Презентація першого муралу у Відні в рамках проєкту The Wall від Port agency у співпраці з фестивалем міської естетики Calle Libre відбудеться вже 2 листопада. Другий мурал у Берліні відкриється 6 листопада.
На початку нашої розмови я запитала у засновниці культурної агенції Port. Каті Тейлор, чим обумовлений такий вибір назви проєкту, адже «стіна», а саме так з англійської перекладається wall, використовується як метафора розділення, бар’єру або навіть глухого куту. Я запитала, що ініціатори цього проєкту вкладали в цю назву.
Насправді метафора — це така річ, яку можна інтерпретувати як завгодно. Я бачила стіну, що оберігає в першу чергу Європу. Ми увесь час говоримо про те, що Україна є захисницею не тільки самої себе, а й усієї Європи, тому ми в першу чергу саме це мали на увазі.
До створення п’яти муралів, що з’являться в п’яти столицях, були запрошені відомі українські та міжнародні художники. Катя Тейлор зазначила, що зараз вона, на жаль, не може розкрити імена усіх митців, що візьмуть участь у проєкті.
Ми будемо розповідати про це з часом, анонсуючи кожне місто. Ми запросили долучитися до проєкту, з одного боку, п’ятьох українських художників та п’ятьох європейських художників, навіть не європейських, а міжнародних, бо серед них є і бразильська художниця, й художник з Туреччини. Зараз у нас є вже два міста — це Відень і Берлін. У Відні у нас буде відкриття вже 2 листопада, і там у нас працює пара художників. Це Нікіта Кравцов і Венсан Паронно — це дуже відомий французький ілюстратор.
Катя Тейлор зазначила, що кожна пара митців намагалася спільно говорити про свободу, демократію та єдність.
По-перше, у нас є концепція проєкту. Ми не просто їдемо розповідати про війну, бо треба розуміти, що в класичному контексті в якомусь дуже зрозумілому форматі це дуже сильно всім набридло. Люди не звертають уваги. Дуже важко залучити їх. Звісно, вони емпатичні, але цього недостатньо. Ми б хотіли, щоб за цим крилася якась дія або якесь глибше розуміння того, що в нас відбувається. Тому взагалі весь цей проєкт направлений на розповідь, роздуми про наше спільне майбутнє, тому що Україна дуже стрімко рухається в бік Євросоюзу. Тобто рано чи пізно ми станемо його частиною. Було б дуже добре, щоб європейці розуміли, навіщо ми туди йдемо, що ми можемо принести з собою, бо зараз все виглядає так: Україна воює, якщо вона буде частиною Євросоюзу, то вона перестане воювати. Однак це не єдине, що ми можемо з собою принести. У нас є дуже багато переваг. У нашій країні живе дуже багато талантів, не тільки креативних, а й взагалі.
Цей проєкт направлений на осмислення нашого спільного майбутнього. Він про те, що Україна бореться за демократичні цінності, які притаманні європейцям. У нас дуже багато спільного, насправді. Тому всі ці мурали витримані у цій концепції. Звісно, у кожного є своя історія, але насправді боротьба за свободу й демократію, гуманістичні цінності — це лейтмотив цього проєкту.
У публічному дискурсі тривалий час іде дискусія про різницю у сприйнятті війни РФ проти України у самій Україні та на Заході. Я запитала у Каті Тейлор, чи під час підготовки проєкту вони намагалися брати до уваги європейський, національний контекст кожної з країн, чи для них важливіше було донести та наблизити іноземцям саме українську точку зору, нашу символіку та світосприйняття.
Мені здається, що це більше про діалог, тому що в кожній країні абсолютно інше відношення, однак нема такого поняття, як «українське відношення до війни» і «європейське відношення». Адже в кожній країні є свій політичний контекст.
У нас є вже досвід. Ми їздили з досить великою виставкою по європейським столицям — це були Брюссель, Амстердам, Рим і Берлін. В кожному з цих міст, в кожній країні абсолютно інша повістка, і треба її розуміти. Тому власне ми продовжуємо цю подорож європейськими країнами й містами для того, щоб розповісти людям із цих країн про те, що відбувається зараз в Україні, яке відношення людей, які безпосередньо живуть в країні, де іде війна, до неї. Однак це проєкт про діалог. Він не про активну фазу війни, а про те, що буде далі, бо війна закінчиться. Ми сподіватимемося, що вона закінчиться швидко і на нашу користь. Що буде з нами далі? Як ми будемо будувати наше майбутнє? Я не думаю, що ми будемо розмірковувати про це, коли вона закінчиться. Саме час про це подумати зараз, бо ми маємо починати розбудовувати його вже сьогодні.
Нещодавно українська режисерка Аліна Горлова в одному зі своїх інтерв’ю сказала, що, на її думку, зараз зарано випускати як художні, так і документальні фільми про цю війну. Зокрема й через те, що немає аналізу аудиторії, рівня її травматизації тощо. Вона говорить: «Щоб швидко створювати контент, є журналістика, яка може створити дуже яскраві та водночас структуровані історії». Я запитала у засновниці культурної агенції Port., чи у митців виникає така ж проблема, чи у цьому випадку мистецтво швидко реагує на нову реальність.
Ви знаєте, це дискусійне питання. Я не думаю, що на нього є якась однозначна відповідь. Раніше, до повномасштабного вторгнення, я теж дотримувалася думки, що мистецтву потрібен час і відстань для того, щоб висловлюватись. Так і було під час Першої та Другої світової війни, але часи змінилися. Сьогодні війна іде не тільки фізично. Ми знаємо про інформаційну війну, що взагалі це гібридна війна. Ми використовуємо всі інструменти, які тільки існують, для того щоб запобігти дезінформації, фейк ньюсам. Ми не можемо витримати конкуренцію з дуже потужною російською пропагандою — переважно вона це робить на міжнародній арені — бо у нас нема таких фізичних ресурсів. Ми не були присутні в цих політичних колах так довго, як вони. В нас нема таких лобі, як в них, і так далі. Ми також прагнемо виграти цю війну, тому я думаю, що художники й взагалі всі люди, які працюють з будь-якою інформацією, а в цьому випадку ми говоримо про інформацію, нехай і візуальну, нехай і інтерпретовану, також є дуже потужним інструментом. Більш того, якщо подивитися на статистики, як люди реагують на новини, наприклад, то ми побачимо, що вони втомлюються від них. Всі втомлюються від поганих новин. У війні взагалі нема нічого нового, особливо, якщо вона не стосується тебе безпосередньо. Тому, коли ми говоримо про художників, це ще, окрім всього, дуже витончений інструмент достукатися до сердець, а не тільки до голів європейців, або до будь-якої аудиторії, до якої ми звертаємось. Дійсно, було б класно, якби у нас були час і відстань, але у нас нема ні того, ні іншого, бо війна триває, ми боремося. Тому власне ми робили виставку, в якій брало участь 50 художників і 200 творів. Це багато для того, щоб занурити європейця у контекст, для того щоб розповісти йому персональні історії. Бо коли ви дивитесь новини, то бачите якісь абстрактні новини, щось там палає, а коли ви говорите з художником сам на сам, коли ви читаєте його інтерв’ю, або бачите відео, яке він зняв, якусь інсталяцію, то ви розумієте, що це ваш персональний діалог, що цей художник звертається безпосередньо до вас. Він може пробудити у вас якісь емоції, а ці емоції потім перетворяться на якість думки або рішення, в тому числі політичні: за кого ви будете голосувати, яких ви будете обирати лідерів, як ці лідери будуть приймати рішення, на чию користь. Ми не можемо однозначно відповісти на ці питання, чи мають художники створювати будь-що, або вони мають мовчати. Ми просто бачимо, що вони не мовчать. Ми показуємо те, що вони роблять.
Я запитала у Каті Тейлор, чи, на її думку, художник має залишатися в центрі подій, щоб творити та розповідати аудиторії про війну, страх і біль, чи він або вона не має бути безпосереднім учасником цих подій.
У мене була розмова на цю тему з Владою Ралко — дивовижною українською художницею, яка на початку війни поїхала до Львова, рятуючи своє життя і життя своєї сім’ї. Зараз вона знаходиться в нас на резиденції в Берліні декілька місяців. Мені теж було цікаво її почути. Вона відповіла таке: «Можна бути в середині подій і створювати дуже погане мистецтво, а можна навпаки». Я в чомусь з нею згодна. Звісно, художник має відчути на своїй шкурі, що відбувається, але чи має він залишатися в небезпеці або переживати якісь події, які травмують для того, щоб створити шедевр. Ні, я думаю, що ні. Однак ми живемо в цьому контексті як українці, ми вже переживаємо цю травму, знаходимося в цій ситуації, розуміючи цей контекст, відчуваючи його, відчуваючи біль людей, які навколо нас і так далі. З цим можна рухатись далі, де б ти не був.
Дар'я Юр'єва
