Третього березня, з ініціативи директора Музею Варшавського повстання Яна Олдаковського, було створено Комітет допомоги музеям України. Які цілі діяльності комітету – про це запитуємо ініціатора.
- Війна, яка точиться у нашого сусіда, на першому місці ставить, передусім, людей. Це цивільні жертви війни, позбавлені даху над головою, майна, а також часто - сім’ї. Це теж військові, які чинять опір агресору. Про людей, отже, необхідно думати в першу чергу. І людям необхідно допомагати, допомагати жити, допомагати функціонувати, а також — допомагати виграти. Але досвід Варшави з часів німецької окупації 1939-1945 років показує, що війна, яка йде в містах з пам’ятками архітектури та національною спадщиною — це війна, яка нищить не тільки людей. Вона руйнує те, що становить основи вільної держави. Ми сподіваємося, що ця війна закінчиться вже незабаром і відродиться вільна Україна, Україна-переможниця, Україна, яка має свідомість контекстів, свідомість своєї перемоги. І ми знаємо, що Україні потрібні будуть усі культурні ресурси, щоби на них будувати свою сучасність та ідентичність. Варшавський досвід, про який я згадав, показує, що жертвами війни є не тільки люди, але теж культурна спадщина. Тому треба зробити усе можливе, щоби українські музеї зберегли, врятували колекції, зробити все можливе, щоби ця спадщина пережила війну. Але теж треба підготувати музеї до знищення, яке приносить війна. На жаль, про це слід говорити — адже це один із страшних наслідків війни. Адже війна руйнує експонати та пам’ятки архітектури, приклади матеріальної культурної спадщини. І так як у Варшаві вони зникли безслідно, то в Україні не можна до цього допустити. Українські музеї повинні зробити цифрові копії як своїх реєстрів, так і окремих експонатів. Це потрібне навіть тому, щоби пізніше — те, що я скажу, звучить страшно, але я це роблю свідомо — згодом зробити реєстр воєнних втрат. Щоби потім можна було виставити рахунок тим, хто це все знищить. Наш варшавський досвід підказує нам, що слід підготувати українські музеї до цих найчорніших сценаріїв, сподіаючись на те що вони ніколи не здійсняться.
Ви згадуєте про варшавський досвід. Справді під час Другої світової війни Варшава заплатила страшу ціну.
- Ця ціна була страшною, тому що ці колекції зникли без сліду. І нашим місцем, про яке постійно думаємо, коли дивимося на те, що нині відбувається у Києві, у Харкові, є неіснуюча бібліотека ординації Красінських у Варшаві. Її, вже після капітуляції Варшавського повстання, німці спалили і зробили це цілеспрямовано. Але перед цим, щоби врятувати бібліотечні активи, рукописи було перенесено до підвалів. Ці підвали було щільно заповнено — працівники бібліотеки це зробили спеціально, щоби на випадок пожежі у підвалах було мало кисню і вогонь би і не зміг розповсюдитися. Але німці вислали спеціальний відділ, він зробив у цих підвалах тунелі, якими розповсюдився вогонь. І бібліотеку було спалено вщент. Більшість книг, рукописів, документів були тільки водному екземплярі. Маючи цю свідомість, що в Україні таких «бібліотек ординації Красіньких», умовно кажучи, бібліотек, котрі можуть розділити її долю, може тепер бути чимало і в Києві, і в Харкові, ми вирішили допомогти українським музеям та культурно-освітнім установам. Є різні форми допомоги. Це і спеціальна група спеціалістів, покликана у Міністерстві культури і національної спадщини Польщі, це і спеціалісти- реставратори пам’яток архітектури. Але ми знаємо, що музеїв є дуже багато. Поляки силою обставин, найближчі контакти і співпрацю мають з львівськими музеями. Те, над чим ми тепер працюємо — це щось на кшталт адопції. Польські музейні установи співпрацюють напряму з українським музеями. Тобто один польський музей опікується одним українським, дізнається про його потреби, допомагає забезпечити колекції, надає підтримку. Така пряма співпраця остільки є важливою, що включає найменші навіть культурні установи, які часто мають таке відчуття, що їх залишили самим собі. Але це теж зрозуміло — триває війна.
Ви розповіли про долю Бібліотеки ординації Красінський у Варшаві і про цей спеціальний німецький відділ, котрий спалив цю бібліотеку. Нагадаю, це сталося вже після капітуляції Варшавського повстання і з порушенням зобов’язань німців, котрі обіцяли не нищити культурної спадщини міста. Отже, можна сказати, що кожна війна є війною за пам’ять...
- Те, що говорив Владімір Путін про Україну, те, що він говорив про потребу денацифікації, про потребу такого собі переосмислення України і визначенню наново. Для нас це означає одне — в такому дусі висловлювався Адольф Гітлер, зрештою, не тільки про євреїв, але теж про мешканців Європи за східними кордонами Німеччини. Тому ми знаємо, що така спроба визначення наново означає теж знищення культури. Звичайно, під найбільшою загрозою — ті колекції, установи, пам’ятки, які стосуються останніх подій в Україні. Я маю на увазі, зокрема, музей Майдану, український Інститут національної пам’яті чи пам’ятник Небесній сотні. На можу думку, музеї, які показують українське мистецтво 19-20 століть, які презентують українську ідентичність — це теж все стоїть під загрозою. Тому треба зробити все, щоби не тільки сховати самі ці цінні предмети, але зробити цифрові копії й вивезти їх з України. Звичайно, сьогодні ніхто не говорить про те, щоби найцінніші колекції вивезти з України, про це немає взагалі мови. Адже для багатьох українців те, що їхній президент залишається у Києві й бореться разом з ними, це дуже важливо. І так само те, що ці колекції залишаються в Україні, мені здається, що для українців це теж дуже важливо. Пам’ятаєте, що сказав Черчилль, коли йому, прем'єру Великої Британії, котра воювала у Другій світовій, хтось запропонував зменшити витрати на культуру? Він відповів на це, якщо зменшимо втрати на культуру, то навіщо взагалі вести війну — адже боремося щоби цю культуру захищати. Треба зробити все, щоби ці цінні ресурси зберегти, але теж потрібно зробити цифрові копії хто колекцій, реєстрів — і потім в цьому негативному сценарії треба буде принаймні знати, що було знищено. Після війни треба буде зробити реєстр втрат, збитків, знищень. І ці збитки будуть частиною оскарження Росії. Росія повинна відповісти не тільки за ці жахіття, що вона чинить проти людей, але теж за те, що вона робить з культурою. Ми знаємо, що вже є збитки. Якщо бомби влучають в університети, то нищать університетські бібліотеки.
Хто включився у Комітет допомоги музеям України?
- З нами — кількадесят польський музеїв. Усі найбільші польські музеї — з нами. Але варто сказати, що ми — не єдина організація. У Польщі, як я вже говорив, є кілька установ, які ведуть схожу діяльність. Кожен робить щось своє і ми обмінюємося досвідом. Натомість щиро скажу, що масштаб цієї ініціативи нас дещо здивував. На сьогодні маємо понад 40 музейних установ, які долучилися до Комітету. Кожен, хто до нас приєднувався, казав, що співпрацює з якоюсь українською установою. Ми вже незабаром оголосимо збірку найнеобхідніших для українських музеїв речей. Дуже приємно, що Міністерство культури і національної спадщини гарантувало нам допомогу в транспортуванні цих речей до Львова. Це, передусім, предмети, необхідні для забезпечення, — плівки, спеціальні упаковки, які дозволяють зберігати папір в несприятливих умовах, адже ми знаємо що папір дуже вразливий на зміну умов зберігання.
Запрошуємо послухати розмову в доданому файлі
Dwójka/Яна Стемпнєвич