Від початку широкомасштабної війни, яку проти України веде РФ, ми розповідаємо про те, як польські митці, культурні установи та відомства підтримують Україну і допомагають українським митцям.
Сьогодні хочемо розповісти про індивідуальну ініціативу автора блогу про мистецтво «Міцна Культура». Починаючи з 24 лютого, тут з'являються українські художники, їхні твори, розповіді про українське мистецтво. Так наш гість хоче популяризувати українську культуру серед поляків.
На зв’язку з нашою студією — автор блогу «Міцна культура» (Mocna Kultura) Ярослав «Jarry» Яворський. Блог «Міцна культура» належить до моїх улюблених, присвячених образотворчому мистецтву. Цікаві історії, небанальні коментарі і передусім – шедеври світового малярства. Так у кількох словах його можна описати. Твої дописи я читаю часом, як захопливий трилер або романтичну комедію. Є зав’язана інтрига, виразні герої тощо… Скажи, а як народилася ідея блогу?
- «Міцна культура» — це те, про що я мріяв дуже давно. Я колись, ще у часи давнього середньовіччя, вивчав історію мистецтва та музейну справу. І ця любов до мистецтва у мене десь жевріла, аж прийшла пандемія і виявилося, що в мене — багато вільного часу. Моя праця була пов’язана із культурою, а пандемія дозволила у культурну діяльність. Отже, тоді я вирішив спробувати втілити в життя свою мрію — розповідати про мистецтво людською мовою, без важкої термінології і без цього славнозвісного «що автор хотів сказати». Я хотів теж розвінчати міф про те, що аби насолоджуватися мистецтвом, треба на ньому розумітися. Отже, моє переконання таке — щоби любити мистецтво, не треба на ньому розумітися. І взагалі, що означає словосполучення «розумітися на мистецтві»?
За яким ключем вибираєш картини та авторів?
- Я вибираю за дуже простим ключем — те, що мене зачаровує. Або буває так, що маю свої улюблені картини, які мені подобалися завжди і дуже хочу ними поділитися з іншими. А коли щось нам подобається, то хочеться це показати іншим, поділитися цією красою. Тому ключ такий — відкриття, яке мне заворожує, і про яке я хочу розповісти іншим.
Починаючи з 24 лютого, «Міцна культура» має дуже багато українських акцентів. Я би сказала, це вже цілий український цикл. Іван Труш, Марія Примаченко, Алла Горська, Віктор Пальмов, Катерина Білокур... Із цими іменами та їхніми картинами ознайомлюється польський глядач. В одному із своїх постів Ти пишеш, що Тобі соромно, що про існування цих шедеврів Ти раніше не знав... і що українське мистецтво для Тебе є якимось неймовірним відкриттям.
- Сьогодні, вже з перспективи цих жахливих днів війни, я бачу, що українське образотворче мистецтво — неймовірне і заслуговує на перші шпальти мистецьких видань та виставки у найкращих мистецьких галереях. Для мене, відверто скажу, це було відкриття. І дуже шкода, що мусила статися ця трагедія, аби ми помітили небачене багатство під своїм носом. Українське малярство XIX i XX століть представляє найвищий європейський рівень, а на додаток має цей неповторний характер. Я би сказав, що українець зміг би намалювати таку картину, як француз, але француз вже би не зміг намалювати так, як українець. Я щодня відкриваю нових, цікавих авторів. Я показую художників, котрі мене заворожили. Усіх показати я не маю навіть змоги. Але зустріч з Олександром Мурашком чи Федором Кричевським, котрого я вважаю абсолютним велетнем, зробила сильне враження. Або знамениті українські художниці — і тут мені язик не повертається назвати їх примітивістками, адже з-під їхнього пензля виходили шедеври — маю на увазі Катерину Білорук, Марію Примаченко. А Віктор Пальмов — це, на мою думку, другий Шагаль, і зовсім не розумію, чому про нього не знає увесь світ, як про Шагаля. Можливо, відповідь в тому, що Шагаль мешкав у Парижі, а Пальмов — ні. Ну і моє велике відкриття, яке я зробив 5 років тому. Стільки років я носив у собі ідею, щоби розповісти про Олександра Богомазова. Я десь там потихеньку працював над текстом про нього, адже почалася ця страшна війна. І тоді я подумав, що немає вже чого чекати. Богомазов випередив більшість течій у європейському мистецтві, він був теоретиком мистецтва, який був на крок перед тими, про кого читаємо в енциклопедіях. Він жив і помер у Києві. Мушу сказати, що Європа повелася як завжди негарно стосовно видатних постатей з нашої частини Європи і не згадує про нього. А повинна.
Мою увагу звертає, що робиш наголос на тому, що багатьох українських художників совєтська влада переслідувала, і, нерідко, фізично знищувала. Репресії 30-их років, 60-их… Це все дуже співзвучне, на жаль, із кадрами зруйнованих музеїв, розбомблених театрів і спалених бібліотек, які бачимо з України. Триває російська агресія, що нищить теж культуру.
- Кілька років тому, коли я працював у Центрі культури і місті Бидгощ, мені в руки потрапила книжка, яку видав наш осередок. І там я вперше зіткнувся із поняттям «шістдесятників», тобто українського ренесансу 60-их років минулого століття, який — про що я дізнався із жахом — був знищений Росією. Спочатку вона дозволила, щоби цей ренесанс відбувся, а потім систематично вбивала або запроторювала до в’язниць його представників. Хочу наголосити, що поляки нічого про це не знають. Польські митці у ті часи не могли пробитися на Захід, про них на Заході мало хто знав. Але українські художники того часу, талановиті митці, не тільки не могли пробитися на Захід, вони часто просто втрачали своє життя. І в сьогоднішні дні, коли бачимо, що Росія чинить в Україні, то це насправді продовження нищення української культури. Зрештою, як бачу, Росія вже багато разів намагалася знищити українську культуру, але це їй ніколи не вдавалося, і нині теж не вдасться. Треба про це говорити і говорити голосно. Те, що вони робили з українськими митцями та мисткинями, такими як хоча би Алла Горська, геніальна артистка, яку вбито тільки тому, що вона виступила проти комуністів, - це жахливі речі. Її вбили бандити, котрі хотіли знищити українську культуру.
Вони поводяться так… я знаю, що в Україні вживається слово «рашисти». Тож так, вони поводяться, як рашисти. Вони роблять те саме, що робили фашисти у Польщі, і що робили, як не дивно, в Росії. Тож пам’ять, як бачимо, коротка. А, може, це все чиниться свідомо.
Хочу Тебе попросити розповісти про перший пост із «українського циклу». 24 лютого, це якраз був у Польщі Масний четвер, але Ти пишеш, що пончики – недоречні. І пропонуєш ознайомитися з Іваном Трушем, котрий був тісно пов'язаний із Польщею.
- Так, Іван Труш, на мою думку, це велика прогалина в польській історіографії. Звичайно, були виставки, але немає свідомості, що був такий український митець, котрий був співавтором цього польського відродження, а його мистецтво було, можна сказати, осяйним. Тож намагаюся за допомогою мого блогу розповідати про таких непересічних художників. Треба показувати світові українське мистецтво, яке не було, а яке є.
Які відгуки на український цикл? Читачі «Міцної культури» щось пишуть про ці твори мистецтва? Їм подобаються?
- Це досить цікаво. Якби я робив цей проєкт комерційно, то, щиро кажучи, мусів би до кінця життя публікувати інформацію про українське мистецтво. Ці пости, присвячені українським митцям, мають дуже велику аудиторію і жваво коментуються. Пости, пов’язані з Україною, в середньому дивиться близько 20 тисяч осіб. Наприклад, пост, який я опублікував позавчора, про Всеволода Максимовича, який прочитала 21 тисяча осіб, він мав півтисячі вподобайок і понад сто поширень. Читачі, так само, як і я, відкривають для себе українське мистецтво — воно було так близько, і ми про це нічого не знали! Мене тішить той факт, що, завдяки моїм дотеперішнім постам, приблизно 200 тисяч осіб побачило картини українських художників.
Запрошую послухати розмову у доданому файлі
Яна Стемпнєвич