Український наступ показав, що серед росіян немає бажання героїчно воювати. Своєю чергою, масова втеча колаборантів довела, наскільки тимчасовим вони вважають стан російської окупації.
Пів року українці не дозволяли себе перемогти, тепер вони почали випробовувати російську армію на вразливість до поразки. Російське командування усвідомлювало можливу загрозу на фронті на схід та південний схід від Харкова. Тому за півтора тижня до українського наступу росіяни, прямуючи на Чугуїв, самі завдали удару в цьому районі, українці відбили його, хоч і з певними труднощами. Клопоти українців із зупинкою атаки заспокоїли російських генералів.
Тож вони почали хвацько виконувати наказ путіна до 15 вересня захопити ввесь Донбас. Туди вони перекинули свої підрозділи з фронту під Харковом. Невиконання президентського наказу загрожувало їм відставками, але його виконання прирекло цю армію на загибель. Український наступ надійшов на ослаблені російські оборонні рубежі. Дуже швидко стало зрозуміло, що там подібних до українських захисників Маріуполя немає. Охочих героїчно боротися і, можливо, загинути, не виявилося і вони втікаючи один за одним, не захистили жодного міста.
Без сумніву, свою роль тут зіграла несподіванка, коли раптом українські воїни, яких пів року відтісняли з однієї позиції на іншу, кинулися в атаку. Як і чисельна перевага українців. Але швидкість нападу (і втечі) виявила набагато серйознішу проблему. Про це засвідчили натовпи колаборантів, які при перших звістках про український наступ разом з сім’ями кинулися в бік російського кордону. І це при тому, що вони знаходилися за 100 і більше кілометрів від фронту.
Це показало, наскільки тимчасово всі вони змирилися зі станом російської окупації. Усі оті пропагандистські заклинання «ми тут назавжди» чи «ми один народ». Десь у глибині душі всі ці «голови адміністрацій», «начальники управлінь», а також солдати на фронті, що шукали легкої наживи та полювали за пральними машинами чи холодильниками, напевно, відчували, що «солідна» на вигляд окупаційна влада – тимчасове явище.
Солдати також повинні були усвідомлювати, що вони перебувають в іншій країні, яка їх ненавидить, хоча й з близькою мовою і культурою. «Без газу і без вас? Без вас. Без світла і без вас? Без вас, хлопці. Без води й без вас? Без вас. Без їжі та й без вас? Без вас», - жорстко пояснив росіянам почуття українців президент Зеленський. Бо Україна вже давно розійшлася з Росією, та проблема в тому, що колишня колоніальна метрополія не хоче цього зрозуміти й розлучитися з нею не бажає.
На відміну від своїх солдатів і колаборантів, Кремль все ще вірить, що бореться з «бандами неонацистів», і саме цей наратив він нав’язує російському суспільству. Емоції колонізаторів призводять до того, що не відомо коли закінчиться ця війна.
Звісно, не після перемоги українців під Харковом - вона була надто малою. Водночас немає жодних ознак того, що деморалізація росіян під Харковом перекинулася на інші ділянки фронту. Та, все ж таки, вже зараз можна ризикнути припустити, що війна завершиться перемогою України, причому перемога під Харковом перша і не остання.
«Rzeczpospolita»/В.П.