Війна — це зло, страждання, смерть, біль і страх, незалежно від того, точиться вона в Україні або в іншому місці. Здається, що ці загальні розуміння, чим є війна, мають бути очевидними і зрозумілими для кожної людини. Однак війна є набагато складнішою, і жоден перелік її порівнянь, чи асоціацій не буде вичерпним, адже у кожного, хто мав прямий або опосередкований досвід війни, має її власне обличчя. Чи можна по-справжньому поділитися досвідом переживання війни з іншими? Принаймні, можна і варто спробувати. У Національній галереї мистецтв Захента у Варшаві відкрилася виставка «Повторюйте за мною II» (Repeat After Me II — англ.) українського мистецького об'єднання Open Group. Проєкт є спробою створити колективний портрет повномасштабної війни в Україні за допомогою голосів її свідків. Відеоінсталяція під кураторством Марти Чиж представляв Польський павільйон на 60-й Венеційській бієнале. Вона складається із двох відеоробіт, створених у 2022 та 2024 роках. Їхні герої — цивільні біженці, які розповідають про війну за допомогою відтворення звуків зброї, які закарбувалися у їхній пам’яті.
Люди, що погодилися стати героями проєкту «Повторюйте за мною II», запрошують глядачів відеоінсталяції повторити за ними те, що чули вони на війні: звуки танку, артилерійські постріли, канонаду гармат, виття та вибухи касетних авіабомб. Відео 2022 року були зняті командою під Львовом у таборі для внутрішніх біженців. Його герої розповідають про свій нещодавній досвід. Робота 2024 року фільмувалася за межами України, але для її героїв звуки війни все ще залишаються частиною травми.
Надаючи голос цим окремим свідкам війни, митці Відкритої групи Юрій Білей, Павло Ковач та Антон Варга показують збройний конфлікт як колективний досвід травми і пам’яті, незалежний від віку чи походження. Це вже сьома спільна робота учасників команди Open Group, яка була заснована в 2012 році у Львові.
«За цей час ми створили кілька робіт, які часто є перформативними та інтерактивними. Працюючи над ними, ми думаємо про поняття війни і намагаємося вхопити деякі її елементи, які можуть показати людям війну по-іншому. Я маю на увазі, розповісти їм щось про війну, що не є на видноті. Мистецтво має в собі потенціал показувати речі, які не є очевидними. Ця робота дещо відрізняється від наших попередніх, адже так само як розвивається війна і досвід українців, пов'язаний з нею, мистецтво по-різному реагує на тему війни. Ми також. Якщо попередні роботи були, так би мовити, роздумами над підходом до цієї війни з дистанції, у нас було менше досвіду, то сьогоднішня робота, можна сказати, дуже проста за своїм меседжем. При цьому вона дуже красномовна і гучна, адже час для довгих роздумів і опрацювання речей сплив. Тут вже є гучні маніфести цього, і весь цей досвід 10-річної роботи з темою війни вилився в таку дуже мінімалістичну роботу. Її мінімалізм — дуже красномовний, а універсальність дозволяє говорить не тільки про війну в Україні. Бо розповідаючи про війну в Україні на нашому прикладі, ми намагалися створити її універсальну мову, яка доступна кожному, яка спільна для різних конфліктів, а саме через звуки зброї. Вони не надто змінилися за останні два століття, тому що конфлікти кінця ХІХ століття, ХХ і ХХІ мають щось спільне, адже звуки зброї звучать майже однаково, і в цьому полягає найтрагічніша ситуація з усіх», — розповів Юрій Білей.
Відеоінсталяція «Повторюйте за мною II» у Національній галереї Захента у Варшаві, лютий, 2025 рік.
«З моменту, як ми почули першу сирену повітряної тривоги, наша "внутрішня тривога" завжди напоготові. Вона тримає нас у постійній напрузі та змушує дослухатися до кожного звуку, до кожного шороху. Інколи підозри закрадаються навіть у тиші», — наголошують автори проєкту «Повторюйте за мною II». Кожен звук, який за спогадами відтворюють його герої, супроводжується детальним описом цієї смертоносної зброї, з усіма її технічними подробицями та дальністю стрільби. Ці знання у воєнних обставинах нерідко можуть зберегти життя. «Знаходячись в Україні, ти є ціллю. Кожен раз при включенні сирени ти думаєш: "Зараз я або не я? Ця рулетка і лотерея спрацює на мене чи ні?". Сирена виключається, і ти думаєш: "А, сьогодні не я. Сьогодні мені пощастило". Будучи військовим, відсоток, що в тебе попадуть, набагато збільшується. Але все одно це умовність. Я розповідав історію свого побратима, у якого жінка загинула від ракетного обстрілу, а він, воюючи з 2014 року, досі живий. Тобто це — випадок. Друге питання — це звикання до війни. На жаль, це стає нормою. Я звик до смертей своїх побратимів. Спочатку мені було складно, я сильно переживав, зараз я не можу собі цього дозволити, бо якщо я включу емоцію, я дуже швидко перегорю. У нас так працює психологія. Ми себе оберігаємо, тому дещо забуваємо. Ми не можемо пам'ятати все, бо інакше ми б з'їхали з глузду просто. Інша ситуація, коли ти дивишся на війну з більшої відстані, це теж складно, тому що ти психологічно себе накручуєш, додумуєш, переживаєш і пропускаєш все завжди через себе. І ти знаходишся в цьому стресі, який сам собі створюєш, бо в тебе замало візуальної інформації, і ти її допрацьовуєш. Чим ближче ти до війни, до фронту, тим менше ти про це думаєш, у тебе на це немає часу. Ти просто виконуєш свою роботу. Ти звикаєш до цих звуків і маєш їх знати, тому що це зберігає твоє життя. Ти знаєш приблизний виліт міни, коли вона має і куди приблизно прилетіти. Чи тобі ховатися в окоп, чи ні. Ти знаєш, коли пролітає калібр. А є речі, які ти просто не встигнеш, як авіаналіт. Бо там спочатку прильот, а потім ти чуєш, що пролітає літак. Щось подібне і з танком. В такому випадку (в фільмі — ред.) описують танк, але він десь далеко. Ці люди, на щастя, не були його ціллю, бо інакше вони б цього не почули. Спочатку, коли я тільки-но мобілізувався, я ходив по казармі і підсвистував якусь пісеньку за звичкою. А мені побратим каже: "Одразу видно, що ти ще не був на передовій. В нас свистіти не можна, тому що всі одразу думають, що це міна"», — розповів Павло Ковач.
Павло Ковач з 2023 року боронить Батьківщину на фронті. І хоч на відкриття Венеційської бієнале торік йому вдалося потрапити, на презентацію виставки у Захенті він приїхати не зміг.
Повторення — не лише спосіб емпатичного переказу інформації. Адже для людей, які пережили активні бойові дії, повторення цих звуків змушує повертатися до пережитої травми.
«Елемент відпрацювання певної травми і зцілення був завжди присутній при зйомках. При всій важливості цієї роботи для привернення уваги до війни в Україні, для учасників, які повторювали ці звуки, було важливо, аби їх хтось вислухав, щоб вони знову трохи повернулися в ті обставини. І декілька людей навіть напряму нам подякували за те, що мали можливість цього відживання травми, а водночас трансформації цього травматичного досвіду в щось більше і потрібніше для когось. Часами вони погоджувались неохоче, але вірили, що це їхня певна місія, інструменталізувати свій досвід, щоб поширювати тему війни на Заході.
Коли в Берліні Юра записував Галину з Запорізької області, вона настільки глибоко занурилася у спогади про вертольоти, що не могла зупинитися ще кілька хвилин після кінця знімання і повторювала ці звуки. Тож Юра просто мусив до неї підійти і обійняти, щоб трохи заспокоїлася», — зізнався Антон Варга.
Торік проєкт «Повторюйте за мною II» переміг на відкритому конкурсі і під кураторством Марти Чиж був представлений у Польському павільйоні на 60-й Міжнародній художній виставці у Венеції, де його побачили майже 400 000 відвідувачів з усього світу. Окрім відео-свідчень про війну, герої проєкту, ніби у караоке пропонують повторити певні звуки війни. Форму, здавалося би, розважального жанру караоке, обрано свідомо із прихованим символізмом.
«Тут це караоке використано, звісно, у дуже перекрученому вигляді, адже учасники не запрошують нас до розваги, а якщо і запрошують, то це дуже моторошна розвага. Повторюючи ці звуки, ми засвоюємо їхній досвід, ми можемо спробувати на мить хоча б опинитися на їхньому місці, хоча відомо, що це ніколи не буде можливо. Проте ми отримуємо маленький замінник цього досвіду, і, крім того, в цій формулі вони дають нам інструкції, повторюючи їх за ними, ми можемо навчитися цих звуків і, можливо, підготуватися до чогось, до чого вони не були готові. У просторах презентації проєкту завжди є мікрофони, аби можна було підійти, стати перед нашими героями і героїнями, і відтворити ці звуки. Не всі зважилися. На це нелегко зважитися, а я наголошу, що і ті, хто зважився, і ті, хто не зважився, були рівними учасниками цієї інсталяції. Ті, хто не зважився, могли просто відійти в глибину так званого мілітарі караоке-бару майбутнього, і просто дивитися відео, а також спостерігати за тим, як ці звуки повторюють інші», — пояснила Марта Чиж.
Серед багатьох пластів сенсів і завдань, які виконує виставка «Повторюйте за мною II», це донесення до глядачів усвідомлення, наскільки гострою є війна, який вона має масштаб і катастрофічні наслідки. Відеоінсталяцію можна буде побачити в Національній галереї мистецтв у Захенті до 4 квітня.
Запрошуємо послухати матеріал.
Христина Срібняк