли йдеться про такий дискурс, який був поширений теж у Польщі, це також є у Чехії, стосовно того, аби не грати, наприклад, російських композиторів і не брати їх до репертуару, не ставити в театрах російських авторів? Це вже трохи змінилося, вже в Польщі це з'являється, хоча є Національна філармонія, наприклад, чи Другий канал Польського радіо, вони продовжують це стопувати, але знаю, що є багато людей, які кажуть, що культура ж не винна, що все ок. Як це було тут?
Ірина Горкун-Сілен: Це дуже складне питання, тому що дійсно не можна сказати про якусь одну інституцію, чи одну людину, одну організацію, один оркестр. Вважається так, що це має бути якесь спільне рішення для країни, але, на жаль, тут такого немає.
Був такий дуже яскравий приклад на Конкурсі імені Яна Сібеліуса, це скрипковий конкурс, який тут дуже відомий, це подія світового масштабу. І, власне, тоді була заява, я вже не пам'ятаю, чи це був 2022 рік, чи, можливо, 2023, що росіяни не допускаються до участі. Вони, здається, вже були прийняті, вони пройшли саме перший тур, але їх не взяли в кінцевому результаті. І було дуже багато заяв від різних людей — фінів, іноземців, вони засуджували таке рішення. Також, звісно, були заяви на підтримку. Головою журі був Сакарія Орамо, це один з головних фінських диригентів. Він завжди доволі сильно підтримував Україну. І він прийняв на себе цей вогонь. Але якось все ж таки це потім заспокоїлося. Щодо кенселення російської музики, на жаль, такого я не бачу.
На початку 2014 року я грала в одному оркестрі тут. На той час головним диригентом Діма Слободенюк, він народився в Росії. Але його батьки переїхали в Фінляндію, коли він був ще маленьким хлопчиком. Вони з Радянського Союзу просто втекли. Вони втекли, тому в нього свої, думаю, історії, пов'язані з Росією, з Радянським Союзом. Але для нього в контексті розвитку кар’єри було важливо грати російську музику. Тому було дуже багато Чайковського, Шостаковича, різних російських композиторів. В репертуарах ніхто цього не відміняв. Але, цікаво, що таке також ми можемо побачити в роботах українських диригентів, що вони знаходять славу і просувають кар'єру за допомогою російських композиторів.
І дуже мало є дійсно таких відомих українських диригентів чи українського походження, які взагалі відмовилися грати російську музику. І тут, мені здається, дуже важливо також помічати і пояснювати, хто дійсно українець. Тут, власне, йдеться про музику, що вона собою представляє. Бо коли ми говоримо про Сильвестрова, який ще сучасний композитор, на щастя, живий, це одне, а якщо ми говоримо про того ж Чайковського і ці намагання його прив'язати до України, це виглядає дуже дивно. Тому, коли я виступала також на конференціях, ми порушували ці питання, коли це було пов'язано також з війною, я бачила, що люди не погоджуються з такою тематикою, з такою позицією, що ми не маємо зараз взагалі про це говорити. І що це не на часі, ми просто маємо це відкласти і подумати, чи варто взагалі повертатись до цього, до цієї музики після закінчення війни.
Моя позиція була така, що після 2022 року я припинила грати російську музику. Коли мене запрошували грати якісь проекти в оркестрах, я кожного разу питала, чи є в репертуарі російські твори, і вони дуже часто були. І, власне, перший проєкт, на який мене покликали після початку війни, я була дуже вражена, там були десь три різні твори російських композиторів, там був Мусорський і ще хтось, я вже не пам'ятаю, я написала дуже довгу відповідь, що я просто не можу грати, ні фізично, ні морально. На жаль, я бачила нерозуміння серед моїх колег, вони підтримують Україну, але не було розуміння, чому в мене така позиція.
Наталя Терамае: Зараз наближається Різдво, я згадала про Чайковського і «Лускунчика». Ми кожного року маємо це нашестя перед Різдвом. І минулого року в жовтні національний мовник Yle (yle.fi) робив і сюжет, і допис під назвою «Спочатку йде балет, а потім приходять танки». Це робила фінська журналістка, вона була в Києві, вона познайомилася з київським балетом, потім вона вирішила зробити це дослідження, чому в Україні Чайковського не толерують, чому ми не показуємо Чайковського, не граємо «Лускунчика», а чому тоді в Фінляндію приїжджають українські балетні трупи, які з «Лускунчиком» і Чайковським дуже успішно виступають, і крім того, вони ж приїжджають з ідеєю промоції України, миру, підтримки, зараз це ж дуже модно — всюди підтримувати Україну, різними шляхами.
І це була дуже хороша стаття, тому що там було показано, що в Україні від цього вже відхрестилися, але ті балетні трупи, які приїжджають за кордон, це танцівники з Росії, з України, і зокрема ті, які пов'язані з Національним оперним театром. Таким чином ми можемо зробити висновок, що є окремі журналісти, які розбираються в ситуації, які розуміють, але мені здається, що таких мало.
Цікаво теж, за вашими спостереженнями, які найпоширеніші елементи російського впливу, російської пропаганди поширені тут і в яких галузях?
Ірина Горкун-Сілен: Мені здається, що всюди. У 2014 році я почала своє навчання як докторантка в Академії Сібеліуса (Sibelius-Akatemia – Музична академія у Фінляндії, ред.). На початку навчання мені сказали, що не буде проблем із фінансовою підтримкою, хоча моя дослідницька тема не дуже була пов’язана з Фінляндією. Але, мені здавалося, що через те, що доволі мало студентів на цій програмі, знайти підтримку фінансову не буде складно. Але перші декілька років я була здивована, це були дуже важкі роки, грантів не давали. Давали суто на якісь такі фінські теми, але між тих гарантів, що я бачила, давали дуже багато саме на російські теми чи російським науковцям, докторантам, музикантам. Власне, я бачила дуже сильну підтримку ось цієї тематики, зв'язків, і це було дуже сумно.
На початку 2022 року один з найбільших фінських фондів оголосив спеціальну підтримку для студентів, докторантів, які втікали від війни. І вони прописали це як українську тему, але під цю тему маленькими літерами написали, що це була стипендія для українців, білорусів і росіян. І мене наскільки це вразило, що я не втрималася, я написала людині, яка представляла цей фонд, і в нас була така дуже коротка дискусія. З відповіді було зрозуміло, що він просто вражений моєю реакцією і дуже сильно не погоджується, він відписав, що вони знають, кому вони що дають. Це було дуже коротко і не дуже дружньо, скажімо так.
Але мене вразила така позиція. Вони вирішили, що це буде велика підтримка для українців, але вони пов'язали українців з білорусами і росіянами, а це — неможливо. Нехай би зробили іншу програму, якщо вони вже хотіли їх підтримати, але це, на жаль, ось так було. І я ще досі це бачу тут і на рівні суспільства, і на рівні таких великих інституцій. Тому хотілося б вірити, що воно все буде змінюватися, але поки правда трохи інакша.
Наталя Терамае і Мар'яна Кріль в Товаристві українців у Фінляндії.
Наталя Терамае: Демократія працює. І голос громадян, голос суспільства має значення. І, знову ж таки, росіяни не мовчали, вони працювали, в них було достатньо засобів, щоб вплинути на ситуацію. Вони дуже швидко переорієнтувалися вже наступного року. У 2023 році почали з'являтися програми, організації, орієнтовані на росіян, або створені росіянами на підтримку українців, починаючи від психоемоційної підтримки і закінчуючи якимись культурними проектами. Але в нас були такі прецеденти, коли росіяни отримали такі гранти, а ми не отримали, і ми запитували, чому? Відповідь була така, що в них технічно краще прописана заявка, і з цим нічого не зробиш. А про те, що організація, яка надає послуги психоемоційної підтримки росіянам, а потім надає такі ж послуги тут, у Фінляндії, українцям, це нічого, це не важливо. Головне, що дотримані всі технічні вимоги.
Тут є ще один момент. У 2022 році мене запросили на одну дискусію. Була така розмова в Шведському театрі про це все, що відбувається, що з цим робити, вона була дуже гаряча. Це був, напевно, березень 2022 року. Фінське суспільство — дуже толерантне, вони багато над цим працювали, воно відкрите, воно засноване на довірі.
Росіяни це все дуже використали для того, щоб цим маніпулювати і просувати свою пропаганду. І фіни цього ще досі не розуміють, вони досі думають, що ці люди потребують підтримки, що ці росіяни хочуть допомогти українцям. Мовляв, ви ж ніби говорите однією мовою, а те, що в нас існують зовсім різні історичні досвіди, культурні досвіди…
І як би там не було все одно ця російська імперськість, вона завжди, завжди, завжди вилазить. Вони ще не до кінця можуть це зрозуміти. І це один з таких загрозливих моментів, що коли є така розвинена спільнота, демократична, цивілізована, яка досягла такого рівня прав, включно до того, що тут лютеранська церква і жінка може бути священником, вона може вийти в татуюванні з рожевим волоссям, ніхто нічого їй не скаже, що для України дуже дивно. І це тут у них працює. Але коли втручаються в це нечесні групи, воно дуже сильно порушується, але вони не можуть зрозуміти, що їх використовують. І це все приходить, власне, з часом.
Я думаю, що вони все більше і більше розуміють цю всю загрозу, тому що, наприклад, у 2022 році фіни, багато політиків, м’яко кажучи, були здивовані, що Фінляндія захотіла йти в НАТО, тому що до цього соціологія показувала, що фіни не хочуть, що їм це не потрібно, що от вони собі мирні і так далі… Тут було дуже багато пацифістів, і в особистих розмовах мені багато говорили про те, що хтось не йшов на військову службу, на обов'язкове військове тренування, це можна було замінити громадськими роботами, тому що люди ніколи не думали, що може бути війна. І вони казали, що помилялися, що їм дуже шкода. Зараз ця громадська думка змінилася на 180 градусів, і вони дуже швидко вступили в НАТО. Це усвідомлення поволі приходить.
Але нам треба просто тут згадати те, що в нас було, що в нас вкрали. Є дуже багато роботи для істориків, для науковців гуманітарної сфери. Наприклад, наша спільність — кінець ХІХ-поч. ХХ століття. Це фінська незалежність, українські визвольні змагання. Є прекрасні мемуари першого посла Фінляндії в Україні Генріха Гумеруса. Є такі паралелі як Маннергейм і Скоропадський, які вийшли, фактично, з одного середовища і в них були знайомі, подібні такі долі. Є, знову ж таки, дуже цікавий кейс Юрія Горліса-Горського, який приїжджав сюди у Фінляндію з тим, щоб сформувати військові одиниці із полонених українців з радянської армії. Очевидно, це не вдалося йому, з певних причин, і він був не одним таким емісаром, але це історичний факт, який треба просто дослідити, і це все є у фінських архівах. Була така спорідненість Україна-Фінляндія, було велике розуміння до того часу, коли після Другої світової війни Радянський Союз почав це все перебивати, розмивати, знищувати.
Оскільки мене дуже цікава культура, то я займалася тим, що дослідила історію Марії Заньковецької тут у Фінляндії, в Гельсінкі. Я знайшла дуже багато міфів і неправдивих свідчень в її біографії щодо Фінляндії. Зрештою, це виправдано її сімейним становищем, тому що для неї це був травматичний досвід її невдалого шлюбу, коли вона була у Фінляндії. Але все одно, це дуже цікавий момент, бо збереглися свідчення, матеріальні речі… І ми маємо портретне фото Марії Заньковецької, зроблене у топовому гельсінському ательє Даніела Нибліна. Копія цієї фотографії зараз експонується у Музеї фотографії у Гельсінкі. І історія Марії Заньковецької також там представлена, завдяки нашій співпраці — Товариства українців і Музею фотографії. Є також історія Олександра Богомазова, українського художника, одного із топових авангардистів. Це – відкриття, після того, як був Малевич, Борлюк, а ще був такий Богомазов. І зараз з успіхом відбувається виставка «In the Eye of the Storm» про український модернізм. Вона недавно завершилася у Лондоні. Я мрію про те, щоб вона сюди потрапила. Адже Богомазов перебував у Фінляндії близько півтора місяці. Я про це видала книжку, яка також перекладена фінською мовою. Але, коли я намагаюся подати цю історію фінським журналістам, познайомити їх з цим, вони мені кажуть, що «художник — невідомий, і ми не будемо про це писати». Це теж інший цікавий момент про те, як ми орієнтуємося на західні медіа, що вони мають високий стандарт. А я не розумію, як так може бути: це — невідоме, ми про це не будемо писати. А яке ж тоді завдання медіа? Завдання медіа полягає у тому, щоб розповідати про щось невідоме, відкривати це. Я листуюся із Фінським художнім музеєм щодо того, аби ця виставка українських модерністів потрапила сюди у Фінляндію. Але все не так добре йде, якби хотілося. Я думаю, що вони ще самі не до кінця пройшли ці деколонізаційні студії. Я також пишу статтю про це. Ось, наприклад, на сайті Національної галереї, де оцифровані всі їхні твори, йдеться про те, що Рєпін народився в Чугуєві, а помер в Куоккала – фінському дачному містечку, яке було переіменовано в Рєпіно, і написано, що це Радянський Союз. Але Рєпін помер у Фінляндії, не в Радянському Союзі. Це пізніше стало Радянським Союзом, а зараз це взагалі Росія. Вони на ці моменти не дуже звертають увагу, і це також дуже цікаво дослідити — їхню ментальність, сприйняття свого минулого і нашого теперішнього.
Запрошуємо послухати подкаст у доданому звуковому файлі.
Мар’яна Кріль