Після початку повномасштабного вторгнення РФ проти України, польська культурна спільнота одразу відреагувала на це – з афіш були зняті твори російських композиторів, а фестивалі заблокували приїзд російських музикантів та діджеїв. Одночасно з вилученням з репертуару Великого Театру-Національної опери Польщі, «Бориса Годунова» Модеста Мусоргського та викресленням творів Рахманінова з концерту Національної філармонії, у Польщі розгорілися дискусії про доцільність блокування усього, що російське… Дехто наводив такі аргументи, мовляв, опера Мусоргського є гострою критикою російського самодержавія… тому варто розділити тих митців, котрі пливуть з течією російського режиму від тих, хто іде проти. Іншими словами - на поганих та хороших росіян. І взагалі, обурювалися противники блокування російської культури, у чому завинив Пушкін?
Яна Стемпнєвич про це запитала українську поетку Юлію Бережко-Камінську та польського музиканта і культурного діяча Томаша Сікору.
Юлія Бережко-Камінська мешкала у Бучі, після приходу російської армії вона разом зі своєю сім’єю просиділа два тижні у підвалі, без опалення і електрики… Як каже, чудом їй разом із дітьми вдалося виїхати з-під обстрілів і зараз Юлія перебуває у Кракові.
Отже, хочу Вас запитати про Ваш погляд на блокування нині російської культури, всього російського. Адже з одного боку є умовний Прілєпіна, а з другого – Ахматова…
- Я розумію діалектичність цього питання. Для українців, більшості українців, звичайно, що тут відповідь однозначна. А для іноземних громадян, тих, які відчувають красу, закладену в музиці Чайковського чи Рахманінова… Я сама виросла на цій музиці, сама читала Цвєтаєву, Ахматову і це мені багато дало для мого розвитку. Але… Я теж про це думаю… І знаєте, Польща зрозуміла одну річ – культура це душа народу. І те, що відбувається зараз, те, як Росія себе проявляє, звичайно, що унеможливлює сприйняття душі. Біда України в тому, що ми дуже мало уваги приділяли уваги збереженню своєї культури. Вона фінансувалася за остаточним принципом, дуже багато закладів культури відверто загиналися, прийшли в занепад, закрилися. І цей процес ішов… ми, діячі культури, по суті, в Україні – жебраки, люди, які отримують мізерну зарплату. Це речі неприпустимі. Якщо з народу витягти його душу, то залишаються просто споживачі, а споживачам – все одно. Тому сьогодні, якщо Росія захопить Україну, то перше, з чим вона розправиться, це буде українська культура, українська мова. Я не є людиною політично заангажованою, я – поет-лірик. У мене погляди – широкі в плані співпраці. У мене не було жодного негативного ставлення до інших країн. Але я розумію, наскільки важливо зберегти і розвивати найкращі зразки української культури, щоби наш народ залишався народом. І я, на жаль, не відчуваю себе в цьому плані в безпеці. Тобто, якщо Росія буде всюди в Україні, то навіть поетам-лірикам місця там не буде.
Наш другий гість - польський музикант Томаш Сікора, культурний діяч. Томаш тісно пов’язаний з українським митцями – його гурт «Карбідо» співпрацює з Юрієм Андруховичем і особисто заангажований у співпрацю з мистецькою агенцією АртПоле…
Хочу Тебе запитати, як гадаєш, з російською культурою, споживанням цієї культури треба робити так як з російськими продуктами – прибрати з полиць крамниць?
- Я думаю, що передусім, потрібно послухати на цю тему голоси українців – що робити з російською культурою нині, в умовах повномасштабної війни РФ проти України. Важливими є голоси як українських митців, так і звичайних людей. У мене багато українських знайомих, і я знаю що вони не хочуть нічого чути про російську культуру, принаймні тепер, коли йде війна. Ми повинні слухати ці голоси і уникати такого «батьківського» ставлення, мовляв, ми тут вам скажемо, що робити з російською культурою. Або інший, на мій погляд, помилковий підхід. Я зустрівся з такими судженнями публіцистів, що українці - в емоціях і хай собі блокують російську культуру, але ось ми, поляки, повинні відділити зерно від полови. Я не погоджуюся із таким підходом. Українська культура упродовж віків зазнавала приниження та цькування – спочатку царської системи, потім – комуністичної і тепер – режиму Путіна. Одним із інструментів для знищення української культури була культура російська, за допомогою якої українців намагалися русифікувати.
Якщо на початку, тобто у лютому-березні і може ще на початку квітня, у культурних колах була помітна з одного боку сильна підтримка України, а з другого – засудження РФ… Тепер, хоча би приклад Каннського кінофестивалю, російські режисери мають арену щоби відбілювати російську культуру і закликати до зняття ембарґо…
- Так, мені близьке кіносередовище. І хочу сказати, що українські кіномитці були обурені пропозиціям з боку організаторів Каннського кінофестивалю щоби українські представники кіногалузі брали участь у розмовах, дискусіях з російськими. На такій засаді – а тепер порозмовляйте собі про те, що вас турбує, а ми тут послухаємо… На жаль, це так не працює. А радше навпаки – моїх українських друзів обурює факт, що можна взагалі подумати про проведення такої дискусії. Захід повинен тепер слухати Україну, українську культуру, котру роками маргіналізовано. Адже на кінофестивалях фаворизували російських режисерів, російські фільми, а українські були завжди десь там збоку. Українці тепер говорять стоп! Досить! Нам є що показати і ми хочемо показувати свої фільми, хочемо перекладати свою літературу тощо. На щастя, польське кіносередовище це розуміє і хочу на цьому наголосити. Ще від часів ув’язнення Олега Сенцова кіномитці дуже сильно підтримували Україну і роблять це тепер. #StopRussianWar – це гасло Польської кіноакадемії, яке звучить при нагоді різноманітних заходів, наприклад, під час вручення кінонагороди «Орли».
Хочу Тебе запитати про місце російської культури в Польщі. Наскільки впливовою і закоріненою вона тут є?
- Мені здається, що російська культура була присутня у Польщі силою аксіоми, яку можна назвати «велика російська культура». Взагалі, мушу сказати, що західні суспільства з якимось таким благочестивим благоговінням ставляться до «великої російської літератури». Це словосполучення «велика російська література» у багатьох випадках не є правдивим. Кілька років тому, під час літературних зустрічей у Вроцлаві на цю тему розмовляли Ольґа Токарчук та Юрій Андрухович. Вони, зокрема, говорили про те, що ми, Польща та Україна – це країни з так званими малими літературами, яким дуже важко пробитись до світового читача і затьмарити так звані великі літератури, як наприклад, велику німецьку літературу або ж російську літературу. Я не заперечую, що у цих великих літературах є шедеври і так далі, але великою мірою ця «величина» є ефектом культурної пропаганди і нав’язування способу мислення про цю літературу. Тобто ми апріорі про російську літературу говоримо, що це «велика література», тому що таке мислення побутує. І, наприклад, якщо польський театр хоче поставити спектакль, то вибере Чехова, але не Курбаса. Чому? Тому що про Курбаса ніхто не знає.
Після початку війни, я маю на увазі після 2014 року, гурт «Карбідо» видав разом з Юрієм Андруховичем альбом «Атлас Естремо», який є мистецькою інтерпретацією тієї ситуації – анексії Криму, наступу на Донбас, насильницького пересування кордонів. Спочатку був тур Польщею та Україною, пам’ятаю, ви виступали у Маріуполі.. А потім Карбідо – вже з іншим проєктом – поїхало до Санкт-Петербурга… і теж пам’ятаю, що ви вагалися чи прийняти це запрошення. Чи під час цієї поїздки були якісь розмови з росіянами? Що вони говорили про війну?
- Так, це було 2015 року. Ми поїхали з нашим проєктом «Stolik», місяць після траси з Юрієм і виступу в Маріуполі. Це був виступ у Петербурзі і справді, він був дуже важким для нас. Ми довго вели переговори стосовно умов цього концерту. Ми відмовилися співпрацювати з партнерами, котрі фінансуються російським урядом тощо. І ми зіграли концерт у приватному домі культури, який певно був якось пов’язаний з олігархами… Але це був якийсь компроміс для нас. «Карбідо» запросили теж до Москви, але ми відмовили, оскільки театр, який нас запросив, мав державне фінансування. Стосовно розмов, то такі спроби зробили ми. Так, ми намагалися спровокувати розмову на тему війни в Україні як з організаторами, так і глядачами, а навіть з пересічними росіянами. Наприклад, наш виступ відбувався з українським прапором, колір світла під час концерту теж був синьо-жовтий, на нас були футболки з портретами українським політичних в’язнів. Ми провокували, питали… Але знаєш що? Це був шок, тому що не було жодної реакції з того боку. Вони відмовлялися розмовляти на цю тему. І не тому, що скажімо, підтримували Путіна, ні. Вони не хотіли порушувати цієї теми. Це була якась стіна. Росіяни не хотіли говорити ані позитивно про свою країну, ані критично. Це нас дуже здивувало! Ми, як гурт, виступали в різних країнах, теж авторитарних. Ми виступали, наприклад, в Ірані. І навіть там нам вдавалося десь там на боці, щоби ніхто не чув, поговорити на складні теми – про свободу, тиранію і так далі. Ми теж були в Україні за часів Янковича, і було очевидне, що українці з нами говорили прямо про ситуацію в країні. І тут я відчув різницю. Різницю між українцями, котрі мають це відчуття свободи, і росіянами. Звичайно, вони, могли боятися якоїсь провокації з нашого боку, але якщо навіть в Ірані, де є кара смерті за різні такі провини перед режимом, люди говорили… а в Росії ніхто не хотів з нами розмовляти про свободу.
Запрошуємо послухати передачу в доданому файлі