Сотні фільмів, багато годин записів і проїханих кілометрів найрізноманітнішими дорогами — по пограниччі, високогір’ї та бездорожжі. У програмі Української служби Польського радіо — розмова з документалістом, оператором та репортером Кшиштофом Кшижановським. Впродовж кількох десятків років Кшиштоф Кшижановський працював на краківському телебаченні, був автором та редактором програми «У себе» (U siebie, 1989–2007) — програми, присвяченої національним та етнічним меншинам. З нагоди 80-річчя режисера в Усті-Горлицькому в Низьких Бескидах відбувся спеціальний показ архівних фільмів Кшиштофа Кшижановського на лемківську тематику, а також про Низький Бескид, Гуцульщину та Україну. Про фільми, пізнання лемківської спільноти, культури, спадщини з Кшиштофом Кшижановським розмовляла Мар’яна Кріль.
12:23 11 06 2026 krzyzanowski.mp3 Польський документаліст: «Неможливо бути поляком і не розуміти Україну, а також українцем і не розуміти Польщу»
Моє знайомство із величезним доробком Кшиштофа Кшижановського із Кракова почалося з його відео з Гуцульщини, зокрема, зустрічей із мольфаром Нечаєм чи музикантом Романом Кумликом, згодом це було відео з концертів та розмов з Оркестром Святого Миколая з Любліна, ще пізніше – унікальні кадри з перших Лемківських ватр у Низькому Бескиді. А з чого почалося це велике зацікавлення цими теренами?
Все почалося дуже просто, можна сказати, ще в дитинстві, бо я був скаутом і на першому таборі в 1958 році я саме перебував у Низьких Бескидах. Це було поблизу Барвінека, між Барвінеком і Дуклею. І саме тоді я вперше почув, коли пішов по молоко, що хтось сказав не «mleko», а «молоко». І я тоді здивувався, чому люди говорять трохи інакше. А потім мій керівник сказав, що тут живуть русини, і це було для мене несподіванкою - як це, в Польщі русини, звідки вони взялися? І потім, зрештою, ми мали багато таких скаутських таборів у Бескидах.
Отож, мандруючи у 50-х і 60-х роках минулого століття, я натрапляв на порожні села, на занедбані кладовища, там ще стояли будинки, ще стояли тоді ті хати, зараз їх вже немає, а тоді це було, власне, не так давно. І для мене це було таким враженням, ніби я дивився на загублену Атлантиду. І це дуже закарбувалося в моїй пам’яті, і тому пізніше я почав дуже цим цікавитися. А потім, коли я вже закінчив історичний факультут, я вже знав більше, я вивчав історію в Ягеллонському університеті, тож там я цим ще більше цікавився. І потім вже цілком свідомо, як журналіст і кінорежисер, я продовжував свої перші, так би мовити, відкриття та інтереси. Саме щодо Низького Бескиду та Бескидів загалом.
А чи це відразу було зйомкою, документацією? Чи ви вже знали, що, наприклад, от хочете зняти фільм саме про щось, на якусь тему, чи це було скоріше чимось на кшталт позаробочої діяльності?
Цей інтерес не був пов’язаний із телебаченням. Мене взагалі цікавила Україна як така, польсько-українські відносини. Це мене дуже цікавило, більше за все інше. Тож це було ніби певним фрагментом цієї теми. Все, що було пов’язано з колишньою Київською Руссю, з Україною, з нашими відносинами в Першій Речі Посполитій, а згодом також те, що відбувалося в міжвоєнний період і після війни, було для мене драматичним і водночас дуже цікавим. А, перш за все, це спричинило те, що я цікавився цим не лише як тележурнарналіст, але скажу, що саме спонукало мене робити такі програми.
Ось це був, мабуть, 1980-й рік. Цей момент тимчасової свободи, і тоді в цій свободі публічно проявилися, назвемо це, національні або етнічні меншини, мешканці Польщі. Вони також визнали, що це той момент, коли вони можуть сказати, що вони є. Адже відомо, що в 60-х і 70-х роках ці питання або відсували на другий план, або стверджували, що Польща є однорідною країною і тому тут немає інших меншин. Саме тоді меншини заявили про себе. Я тоді прочитав цікаву статтю, здається, вона з’явилася в часописі Tygodnik Powszechny, вона була про українців.
Мабуть, це написав Влодзімєж Мокрий, «Я - українець», щось у цьому сенсі, вже не пам’ятаю назви. Я прочитав її і тоді подумав, а я вже працював на телебаченні, що треба було б зробити таку програму про меншини. І я вмовив колегу мого старшого редактора Кудроня, щоб ми разом створили таку програму. І ми подумали собі, що якби ми їхали кордонами вже цієї сучасної Польщі, то натрапимо скрізь на якісь автохтонні меншини, що живуть «у себе». Бо вони завжди тут були, і ми могли б зробити таку програму. І ми чекали до 1989 року, але я раніше купив камеру на Заході і вже почав самостійно, поза телебаченням, працюючи на телебаченні, робити різні такі записи.
Я їздив у ті краї, знайомився з тими людьми, бував на перших Ватрах — саме на лемківських, бо вони були відносно недалеко від мене, я знав тих людей, адже я ходив по горах як турист, скаут, тож знав, до кого там звернутися. І я знімав ці різні речі, тож мав трохи власних архівних матеріалів. І в той момент, коли цей режим, назвемо його так, ПНР, слабшав, у 1988 році до мене звернулися, сказали, що я собі такі речі записую, чи не міг би я щось там, якісь дрібниці, вкинути до ефірів, але дуже безпечно.
Не якісь великі програми, а просто новини, що десь щось сталося, хтось із кимось зустрівся. Я це показував зі своєї камери, і в 1989 році, після змін, я зустрівся зі своєю колегою з телебачення у Вроцлава, пані Леною Калетою. Вона цікавилася лемками, бо вони там жили біля Вроцлава, і вона там почала щось про них робити, а я – тут, у Кракові.
І тому ми домовилися, що ще раз спробуємо запустити ту програму, яку колись, у 1980 році, хотіли робити, але ми знайшли для неї назву — ми назвали її «У себе». У той час, на межі 1989-го і 1990-го, так само всі національні меншини почали виходити на поверхню, організовуватися в товариства, хоч Об’єднання українів у Польщі існувало, але вони почали діяти більш енергійно, люди просто перестали боятися. Це був гарний час, ми разом працювали над цією тематикою. Наша програма зростала на цих меншинах і цих організаціях, які теж будувалися. І ми так розширювали і робили цю програму аж до 2007 року.
Також завдяки вам ми знаємо дуже багато чудових історій та кінопортретів з України. Де ви познайомилися з цими людьми? Чи ще тут, у Польщі, наприклад, з Гуцульщини, людьми із середосища Романа Кумлика та з самим Романом Кумликом, чи вже там, в Україні?
Тож мушу повторити те, що сказав на початку: мене справді зацікавила Україна — як людину, а згодом і як історика — а також наші польсько-українські відносини. Щоразу, коли випадала нагода, я намагався або дізнатися про це, або поїхати туди. І мій перший візит був досить дивним. Мені вдалося це зробити в 1977 році, коли, щоб поїхати на Гуцульщину, я скористався тим, що мав запрошення, не моє, а хтось мені його влаштував, у Крим під приводом, що я мушу лікуватися. Це був, звісно, привід, і я поїхав туди, але влаштував це так, що потім, коли зареєструвався в міліції тощо, хотів тихо повернутися до Львова, а потім поїхати на Гуцульщину, про яку мріяв, щоб її побачити. І це мені вдалося.
Я скоротив своє перебування там і потайки виїхав. Вони купили мені квитки на літак назад до Львова через Сімферополь, і я прилетів до Львова, де мене направили до однієї сім’ї українських музикантів, які не побоялися мене прихистити, бо тоді було важко, іноземцям тоді не дозволялося просто так бути, виїжджати й переїжджати. Їхній син посадив мене у власну машину і відвіз до Івано-Франківська, потім до Коломиї, а наприкінці ми заїхали до Жаб’є, тобто у Верховину. Але, на жаль, ми приїхали досить пізно, я не мав жодних контактів і бігав по домівках, забігав у якісь будинки і казав, що хочу купити вишиванку. І вони спочатку були налякані, бо якийсь чоловік забігав до них і казав, що має гроші, що хоче купити ту вишиванку. Я купив, мабуть, п’ять сорочок, якихось старих, а потім натрапив на одного-єдиного чоловіка в гуцульському кептарі.
Всі інші ходили у фуфайках, і я просто остовпів від смутку, що гуцулів уже немає. А я просто зустрічав звичайних робітників, які йшли на роботу. Але вийшов якийсь літній чоловік у кептарі, і я тоді провів з ним десь півгодини, розмовляючи, і він мені сказав, що гуцули є, і що треба тільки приїхати сюди надовше.
Я також хотіла би запитати, що особисто вам дали розмови з цими різними людьми — як тут, у Польщі, так і в Україні, а також в інших країнах — щодо саме такої культури на прикордонні. Що ви зрозуміли завдяки цьому?
Я, насамперед, оскільки керував скаутським гуртком у музичній школі, цікавився музикою та піснями. Ми співали всі українські пісні, а «Ой у лузі червона калина», це я пам’ятаю, співали у 1967 році, мандруючи Бескидами, і то українською мовою. А записи ми мали з Канади, щоб було краще, бо тоді там це теж співали. Але до чого я веду? Для мене життя з українцями – дуже важливе, так це треба сказати. Адже ми маємо тисячолітню історію, у Кракові є князівни, які були дружинами наших правителів, руські князівни. Наші стосунки абсолютно переплетені, пов’язані, звичайно, як у родині, траплялися страшні різні речі, у родинах таке буває, провина зазвичай лежить на обох сторонах.
Звісно, можна розрізняти ці аспекти, шукати пропорції, але загалом ми пов’язані між собою на краще й на гірше, і те хороше треба підтримувати. Те погане, як я вже казав, траплялося з різних причин, і провина лежить на різних сторонах. Додам ще одну особисту деталь, вона важлива. Мій батько – «кракус», ми родом з Кракова, але перед війною він був офіцером у Львові, у 19-му полку, який дислокувався на Цитаделі у Львові. І з дитинства мій тато наспівував українські пісні вдома, я їх чув.
Оскільки, коли вони їздили на полігони, на різні навчання, то ночували в тих будинках, а ж відомо, що вони були цілком українськими, як тоді казали, руськими, і це були прекрасні пісні, він їх вивчив, співав. Але також мій тато розповідав мені сумні й правдиві речі. Розповідав мені про пацифікації, які наша польська армія, і він теж, мусили проводити.
І тому я багато чого з цього виніс із дому і вже бачив, але мій батько мав велику симпатію до тих місцевих людей. Він був настільки об’єктивним і чесним, що просто міг розпізнати, чи завдають цим людям кривди, чи ставляться до них як до громадян другого сорту. Нашою метою і нашим завданням є налагодити все як слід, і кожен повинен на своєму місці робити щось у цьому напрямку.
Гадаю, що те, про що говорив Мєрошевський, а також Ґєдройдь і, зрештою, вся післявоєнна еміграція, дало змогу зрозуміти певні речі. Ця польська еміграція та українська, які порозумілися, знали і робили ставку на те, що колись, коли виникнуть незалежні держави, ми скинемо радянське ярмо, тоді ми мусимо співпрацювати одні з одними, але не лише на засадах сусід з сусідом, а маємо щось близьке. Ми справді пов’язані між собою.
Наші долі, література настільки пов’язані, що неможливо бути поляком і не розуміти Україну, а також українцем і не розуміти Польщу. Тож у цьому напрямку ми маємо працювати.
Слухайте програму у доданому звуковому файлі
Мар'яна Кріль