Святвечір, польською мовою Віґілія, — це в старопольській традиції один із найважливіших днів року. В минулому його вважали кінцем старого і початком нового року, тому з цим особливим часом було пов’язаних багато забобонів, звичаїв, заборон і наказів.
Колись поляки вважали, що момент, коли ночі найкоротші в році, це час взаємопроникання земного і потойбічного світів. Коріння цих вірувань сягає дохристиянських часів, коли зимове сонцестояння було одним із найважливіших свят.
Малґожата Ящолт з Державного етнографічного музею у Варшаві розповіла, що було чимало звичаїв, пов’язаних із відповідним пригощанням душ, а деякі з них збереглися досі, хоча й у дещо зміненій формі.
«З’являються елементи, пов’язані із Задушками, з померлими, бо колись вірили, що на Святвечір приходять і душі померлих. Тепер ми пояснюємо, що порожня тарілка призначена для мандрівника, який до нас прибився, а колись пояснювали, що це тарілка для душ померлих. Йшлося про єдність тих, що живуть, і тих, кого вже немає серед людей», — сказала експертка.
У Святвечір жителі колишньої Речі Посполитої остерігалися, щоб не зробити чогось поганого або дурного. Вірили — те, що відбувається цього дня, відбуватиметься протягом усього наступного року.
Протягом дня і під час вечері було чимало жестів і дій, які мали принести успіх. «Ніжки столу прив’язували залізними ланцюгами, і вірили, що це гуртуватиме сім’ю. Біля столу також ставили залізні елементи плуга та коси — це мало запобігти тому, щоб кроти псували землю», — розповіла Малґожата Ящолт.
У старих польських хатах на Святвечір була також так звана подлазьнічка, тобто гілка хвойного дерева або сніп соломи, прикрашені сушеними фруктами, яку підвішували під стелею. Цей давній слов’янський звичай символізує життя, яке повертається навіть після найлютішої зими.
У наш час його замінили прикрашені ялинки, які походять з Німеччини, а точніше з Ельзасу. У деяких регіонах Польщі вони поширилися лише після Другої світової війни.
IAR/Н.Б.