Розкажи, будь ласка, докладніше про книжку.
Книжка називається «Мої вимушені канікули», і задум її з’явився буквально наприкінці лютого, коли оголосили, що наші діти матимуть вимушені канікули і після того вони вже не матимуть весняних. Донька почала мене питати про війну. Я бачила її емоції. Вона перебувала в загальному інформаційному просторі. Ми тоді переїхали до бабусі з дідусем, оскільки перед цим мешкали у Вишгороді на Київщині. Для неї важливе було це проговорення. Вона питала – і я шукала відповіді. І власне, з цих відповідей, з досвіду доньки, з досвіду її друзів і народилась ця книжка.
Вона створена у формі щоденника дівчинки Віри, школярки, яка описує перші два тижні повномасштабного вторгнення: де вони були, що робили, як потім відбувалась евакуація, її почуття в цей час. Мені дуже важливо було, щоб, окрім якихось складних моментів, яких не можливо уникнути, ця книжка була наповнена світлом, наповнена турботою, щоб там поміж рядків були ті цінності, на які ми можемо спертися, для того, щоб не лише вижити в цій війні, а й продовжувати жити і розвиватися.
Це справді дуже правдива, але водночас не травматична для дитини історія, яка має допомогти усвідомити, що саме відбувається. Наприкінці книжки є поради української психологині Світлани Ройз. У чому полягала ваша співпраця над цією книжкою?
Світлана Ройз, по-перше, прочитала рукопис. Мені було важливо, щоб колега подивилася і сказала свою думку. Її думка була позитивна. Ми домовилися, що наприкінці вона дасть кілька порад, як зменшити стрес за таких умов. Світлана запропонувала свої практики. Частина з них дуже відповідає тим метафорам, тим образам, які я даю в тексті. Наприклад, у тексті є образ невидимого наплічника. Дівчинка Віра через те, що вона мусить ще й відповідати за маленького братика, переживати складний дуже досвід, відчуває раннє дорослішання, якісь страхи, тривоги. І не завжди дорослі в ресурсі, не завжди поряд, щоб вона могла поділитися цим. Вона відчуває ніби в неї за плечима невидимий наплічник, але вона вірить, що у безпечному місці вона зможе зняти цей наплічник. І от Світлана розробила практику, що подана наприкінці книжки, як, власне, зняти цей наплічник, коли ти опиняєшся в безпеці. Це потрібно для того, щоб наші діти таки зберігали дитинство.
Ну от власне щодо поспішного дорослішання. Чимало батьків розповідають про те, що дитина то раптом стала дуже самостійною, то почала ставити якісь неочікувані питання. Як правильно реагувати на це? Чи потрібно фільтрувати, наприклад, не відповідати на все або ж навпаки – потрібно бути максимально правдивим?
Я думаю, наше перше завдання – це зберігати довірливі стосунки. Для того, щоб їх зберігати, нам потрібно говорити правду, але тут потрібно враховувати, яка правда відповідатиме віку конкретної дитини і її особливостям. Адже є гіперчутливі діти, дитина може бути в якомусь не дуже доброму емоційному стані. Тобто ми маємо подбати про емоційну безпеку дитини, про довіру. Наприклад, у мене з 8-річною донькою був такий випадок: дідусь з бабусею дивились новини, і вона побачила, що у Львові поставили на площі візочки (стільки – скільки загинуло дітей). Донька про це питала, і тоді вона дуже розплакалась. Я їй пояснила, що плакати в такій ситуації – нормально. Сказала: «Це добре, що ти плачеш, твої емоції виходять. На жаль, є речі, які ми не можемо зараз змінити, але я можу тебе підтримати в цій ситуації».
Так, власне, бути контейнером.
Так, бо говорити, що це просто візочки чи якось інакше загортати реальність у папірчики, я думаю, було б неправильно.
А наскільки ми можемо якось вплинути на дітей у майбутньому? Виходить так, що вони живуть із цим досвідом. Батьки вже не мали цього досвіду. Його мали бабусі, прабабусі. Чи можемо ми підкласти соломки вже зараз, щоб бути певним, що дитина не матиме в майбутньому якихось важких наслідків?
Наприклад, наші батьки, наші дідусі, бабусі призвичаїлися до режиму виживання. Через війну, голод й інші трагічні сторінки нашої історії. Натомість наше покоління орієнтувалося на цінності розвитку. Ми були дуже відкритими. Власне, зараз ми, на жаль, теж можемо перейти на цінності виживання, і нам потрібно зрозуміти, як зберегти баланс: і вижити, і жити, радіти. Багато хто відкладає життя на потім, але цього не варто робити. Адже ми не можемо себе законсервувати, а тим паче – ми не можемо законсервувати наших дітей. Тому треба подбати і про власний ресурс, щоб ми були наповнені, могли вчасно зреагувати на якісь тривоги дітей, а з іншого боку, прищепити їм оцю історичну пам’ять. Я пам’ятаю розповіді своєї бабусі про Голодомор, на мене це вплинуло, але вплинуло позитивно. Як на мене, такі речі потрібно проговорювати. [...]
Звідки дорослим брати цей ресурс і цю певність, щоб поділитися з дитиною відчуттям, що все нормально, все під контролем? Треба ж передусім самому це відчувати.
Я радила б виписати список того, що наповнює. І коли взагалі батарейки сіли, просто передивлятися цей список. Я знаю, що мене наповнює природа, спілкування з природою, навіть просто вихід у парк. Тоді я наповнююся спокоєм, який можу передати дитині. В кожного є свої такі джерела: читання книжок, музика. Плюс важливо говорити з собою, перед тим як поговорити з дитиною. Уявляти образ дитини, як вона сприйняла б певні слова, фрази.
В Україні останнім часом вийшло чимало книжок про те, як говорити з дітьми, як збудувати справді хороші стосунки. І коли зараз пригадуєш певні поради з цих книг, то розумієш, що вони в умовах небезпеки не діють, дорослі в них фактично на рівних з дитиною, а зараз дорослі часто мають приймати дуже швидкі рішення без будь-яких проговорень і пояснень дитині.
Тут, звісно, важливо зберігати баланс. Наші бабусі були в режимі виживання, тому дуже часто мали авторитарний стиль виховання. У нас зараз частіше горизонтальні стосунки, але все одно потрібно пам’ятати, що дорослий повинен залишатися на своєму місці, оскільки саме дорослий відповідає за життя і безпеку дитини. Дитина не може ці питання вирішувати, для неї це занадто. [...]
О.Р.
Цілу розмову можна послухати в доданому аудіофайлі.